З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 6

• Предыдущая
• 6/66
• Следующая

Кінець цієї історії трагічний: у червні 1944 року О. Ольжича як одного з лідерів ОУНівського підпілля схопило ґестапо й закатувало у Заксенгаузені. Удар виявився понад батьківські сили: О. Олесь помер приблизно через місяць після сина (стільки ж, до речі, не доживши до народження внука). Але й у той останній рік — серед війни, нацистської окупації, обшуків, і допитів, і постійної тривоги за коханого «Лютика», — для Олеся, як завжди, «з журбою радість обнялась»: вірші, присвячені Марії Фабіановій, — незаперечний доказ пізнього почуття, останній, осінній сколок тепла перед вічним морозом…

Так усе просто: в світі, повному ненависти, він усе життя витворював власний світ — заснований на любові.

От і весь «секрет». Цілком за Григором Тютюнником (того також діймали розпитами про «секрет успіху»!): «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови». А талант — то тільки засіб, щоб утілити її в текст, і без неї дуже швидко перетворюється на вишкварки.

І тоді приходять «технологи».

Добре було б подзвонити Олесеві по телефону — і розповісти про їхні зусилля. Кажуть, він мав неперевершене почуття гумору…

Грудень 2003 року

Три смерті Павла Тичини[5]

Яскраво пам'ятаю його смерть у вересні 1967-го — взагалі одну з перших смертей у моєму житті. Пам'ятаю фото в газеті: у розкритій труні серед моря квітів — гіпсово-біле гострорисе обличчя з ґротескно націленим угору пташиним профілем (сьогодні я б сказала — як у босхівських персонажів). Ім'я я знала, не раз чула з уст дорослих, незадовго перед тим декламувала з дитсадківської сцени: «Я зайчика зустріла, дрімав він на горбку», — і от уперше навіч побачила обличчя, до якого це ім'я належало, обличчя таке вимовне, наче пластично втілена антитеза всьому живому, — і моє потрясіння вилилося в крик щирої розпуки: «Мамо! Тичина вмер!..»

Уже дорослою я дізналася, що насправді він «умер» набагато раніше — і що таким самим застиглим, безкровно-«босхівським», як на посмертному знімку (хіба що не білим, а восково-жовтим на колір), запам'ятали його лик сучасники й за столами незліченних, сталінських і хрущовських, академічно-з'їздівсько-міністерських президій: майже в усіх, опублікованих уже в наших «ліберальних» 1990-х, спогадах про Тичину — академіка, наркома, лауреата, депутата, делегата і т. д. — нав'язливо повторюється образ мумії, і ніде не відшукати жодної згадки ні про яке, зронене тією «мумією» в розмові, живе слівце: промовляв — ба навіть «для себе», у власному щоденнику! — цей «перший поет Радянської України» вже майже всуціль мовою партійних постанов, сукняною, газетною мовою 1930-х років. За її димовою заслоною не розрізняв більше (хоч як силкувався!) ні людей, ні їхніх реальних доль і почуттів, взагалі нічого, крім того, що велено було розрізняти — згідно з отриманою в ЦК інструкцією для чергової декади-кампанії-відрядження-візиту… Реаґував, невбитим інстинктом колишнього художника й музиканта, ще тільки на барви й звуки — на паровозний гудок «у квінту» («він мені видається густого жовтавого кольору, як ото буває розрізаний кавун сахарний білий»), на цокіт дівочих підборів вранішньою вулицею (обов'язково по тому, як проїхала поливальна машина: інше відлуння, ніж по сухому асфальту!), на несподіване «піано» Рахманінова в тому місці Шопенового етюду, де решта виконавців зазвичай гучно «тарабанять-тарабанять»… Тільки під такі, уколами, моменти щось болісно стеналось, випручувалось у його охопленій багаторічною летарґією душі — і він зненацька, зовсім невлад, проривався посеред непотрібно довжелезного, до нудоти ідеологічно-витриманого поемища («Подорож до Іхтімана») непритомним, мов крізь сон, але таки живим бурмотінням: «Тільки ритм… Тільки колір… Тільки музика…». І з голодною невижитістю двадцятилітка нотував собі: «Як жити хочеться!». Жити, однак, було вже пізно. Надто-бо довго — майже сорок років — він покірно сприймав за «життя», кажучи тією самою інтонацією, «тільки пленуми… тільки з'їзди… тільки ордени…».

Чи розумів він сам повною мірою, що з ним відбулося? Ті, ранніші його сучасники (і друзі!), котрих відтак на півстоліття безслідно пожерла — щоб і імен не зосталося! — машина ҐУЛАҐу, встигли засвідчити, що на початку 1930-х Тичина переживав гостре психічне захворювання. Не дивно: з усієї своєї ґенерації він був, вочевидь, найбільш делікатним, трепетним і ламким — до нього більш, ніж до будь-кого, прикладається та формула, з якою наївно звертався до конвоїра Осип Мандельштам: «Выпустите меня, пожалуйста: я не создан для тюрьмы». А проте страшної весни 1933-го, коли «стара», дворянська українська інтеліґенція, в якої «нові» — і Тичина перший! — замолоду чаювали по «суботах» та позичали з домашніх бібліотек французькі книжки, уже повним ходом мотала свої строки по Соловках, а українське село вступило в не знане Дантові коло пекла, — тобто коли жодних надій, ані сумнівів у масштабах катастрофи вже не лишалося, — тоді кулю в лоба пустив собі не «енгармонійно»-чуткий, весь вібруючий «космічним оркестром» «Тичинка», а якраз «залізний» Микола Хвильовий, щирий комуніст із 1919 року… «Тичинка» ж — хворів (виразні симптоми манії переслідування збереглися в нього потім на ввесь вік). І — в просвітлінні, а чи потьмаренні ума — «тарабанив-тарабанив», мов під шаманський бубон: «Та нехай собі як хочуть, вихиляються, хохочуть, — нам своє робить: всіх панів до 'дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!..». «Яма», справді, переповнювалася через верх. А Тичину за цей вірш прийняли до комуністичної партії…

Атож, того самого (та невже ж таки того?!) Тичину, який у 1920-му писав — ба ні, не писав — заклинав, видихав із мукою: «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть!». І додавав — із тою особливою, шляхетно-печальною іронією, котру його тодішні європейські рецензенти зразу ж поштиво охрестили «тичининською»: «Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція». У 1930-х зробилось остаточно ясно, що тюремні наглядачі Скрябіна й не потребують — вони замовляють зовсім іншу «музику». Вибирати треба було між «Скрябіним» і ними. Хоч як гірко це визнавати, проте свій вибір — на користь «тюремних наглядачів» — Тичина зробив сам: вбивство в ньому поета відбулося за його згоди — і з його безпосередньою участю.

У певному сенсі така доля виявилася значно страшнішою, ніж у того ж О. Мандельштама, чи Є.Плужника, чи М. Зерова, чи в тисяч і тисяч інших поетів, що їх тоталітарні режими минулого століття розвіяли на «лаґєрную пиль». Хоч би тому, що, відступившись од «Скрябіна», зрадивши свій поетичний геній, Тичина власноручно поховав в очах наступних читацьких поколінь і всі того генія минулі злети — принаймні до кінця століття. Ще й дотепер школярі продовжують безжально римувати його з «кирпичиною», як це робили їхні батьки, діди й прадіди — в тій самій «частушковій» манері, в якій уже-мертвий, «офіційний» Тичина невтомно шкварив більшість своїх «замовлень» для тюремних наглядачів — гіпнотично переконавши себе, буцім то «для народу». «Народ», сам того не відаючи, відплатив йому за його відступництво щирою монетою відрази, а «наглядачі» десятиліттями ревно пильнували, аби становище не мінялося і правда про трагедію поета залишалася надбанням хіба що езотеричних, вузько-інтеліґентських кіл. Перша ж, що вийшла з тих кіл, ґрунтовна праця про цю трагедію — книжка «Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави» — аж до кінця радянської історії осіла в рукописі в архівах КҐБ, а її автор, Василь Стус, дістав за неї свій перший табірний строк — сім років суворого режиму плюс п'ять заслання. Просто-таки за текстом того самого «похованого» — ще живого, ще геніального! — Тичина: «Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою»…

А геніальним він безперечно був — його впізнали й визнали таким майже відразу, з появою у 1918 році дебютної збірки «Сонячні кларнети», цього безсумнівного вінця європейського символізму. На початку 1920-х його вже повним ходом перекладали — в Росії, в Польщі, відтак і в Західній Європі, — і тамтешні критики проголошували його «найбільшим поетом слов'янського світу», порівнюючи з Рільке й Полем Валері: з цим другим, як на мене, трохи з натяжкою, бо Тичина цікавіший — пластичніший, музичніший, узагалі багатший… Цікавіший він, либонь, і за Блока, з яким його теж тоді активно порівнювали — і небезпідставно: обоє-бо розвивалися тим самим шляхом, синтезуючи релігійно-містичну естетику символізму з «прямою мовою» вихлюпнутих на вулиці й майдани голосів маси, одначе та «музика революції», котру Тичина так пронизливо «проаранжував» збіркою «Замість сонетів і октав» (1920), авторові «Дванадцяти» була вже відверто не під силу. І не тільки йому: в усій світовій поезії XX століття навряд чи вдасться відшукати такий камертонально-точний, трагічно-катарсичний відгук на наростаючий апокаліптичний гул доби, в котрій «звір звіря їсть». «То не березовий, бузовий / солодкий сік: / по всій землі, по всій землі пройшов головосік…». Це смак крови — Тичина фізично його відчуває. «І коли явивсь Господь / у крові моїх братів, — / заридала в серці віра / і вжахнулася душа»… Схоже, на тому поворотному етапі в глибині своєї нажаханої душі він остаточно, за класичною формулою Достоєвського, і зважився «Творцю вернуть білет». Тепер ми знаємо: нічого доброго з цього вийти не може…

• Предыдущая
• 6/66
• Следующая