Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 11

• Предыдущая
• 11/37
• Следующая

Вона не могла спершу промовити й слова. Хіба могла допомогти Старому, коли сама була лише служницею у своїй родині? Світ дав тріщину. Аґнеса почула той звук, наче ламались дошки під вагою чогось великого.

— І що ви зробите? — спитала тремтячим голосом.

— Залишусь тут.

„Ви могли б попливти у човні“, — подумала вона, але Старий відчитав її думки й показав на човен, що геть розсохся:

— На цьому не попливеш.

І тріщина з немилосердним скреготінням почала ще більше розходитись. Аґнеса затулила руками вуха.

— Що з тобою?

— Голова болить, — сказала вона.

— Перш, ніж ти підеш, я тобі щось скажу. Ми ще зустрінемось.

— Я прийду завтра.

— Ні, завтра я піду до міста. Не переживай, чуєш?

Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як заходить сонце. І серце Аґнеси наповнилось тим червоним, як кров, світлом. Вона пішла, але не додому, бо спершу хотіла дізнатися, що відчуває людина, яка раптом втратила дім. Аґнеса вийшла на міст і сперлась на огорожу, й зрозуміла, що життя пішло намарне, і поки вона жила, незалежно від неї, коїлись страшні речі, яким вона не могла перешкодити.

Безсилля, безпорадність, біль, сором з’явились у людини, яка ніколи по суті не переступала порогу свого житла. Це й була та тріщина, яка щораз поглиблювалась: між скупченням людських вуликів і нею. Через ту тріщину вона не може переступити, й повернутись назад. Вона бачила, що то вже провалля. На обох берегах були ті людські вулики, де вже засвічувались вечірні вогні.

А внизу не спав дуже старий чоловік, чий човен уже не міг пливти ні за течією, ні проти течії.»

Яків перегорнув сторінку. Далі не було нічого. Він уявив Тлумача снів, як той іде старим іржавим мостом. Повз нього мчать автомашини, вітер свистить у вухах, але він чує лише сміх жінки, той, який так мріяв почути — тріумфальний і розпачливий водночас. Жінка, яка вміє так сміятись, не потребує Притулку. У ній, притиснутій до перил мосту, з поглядом, втопленим у воді, прокидаються демони. Вона схожа на зацьковану тварину, готову захищатися до останнього.

Яків бачив жінок, подібних до Аґнеси. Вони зненацька втрачають лагідність та покірливість, коли зачепити глибоко сховану струну болю.

Він відклав книжку. За вікном синів сніг. Ось іще один день минув.

Потім вдягнувся і вийшов. Поки він читав «Повість про людей, які не зустрілись», сніг засипав стежки, які він просунув учора. Читаючи, навіть не помітив, що сніг падає. Лишати таке не можна було, хоча він і замилувався неторканою небесною білизною і рожевою смугою світла на заході. Якби Яків не чекав нікого, то пожалів би сніг. Він і так сьогодні торкнувся печальної долі жінки на ім’я Аґнеса, побував у світі, який знав надто добре. А Притулок все ще залишався для нього загадкою

Яків розкидав невлежаний сніг для тих, хто може прийти сьогодні ввечері чи вночі, не чіпаючи снігу коло вежі. Нехай там сніг полежить до завтра. Прокинув стежку до дровітні, а потім до схилу пагорба, аби її видно було здалеку. Тоді озирнувся. Півень теж був притрушений снігом. Якби на хвилю пригріло сонце, сніг одразу б зійшов із бляхи. Але надходив вечір й брався мороз. Було б божевіллям брести по снігах такої ночі. Можливо, ніхто не прийде і він спатиме спокійно.

Та раптом його вжахнула жахлива невідповідність цього снігу й Притулку, невідповідність, яку відчував лише він, але не міг виразити думкою. Під зиму в Притулку вмирають комахи, трави, мороз здатен знищити молоді дерева, але людям тут не загрожує смерть. Вони — тут гості, чужорідні істоти, і коли починають це розуміти, то, мабуть, відходять, приєднуючись у тому світі до смертних людей. Навіщо тоді Притулок, якщо він не для всіх?

Яків намагався вгадувати бажання тих, що відходили, прочитуючи їхні поверхневі почуття, але він не йшов з ними від самих Східних Воріт. Ця подорож тривала часом роками, десятиліттями, навіть сотнями літ. Він чув, що нещасливі люди не схожі одне на одного, але бачив, що люди, які змирились з нещастям, схожі між собою. Та мова йшла лише про той світ. Тут усе було по-іншому. Цим людям виділили майже вічність, аби вони оновились. А скільки часу на роздуми мала Агнеса? Кілька хвилин, кілька годин? Як несправедливо! Повернувшись додому, вона знову б занурила свої прекрасні руки в гидкі помиї, одна з каріатид того світу. Про це не мовилось у книжці. Він сам вигадав і сміх, і демонів, і даровану цій бідній жінці мить вічності.

Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час. Та й сам Притулок відрікся від загальноприйнятого часу, маючи власний. Він зневажив навіть Смерть, хоча між ними могла існувати угода на відтермінування. Смерть і так мала забагато роботи на полях битв та в шпиталях для невиліковних хворих. У тому світі нею крутили, як могли. Убивці вважали себе володарями над чужими життями, легко перерізаючи ці тоненькі ниточки. Зневага до людини здатна породити багато смертей. Можна навіть припустити, що існує не одна смерть, а, принаймні, кілька, і що поміж них є несправедлива Смерть і смерть бажана, що нагадує сон. Від несправедливої можна втекти, увійшовши через Східні Ворота Притулку, а до бажаної вийти через Західні.

Яків не знав, яка смерть спостигла його брата. Чи він наклав на себе руки, нетерплячий, надто крихкий, надто вразливий, щоб пережити самоту? Він теж був у Притулку, що мав назву Звалище, до якого легко увійти, та незмірно важче вийти з нього. Яків вчився на його помилках. Йому вдалося вийти і стати охоронцем Західних Воріт від сновид і одержимих.

Мороз сильнішав і небо на сході остаточно згасло, тому він не встиг розкидати увесь сніг, що намислив. Кругом залягла моторошна тиша і за туманом сховались вечірні вогники в хатах сусідів. Писаря Західних Воріт охопило добре знане почуття відірваності від людей. Понад усе він боявся бездомності. Ненавидів подорожі, готелі, а піти з дому — був просто неймовірний вчинок. Якби його не загнали в глухий кут, він нізащо б не зважився. Колись стояв посеред міста, розцяцькованого всіма можливими вечірніми вогнями, і його омивали голоси чужих людей, рипіння гальм, музика, а він не знав, що має робити з власним життям. І найбільше, мабуть, потребував нори, де міг би сховатись. Щось схоже відчував кожен, хто нетвердими кроками йшов до Притулку. Яків уже встиг спізнати глибину болю, але ще не опустився на дно розпачу, щоб відчути себе на місці жителів Притулку. Своє життя він міг прожити інакше, а вони не могли. І це навіть тут накладало на нього печать сирітства.

Настала довга зимова ніч. Яків не сподівався, що так швидко засне. Він не любив глибокого сну, цього провалля, схожого на смерть. Такої смерті не хотілося б: раптове цілковите знищення свідомості гірше, ніж повільне згасання. У глибокому сні стаєш зовсім беззахисним, адже людина — це той же полохливий звір, що завжди чекає нападу, і не може позбутися інстинкту. Отакий сон мав тієї ночі Яків. Не дивно, що його не збудив ні тихий стук у вікно, ні голосніший, та, зрештою, пута Морфея послабшали, й наш Писар розплющив очі в темній хаті. А вже потім до нього долинули голоси за вікном:

— Нікого нема…

— Кудись пішов.

Яків схопився, відслонив фіранку. То міг бути хтось із сусідів.

— Зараз відчиню! — гукнув він у темряву.

Двері не мали ні замка, ні засува, але ніхто їх не смів відчинити без попередження: Так було заведено в Притулку. Холодне повітря обпекло Якову лице.

— Заходьте! — сказав він, хоча не бачив, хто прийшов. «От халепа! — подумав. — Люди прийшли, а я сплю».

Невірно подумав, бо кожна людина мусить спати, як не вночі, то вдень. Відступив назад, пропускаючи гостей. Спершу зайшла стара жінка, закутана картатою хусткою, а за нею — маленька дівчинка. Третім був молодий хлопець. Добре розгледів Писар їх, коли аж запалив свічки. Хлопець не зачинив за собою дверей і до хати увірвався клубок сивого морозного повітря.

• Предыдущая
• 11/37
• Следующая