Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 14
- Предыдущая
- 14/53
- Следующая
Важко писати книгу, несучи на собі нестерпний тягар невиспаної свідомості, схильної до забування, переплутування, до дедалі частішого потрапляння в летаргію і прострацію, одне слово — важко писати книгу зі свідомістю, схильною до приблизності. Перегортається ще один аркуш, і, підводячи очі від письмового столу, бачиш, що за вікном уже серпень. Свіже вечірнє повітря ллється знадвору, долинають дитячі і пташині голоси, — перед сном вони по-особливому дзвінкі й безжурні. Я заздрю вам, діти і птахи; давно-давно, так, ніби в попередньому народженні, я був подібним до вас, був одним із вас. Пробачте, що не зумів зостатися таким і виріс, а вирісши — потрапив до зачаклованого злим ворожбитом кола, окреслюваного абажуром настільної лампи, до кола, яке одночасно є в'язницею і порятунком від неї. Зелені кулясті блискавки молодих каштанчиків, нерухомі хмари на достиглому за день небі, перші засвічені вікна в сусідніх будинках — усе це сприймаєш одразу…
Отож три місяці минуло відтоді, коли я розпочав цю книгу, і хоча проминуло стільки ночей і стільки речей, залишаюся так само безсонним і самотнім так само. Чому я такий самотній? Навіщо це? «Навіщо я п'ю? Для того, щоб писати вірші», — пояснив одного разу Джим Моррісон. Навіщо я не сплю? Невже для того, щоб написати оцю книгу? Але жодна, навіть найкраща в світі книга не вартує стількох страждань, не заслуговує на таку самотність. Та водночас я переконаний, що попри всю нашу волю жодна зустріч не відбувається без Божої згоди. Кожне справжнє спілкування — це дар Благодаті. Я надто шаную Бога, щоб втручатися в Його справи або перехоплювати ініціативу і ставати таким собі деміургом-організатором. Надто багато траплялося нагод переконатися, що кожна зорганізована або запланована справа виявляється несправжньою, навіть у тому разі, коли її пощастить виконати.
Ось тому й палає одним-одне моє вікно в серпневу ніч, яка приходить услід за розкішним заходом сонця. І на високій тополі перед кабінетом голосно й безстрашно озивається цвіркун. І вічні мої супутниці, сестри нічні, нетлі безсонні летять у розчинену кватирку, щоб битися об електричну лампу, німо благаючи достатнього світла, стільки світла, щоб можна було згоріти в ньому без решти — і вже не прокидатися наступної ночі, не вирушати на пошуки того, що неодмінно мусило б існувати — але ж ось, не знаходиться воно, скільки б світла ти не спалив і в якій тільки послідовності не розповів би собі по пам'яті сонети розстріляного безсонника Зерова.
І я вже не зможу жити далі так, ніби я нічого не підозрюю. Важко висловити те, в чому полягає моя підозра. Колись давно це було справою віри, такої віри, що завдяки їй люди босоніж ходили по воді і зцілювалися від найтяжчих недуг. Тепер це стало всього-на-всього підозрою і, до того ж, надто малою, щоб вилікуватися нею бодай від безсоння — не кажучи вже про самотність. Ох, ця проклята, причеплена схильність до очевидності та наявності, до предметності дива, зафіксованого на плівці; ця рефлексія, призвичаєна стежити за найменшим власним порухом, навіть за конвульсіями власної агонії. Або ж виходу не існує взагалі — отого єдиного, спільного для всіх виходу, що його наша кмітлива і жвава людина неодмінно розшукала б уже протягом тисячоліть свого безсоння, — або ж існують суто приватні виходи, так само, як існують суто приватні входи; і тоді для кожного з нас разом із матір'ю життя повинна бути реальною неочевидна і непідвладна рефлексії матір смерті.
Розпочинається легка нічна злива, мабуть, не страшна для цвіркуна, бо пісня його не уривається — ритмічний передзвін із металевим присмаком, проганяння злих духів пітьми й розпорошеності від освітленого вікна, яке ллється в темний серпень, не знаходячи ані відгуку, ні перешкод, така собі тиха музика, якої, проте, ніхто не чує, окрім єдиного її виконавця. Цікаво, чи бачать цвіркуни світло? Це неперервно повторюване запитання звучить із темряви — чи одна й та сама відповідь? Як би я хотів більше нікого і нічого не очікувати, остаточно втративши надію — і тривогу — і страх тощо. Адже таке життя в очікуванні — це життя запитанням, постійна невдоволеність уже — і лише — існуючим, стала неповнота у сповна так-існуючому. Як би я хотів повернути органічно властиву тим-таки юнацьким рокам готовність, яка брала початок із невисловленого знання, а може, віри, в кожному разі, не з підозри, — віри в те, що кожний виклик, який прийде, буде конкретним запитанням, зверненим безпосередньо до мене, — так звертаються до довіреної особи, до того, хто є компетентним у тій або іншій справі. Це було дуже тихе знання-віра в те, що в кожному питанні вже присутня відповідь, що в одкровенні живе сокровенне, що, власне, сподівання отримати саме цю відповідь — і саме від цієї особи, — примушує звертатися до неї з ось таким питанням або, точніше, саме питання спонукає до звернення. А відповідаючи, — знову запитую, тому що в кожній відповіді і в кожному сокровенному незримо присутні нові запитання й нові одкровення. Адже наявність не завжди означає очевидність, брате цвіркун.
Як би я хотів знову навчитися не вигадувати собі питань, абстрактних і спекулятивних, тобто таких, на які не існує відповіді. Вигадування питань — це монолог і без-відповідальність, німування самотності, тоді як перебування в готовності, сама постава цього перебування означають дозвіл/розказ речам іти своїми, тільки їм відомими шляхами до буття у формі речей, згоду на квітування троянди. Єдине, що вимагається від того, хто перебуває в готовності — це непричетність дбайливості. Саме тоді прорізається слух справжніх, конкретних питань, у яких завжди присутня відповідь на споді розуміння. Якщо я розумію, про що мене питають, я знаю відповідь, і відповідаю, залишаючись глухим до поклику сирен необов'язкового. Коли приходять справжні питання — тоді приходить буття. Прихід питань — це вияв прихильності буття до нас, визнання нас своїми, тобто приналежними буттю, буттєвими, живими.
І ще раз: готовність замість очікування. Готовність пригоди. Кожний виклик, який прийде, буде конкретним питанням-пригодою. Але в кожній пригоді є й те, що стане у пригоді. Тому не слід вигадувати собі «пригод», бо це всього-на-всього штучне конструювання й «організація» мертвонародженої імітації буття: сущого. Те, що стане в пригоді, виростає з пригоди, а не здобувається шляхом тих чи інших технічних/магічних зусиль. Саме це проростання свідчить про буттєвість пригоди, про те, що вона є живим, яке приходить до живого.
Готовність стати у пригоді й стояння в цій готовності — це до-речність, відкритість до речей. Передражнюючи Гайдеґґера, можна висловитися й так: до-речність — це дозвіл речам речувати в їхній нікомуненалежності. Цей дозвіл можна дати тільки тоді, коли сам стоїш у нікомуненалежній причетності.
Бо нікомуненалежніеть — це єдине для всіх.
Річ межує. Межі речі — це не клітка, де тримають «істоту» речі, але місце її і трон, із якого річ правує, межуючи.
Річ береже. Виходячи з берегів, річ втрачає себе. Речі течуть у межах свого трону й ця течія називається тронезис. Проте видимість речі для інших є її виходом-із-себе.
Речі речуть. Але це постає як мовчання речей — для занурених у сон мови.
Межі речі — це її міра (модус), її смирення. Виходячи в безмір, річ втрачає себе — через зраду міри, відступництво від міри, вона перестає слідувати слідові міри ейдоса і втрачає на-слідство: сoбість, самість.
Міра — це внутрішність речі, її нерозкритість і сокровенне.
Речі при-речені.
До тебе прийдуть тільки свої. Одначе, вони прийдуть тільки тоді, коли ти вже готовий стати у пригоді й можеш дати згоду на неї, згоду на відповідь або дар, або жертву. Справжні пригоди й питання стануться щойно тоді, коли ти готовий. Все починає діятися тоді, коли ти вже готовий не лише до приходів, але й до відходів буття, разом із Йовом відкриваючись до погоди і негоди, до гожого й не-гожого.
- Предыдущая
- 14/53
- Следующая
