Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 32

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая

…Що ж, пане Тойнбі, житомирська меншина також не має однієї відповіді, якої українське суспільство (бо якраз суспільство живих особистостей, а не аморфна і по-своєму мертва в нерозрізненності юрба є носієм часу історії та її викликів) потребує від своєї літератури замість блазнювання і жертвоприношень. Але в антології «Вечеря на дванадцять персон» житомирські прозаїки сказали своє, нехай цього разу й похмуре слово, долучивши його до того безупинного проказування запитань на історичні відповіді й відповідей на історичні запитання, яким є кожна жива (функціональна) література. Цього свого слова цілком достатньо без Нобелів і решти аналогічних невротичних потреб. Адже слово кажуть не для того, щоб отримати за це премію, а задля того, щоб тривала жива розмова традиції та сучасності, з'єднуючи минуле з майбутнім у теперішньому, нашому часі.

Книжка доктора філологічних наук Тамари Гундорової «ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація» (Львів: Літопис, 1997) торкається деяких важливих проблем, досі замовчуваних вітчизняним літературознавством. Насамперед це намагання по-новому розглянути зародження й побутування модерністського дискурсу в контексті українського літературного процесу на межі XIX–XX сторіч. Дослідник прагне застосувати різноманітний інструментарій сучасних теорій, зокрема постструктуралістську деконструкцію, постмодерний синтез психоаналізу, феноменології і семіотики тексту, для інтерпретації текстів і дискурсів як окремих авторів, які, на її думку, були предтечами українського модернізму (Іван Франко, Володимир Винниченко, Леся Українка та інші), так і цілих угруповань літераторів, об'єднаних ненародницькими деклараціями («Молода муза», «Українська хата»), зосереджуючи увагу головно на періоді несміливого зародження та кволого розвитку «протомодерну» (1890—1910-ті) в складних умовах подвійного гніту: панівного в усіх сферах народницького дискурсу та неорганічно засвоєних європейських впливів.

Праця складається з чотирьох основних частин, написаних відповідно у культурологічному, естетичному, семіотичному й риторичному «ключах». Одним із методологічних засновків авторки є спроба трансформувати поширену формулу «європоцентристського» модернізму з його сформованим каноном мов, авторів, проблем, стилів і створити плюралістичну постмодерну модель, для якої є істотними локальні та маргінальні явища культур. У статті «Модернізм поза каноном», яка відкриває книжку, Тамара Гундорова фіксує основні моменти переакцентуації інтересів у проблематиці західного та слов'янського літературознавств останніх двадцяти років, перехід від «модернізму» до «модернізмів» і перенесення уваги з переважних детермінант значення на периферійні смислові позиції. Водночас авторка не без співчуття цитує аргентинського дослідника Е. Дассела, згідно з тезою якого постмодерній критиці просвітницького раціоналізму (яка, власне, й породжує феномен згаданої переакцентуації) треба протиставити «трансмодерність», тобто «корпоративну солідарність». «Імовірно, — пише Гундорова, — що з перспективи трансмодерности можна говорити і про „легалізовану солідарність“ „України“ і „Європи“, себто про зняття проголошеної українським модернізмом опозиції». Відтак, авторка «першого серйозного академічного дослідження українського модернізму з позиції „трансмодерности“» (як інформує нас рекламний витяг з ухвали жюрі премії імені Ковалевих (США) на обкладинці книжки), збирається знімати опозицію, якої, проте, український модернізм не проголошував: опозиція існувала якраз між «модерним українським досвідом» і аж надто «сильними традиціями» позитивістично налаштованого народництва — саме воно уособлювало «просвітницьку раціоналістичну модель», будуючи її, певна річ, на одному з історичних періодів у житті «загальноєвропейської» свідомості, яка, своєю чергою, не зводиться до одного (або навіть двох) типів. Позитивістичний світогляд в опозиції «Україна— Європа» транслювала якраз Україна Франка, Грушевського та Нечуя-Левицького, а не Європа Бодлера та Малларме, яка для протомодерністів була — за незначними винятками — не стільки географічною і соціальною реальністю, сучасністю, до якої можна потрапити поїздом, відпочити на Рив'єрі й повернутися додому, скільки культурницьким міфом, чимось на кшталт країни гіперборейців для старожитніх греків. Нема сумніву, така «локалізація» Європи обернулася згодом не менш болючими травмами й розчаруваннями, ніж погроми, влаштовувані Сергієм Єфремовим та К°, зате багато хто вилікувався від суто романтичних спотворень зору, а заразом і від ідолопоклонства. Натомість авторку «ПроЯвлення Слова» історична недиференційованість і характерна аберація переслідують від початку до кінця, про що непрямо свідчить уже передмова: «Початок XX ст., який мене особливо цікавив, якось непомітно (тут і далі підкреслення мої. — K.M.) накладався на час сьогоденний, на кінець XX ст.». Подібні накладки, тим більше, коли вони стаються «непомітно» для обсерватора-інтерпретатора, криють у собі поважні загрози для правдоподібності дослідження і починають виявлятися при верифікації окремих тверджень і робочих термінів.

Так, скажімо, не поталанило поняттю «дискурсії», винесеному в заголовок рецензованої праці, одному з центральних робочих термінів Гундорової, потрактованому дещо спрощено (як свідчить хоча б ототожнення «мовомислення» Ігоря Костецького з «дискурсією» Мішеля Фуко) й окресленому зокрема обтятою цитатою з передмови до «Слів і речей» російської дослідниці Н.С. Автономової (не Автомонової, як вказано у бібліографії; до речі, іменний покажчик, як на наукове видання, складений недбало, деяких згадуваних у примітках авторів — як от О. Ільницького або О. Бартко, с. 103–104, — там нема, зате чомусь є І. Андрусяк; натомість ви не знайдете Хвильового на с.70, ані Гайдеґґера на с.189, куди з невідомих причин покажчик відсилає). Характерною прикметою нерозуміння думки Фуко є якраз те, що Гундорова редукує в Автономової: «Дискурсія — це… область умов можливості мови й пізнання»; область, можливо, недосяжна, де онтологія і семантика збігаються; слід одразу ж зазначити, що мова — це ще не семантика, так само, як мислення — це не онтологія, тому неологізм Костецького вказує на інший феномен, аніж той, про який ідеться у Фуко.

Сумнівною є і та операція, яку дослідниця проробляє з «духовною ситуацією сучасності» Карла Ясперса. В Ясперса (ідеться про побудову духовної ситуації сучасності, мета якої — «не замкнений образ створеної картини буття». Авторка ж, рецитуючи німецького філософа, говорить своєю чергою про «замкнутий образ історії», ніби не чуючи принципової різниці між словами «буття» та «історія». Окрім того, в Ясперса цей фрагмент стосується його філософської стратегії в даному, конкретному творі («Духовна ситуація сучасності», 1931); тимчасом дослідниця похапливо й без жодних прояснень свого наміру (якщо не вважати за обґрунтування легковажне «можна»: «Український естетичний модерн початку XX ст. можна розглядати історично, а можна — екзистенціально, в категоріях „духовної ситуації сучасности“») користується ексклюзивним Ясперсовим терміном як продуманою (на жаль, не Гундоровою) й усталеною категорією; за цим користуванням проглядає певна претензійність і, в ґрунті речі, наївна позиція.

Тому годі збагнути й подальшу констатацію: «Модерністська естетична самосвідомість в українській літературі, сприйнята в межах духовної ситуації, засвідчує чимало опозицій і ототожнень». У межах якої духовної ситуації? В межах Ясперсової праці, яка жодним чином не торкається українського і літературного контексту початку XX сторіччя? Хіба духовна ситуація — це щось одне й те саме, субстанційне, дане на всі віки? Для того, хто відважиться дочитати твір пані Гундорової до кінця, краще зразу ж відмовитися від таких запитань: кожна наступна сторінка продукуватиме їх у майже необмеженій кількості. Як може «поняття істини» (на щастя, здеконструйоване постмодерністськими/постструктуралістськими методами аналізу) приписувати існування стилю? Що є істина? Де саме в модерніста Томаса С. Еліота «поняття істини» застосовується як припис? І чим, у такому разі, відрізняється від цієї зловісної авторитарної «істини» «концепція постмодерности, яка задає нову парадигму мислення»? Хто він, цей гіпостазований Постмодернізм, який «переосмислює», «обіцяє», «дає змогу осмислити», «декларує себе толерантним», «дозволяє розглядати», «відкриває», «не прагне», — і все це Він витворяє не на одній тільки 55-й сторінці? Чи це, бува, не «знову Батько» (Шевченко-Ленін-Сталін-…)? «Ні, це не Він», — запевняє дослідниця, але після процедур, що їх вона «задає» текстами Гайдеґґера, Фуко, Ясперса, їй важко повірити. Втім, авторка й не потребує нашої довіри ачи інших старомодних речей; категоричний тон «ПроЯвлення і Слова», відсутність будь-яких питань, не кажучи вже про нерозв'язні, свідчать про те, що для неї вже все сталося; питати й сумніватися можна було колись, за архаїчного модернізму; а тепер від читача вимагається одне: слухати/читати і — слухатися.

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая