Выбери любимый жанр

Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 3


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

3

Скарби двох монастирів вивезли ще на другий день, а куди, знав лише лейтенант, у чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв. У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила як перестоялі помиї. Книжки скидали у вантажівку, а що не вміщалось — на конфісковані у ченців фіри. Було їм там незручно лежати, вивалювались у болото. Лейтенант не розумів, навіщо везти їх аж до Стрільниці, коли відро солярки довершило б справу на місці.

Люди голосили, стоячи під липами, ніби з монастиря виносили небіжчиків, а не старий мотлох. Щось у тому монотонному плачі було приємне для лейтенантових вух, може, кров його згадувала посаджених на палю бояр, такого ж золотого осіннього дня, бо той, хто бачить чужі муки, страждає так само, навіть більше. Посеред того руйнування, поєднаного споконвічно з кровопролиттям і вогнем, тільки пробуджувався кат, але вже прагнув для себе нових привілеїв. Втім, боявся трибуналу. Чувся тепер, як Калігула, або як Нерон на сцені, командуючи своїм загоном, бо сільські хлопчики дивились на нього з цікавістю, і не плакали. Сам колись задивлявся на ремені й кобури червоноармійців. Він не заливав сумління горілкою, бо ніколи не мав сумління й нікого, перед ким зміг його вдавати. Читав «Майн Кампф» і комуністичний Маніфест, але нічого не знав про маркіза де Сада. Не мав часу заглядати в ті смердючі книжки, що розсипались від старості. Його відтручувала від них чистота радянського офіцера, як від зарази, або як опира відтручує дванадцять разів свячена пшениця. Поглинутий собою, він спершу не зауважив чоловіка, що самотньо стояв під величезним дубом, нижче від монастирської брами, але його вже встигли побачити з вікна Никодим і Атаназій. Стояв собі вільно, притулившись спиною до дуба заклавши ногу за ногу. Був у самій картатій сорочці й сірих штанях.» Чи се не Ілля? — злякався Никодим. — Він що, вдурів?»

Отець Атаназій впізнав у тому чоловікові когось іншого: свого брата, коли той ще вчився у Політехнічному університеті у Львові. Таке ж високе чоло й брови, що зрослися у переніссі. Брат загинув ще на тій війні, в Румунії, але не від кулі, а від тифу. Небіжчики серед білого дня не являються. Але попри свідомість того, що він помилився, серце Атаназія огорнула тепла хвиля й на очах виступили сльози. Він бачив перед собою сцену, що нагадувала похоронний ритуал. Сплакані люди, котрі туляться одне до одного, вервечка солдатів, що несе оберемки паперів, і лиш дві постаті вирізняються окремо. Один розмахує рукою, так ніби тримає в ній пістолет, інший виявляє незворушний спокій. На одного всі дивляться, а тому не видять другого. Отцеві- настоятелеві незнайомець під дубом нагадав його товариша Юхима, зухвалого і веселого, якого не брала куля. Усім було би дуже шкода, якби такий чоловік згинув на війні, незважаючи на те, що кожної хвилі самі могли впасти мертвими. Сонце продерлося крізь хмари, дуже жовте і якесь загрозливе, ніби хтось змусив його з’явитися просто над дубом, святинею природи., і лаврівські люди теж зауважили того чоловіка. Одному здалося, що у нього очі його матері, іншому він нагадав швагра з Ляшок Мурованих, а діти впізнали у ньому нібито свого вчителя, що пропав через тиждень після того, як совіти перейшли Збруч…Може, він сам собі міняв подобу, догоджаючи кожному: той впізнавав, і через хвилю бачив, що помилився. Люди вже не плакали, ніби стало їм легше на серці, та й сонце визирнуло. Але з боку Тершова вже насувалась величезна хмара, ніби скирта, що по краях взялася вогнем. І вона теж поспішала зіграти свою роль у цьому драматичному дійстві, перетворивши його на містерію.

Нарешті лейтенант, чиї предки, можливо, спалили Александрійську бібліотеку, бо кожен з нас носить у своїх генах й крові тисячі предків від початку світа, відчув присутність того чоловіка, коли на того перемістився центр уваги. Сонце засліпило йому очі, а тінь від хмари погасила те світло, і він упізнав у ньому, навіть не здивувавшись, свого одвічного ворога. У голові в нього зашуміло, сигналізуючи про наближення шалу. Цей ворог робив усе, щоб перервався його рід, хоч лейтенант не знав навіть свого батька, не те, що діда або прадіда. Він був молодий, жорстокий, і мав стати катом, якого ще не знав цей стривожений, проте не заляканий, світ у горах. Що робив у минулому, те будеш робити у майбутньому — таким був девіз його роду, котрий за тисячі років не спромігся навіть окреслити цю думку. Її писали його діяння..

Попри різні візії, чоловік був молодий, близько тридцяти літ. Він стояв безоружний, склавши руки на животі, і від того здався лейтенантові особливо небезпечним.

Та тут почувся крик й по сходах скотився отець Атаназій. Упав на коліна й скрутився наче їжак. За ним вибіг солдат, на ходу зриваючи гвинтівку з плеча, й далі почав копати скуленого ченця. Люди обурено загуділи й зрушились у той бік. До ченця підбігло ще декілька солдатів, намагаючись перевернути його на спину й відібрати те, що той намагався втримати. Видовище було ганебне, й отець Никодим картав себе, що не допильнував отця-бібліотекаря. Він разом з Павлом кинувся до лежачого, вже тоді, коли того облишили. Очевидно, їм вдалося вирвати з кволих старечих рук якусь дорогоцінну річ. Тим часом один з бійців підійшов до командира, увесь червоний і розкуйдовджений:

— Разрешите, товарищ лейтенант!

Той з огидою взяв до рук пожовклого папірця, подивився у нього й сказав:

— Что за чертовщина?

— Это ноты какой-то поповской песни, товарищ лейтенант. Я учился в музыкальной школе.

— Сам вижу.

Спостерігаючи за дійством на землі, присутні забули про містерію, яка розігрувалась на небі: від зіткнення сонця з хмарою народився вітер, порив якого шугнув униз і вирвав з рук лейтенанта кавалок паперу, поніс його невидимою рукою, плавно керуючи нею в повітрі, понад головами людей, вздовж муру. Піднявся вище, ніби для того, щоб оглянути краєвид, вище самої церкви, а тоді спустився просто до рук таємничого незнайомця, котрий досі стояв під дубом. Той взяв його і, не довго думаючи, поклав за пазуху. А вітер шалено обкрутився довкола велетенського дерева, сиплючи довкола листя й сухі гілки. Лейтенант більше не міг на те дивитись. Він перший кинувся до дуба, вихоплюючи пістолет. Важко повірити тому, хто не бачив цього на власні очі, але кулі, а далі автоматна черга, не заподіяли незнайомцю жодної шкоди. Бо навіть не долітали до нього. Він і далі стояв непорушно у тому вихорі, де літали кулі, папери, вирвані з вантажівки, листя, та гілля, шапки людей і пілотки бійців. А потім зник, провалившись під землю, що у Лаврові, Спасі та Добромилі з їхніми підземними ходами, не так уже й важко. Просто треба тут мешкати…

Але й це ще не був фінал. У горішньому кінці Лаврова, у вербах коло потоку, знову з’явився незнайомець у запорошеній одежі. Він перескочив через дві лати на городі,геть захаращеному кукурудзинням і бур’яном, посеред якого росла грушка. Земля довкола неї була всіяна гниличками, що закотилися аж під малесеньку хатку.

Всередині хатинки було тепло й темно, і як тільки чоловік увійшов, одразу ж полив рясний дощ, що стримувався відучора. Назустріч йому привітно муркнув великий смугастий коцур, що грівся на печі, яка займала майже всю кімнату.

— Маєм, котусю, трохи часу, — сказав весело незнайомець.

Налив собі й котові з ринки, що стояла на припічку, теплого молока, накришив котові у миску хліба.

— А тепер спати!

І поліз на піч, простягнувшись на грубій вереті, під яку було настелено вівсяної соломи. Кіт приєднався до нього, влігся на груди, але, ненароком торкнувши лапкою папір, запитально м’явкнув.

— Це за тим я ходив, котусю. І через нього ми тепер лишилися без хати. Не думав, що буде так тяжко…

Кіт засопів і почав місити лапами груди господаря. Чоловік заплющив очі й миттю заснув, почуваючи себе у повній безпеці. Хатина стояла на одному боці потоку, а з другого боку була стрімка гора, поросла лісом. Паралельно до потоку йшла дорога у гори, на захід. Гарна дорога, але не його. У сні лице чоловіка втратило здатність змінюватись на догоду людям, й стало таким, що його важко запам’ятати: без різких акцентів. Під тонкими повіками ховались сірі очі, колір яких легко змінювався під впливом світла чи настрою, губи, з яких довго не зникала усмішка, довше, ніж треба, темне волосся з ледь помітною сивиною…

3
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело