Нічні пастухи буття - Москалець Костянтин - Страница 6
- Предыдущая
- 6/8
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
6
***
Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів,
Летіли з опівнічних берегів —
І на пелЮстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.
Якби не ця краса неподолaнна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;
Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.
Символ Троянди
Віхті Сад
Є немічна весна, апатія без краю,
І обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.
Божественний Платон в гімнасії порожнім
Сумує крадькома за юністю душі
І вгадує себе у діві перехожій,
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.
І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
Але оця найтонш наслідує Її
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.
Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,
З архаїкою снів, де скрапує вино,
Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди,
Яка не порятує згасаючий еон,
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
Накреслюєш хреста на мокрому піску.
***
Полагодив годинника старого,
Давнішнього причетника чувань,
Милуюся чергoю коливань,
Що маятника водять золотого.
Нарешті це триває досить довго —
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.
Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;
Обітованна міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.
Повторний час
Андрієві Деркачу
Цю тишу можна краяти ножем.
Вона — достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном.
А іншими словами — то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях,
І, затиснyвши кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.
Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний — німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.
Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднoви.
***
Коли всі покладуться на спочинок
коли заплющать очі дуже добре
над нами запалають вогкі зорі
сніги довкіл засяють запашні
як добре без людей чи правда тату
чи правда що в лісах
живуть зимові світлячки
чи правда — в небесах
летючі риби множаться
вони обходяться так добре
без музики полотен і книжок
чи правда тату
правда тату
правда
Мисливці на снігу
Василеві Герасим'юку, побратимові
Музей не зачиняється о шостій, і тепер
ми, безпритульні, бачимо наш грудень:
Ворохту у снігах, чужих людей,
які жестикулюють біля клубу, і виносять
обладнання з автобусів, і камери, і світло
зимове ущухає блискавично, а Карпати
рушають поза мову, топчуть сніг —
ружовий, присмерковий, смерековий.
Антоніоні, Пазоліні і Фелліні
сидять на сходах, палять сигарети;
чогось бракує, як завжди, але чого —
не встановити, і замучені до решти асистенти
показують, що треба почекати,
перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,
ідеш до мікрофона, купа дротів,
малі гуцули зі свічками зупиняють,
питаючи, як довго буде смерть.
Як довго буде смерть… … … …
Хіба я знаю?
Криваві фляки замерзають у пітьмі,
і гори у безмову западають,
і западають стежки сніжком у зимі, —
а в ній уже ні Марти, ні Марії,
лиш морок, вирій лиликів, цей стан
невідворотної Ворохти, що застав
бездомних псів у горах Гуцулії.
6
- Предыдущая
- 6/8
- Следующая
