Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина - Страница 6

• Предыдущая
• 6/20
• Следующая

— У селі так воно є. А от у місті ніхто нікого не хоче знати. Як написано у книзі: «Що більше ми віддаляємось від природи, то більше віддаляємось від людей».

— Я знаю, бо сама жила в місті, але маленькому. Там від природи ще не дуже віддалились…

Під вербами сиділо троє хлопців і дві дівчинки. Один хлопець копирсав ножиком землю, другий кидав камінці, третій і найменший, гриз зелене яблучко. А дівчатка плели вінки з трави і квітів, висмикуючи їх довкола себе.

— Знаєте, чого я найбільше хочу? — сказав хлопець з ножиком.

— Машину!

— Морозиво!

— Кавун!

— Не вгадали! Я хочу чарівну паличку. Тоді буду мати все. Скажу, махну — і всі мої бажання здійсняться.

— То вистружи собі!

— Ти дурна, Марусько! Чарівну паличку треба знайти.

— А вона дерев’яна чи залізна? — спитав малий з яблучком.

Хлопець завагався:

— Різні бувають, але більше золотих.

Діти вражено замовкли.

— А де її взяти?

— Треба зустріти чарівника і він дасть, — сказала менша дівчинка.

— Еге, просто так ніхто не дасть! Треба заслужити. Ну, коня дикого зловити, чи царівну визволити від Змія…

— Тепер царівен нема.

— А дівчата що мусять робити?

— Дівчатам не можна давати чарівної палички, бо вони будуть просити всілякі дурниці.

І хлопець з ножиком розреготався.

— Я попросила б паличку, щоб тато добудував хату, бо нам нема де жити. Будує, будує, вже сто років будує…

— Ти ліпше попроси багато грошей, бо без них ніхто не побудує.

— А я хотів би літати куди захочу. Так швидко, як ракета!

— А я — щоб нашу корову продали, бо вже нема сили пасти. А щоб ти здохла, куди полізла?! Лиска, на-на-на!

— Дивіться, агроном іде!

— Де?

Усі зразу посхоплювались.

— Я пожартував!

Той хлопець з ножиком був найбільший, тому ніхто не насмілився його бити.

— А мені не треба чарівної палички, — сказав найменший хлопчик.

— Чому?

— Все одно відберуть…

— Ну, що, почула щось цікаве? — спитав Каспар. — Тільки час згаяли.

— Тихо!

— Давайте грати в карти!

— Давайте!

— Боже, — вжахнулася Доня, — такі малі, а грають в карти! Сюди б їхню вчительку!

Треба вирушати, бо не дістанемося завидна до Зимового дому.

Вони полетіли далі. Доня кілька разів озирнулась.

— Ти теж хочеш чарівної палички? Не потрібно ні розуму, ні сили, хіба командуй. Слава богу, що чарівноі палички не існує!

— А коли є? — з викликом спитала Доня.

— То що ти зробила б, якби мала цю коштовну річ?

— Навчилася б грати в карти.

Дикий Лісовий Кінь

Ноги його прудкі як вітер, але не той, що летить навмання, згинаючи навпіл поодинокі дерева в степу. Це вітер, який літає поміж деревами, ніколи не ламаючи їхніх верхівок. Лісовий Конику, маленький брунатний лискучий жолудю, з розчесаною мавками гривою, бронзовими копитцями, яких ніколи не пробивав цвях… Ти тікаєш від найменшого шереху, ховаєшся в гущавині, й дощового ранку вода скроплює твою оксамитову шкіру. Частіше сам, ніж з кимось, без імені, хоча що є гарніше за ім'я — Дикий Лісовий Кінь? Люди гадають, що ти просто відбився від їхніх рук, але ти міг би поклястися, що ніколи не носив на своїх копитах важчого, ніж багряний дубовий листочок, а на спині — лиш срібну попону росяного павутиння. Твоє тихе іржання лунало в найгустіших нетрях, а твій сон оберігали духи лісових дерев. Така проста арифметика: що менше дерев, то менше лісових коней. Ти ще юний і недосвідчений, братику, однак мусиш покидати зелену домівку. Горішній вітер позичить тобі крила, щоб ти не спізнився.

Метелик

Скільки життів у тебе, Метелику? Коли надходить осінь, твої крильця стають прозорішими, ламкими. Сумне це видовище. Але навесні знову повно метеликів і повно квітів.

Дивовижний наслідувач, ти тримаєш у таємниці свої перетворення. Ніхто не може повірити, що в одному зі своїх життів ти був гусінню, і тебе боялися навіть дорослі. Некваплива гусінь рухалася вперто лише задля того, щоб отримати крила і стати літаючою квіткою. Ніхто з живих істот не здатен на щось подібне. Навіть людина залишається гусінню, живучи для того, щоб їсти. Ніхто не спитає, чому ти це робиш. Ти надто тендітний і насмілюєшся розмовляти лише з квітками. У вас одна кров і одна плоть. Ви надто слабкі, щоб пережити зиму, але ваше насіння сховане надійно. Навесні сонце вділить йому дрібку світла й тепла.

Зупинка в Зимовому домі. — Каспарові; приятелі. — Кіт Фелікс перейменовує Доню. — Каспар читає книжку, але Доня така втомлена, що нічого не розуміє. — Історія життя Фелікса

На лихо надвечір почався дощ і в стомленої Доні поважчали крила. Та й сам Каспар летів повільніше. Вони часто відпочивали, хоч то невелика втіха мокнути на гілці. Але ось Каспар сказав нарешті:

— Зараз будемо!

Доня спробувала собі уявити Зимовий дім: увесь білий і холодний. Б-р-р!..

Вони полетіли не до села, а до річки, де в темряві під височезними деревами сховався будинок — здається, старовинний.

Жодне вікно в ньому не світилося.

— Тут живуть мої найліпші друзі: кіт Фелікс і павук Альфред. А часом і я.

— Ти ж казав, що не любиш жити в будинку.

— У чужому — так. А цей — мій.

— Ти його побудував?

— Ні, але ми з друзями дбаємо про нього. Більше він нікому не потрібен.

На сходах вони знову перетворилися на самих себе, але, на жаль, теж мокрих. У Доні зуб на зуб не потрапляв. Каспар щось зробив з дверима, і в домі почувся дзвінок. Не простий електричний, а срібний. Чекали вони досить довго. Доні було цікаво, як це кіт (бо павукові це, звісно, не під силу) відімкне важкі двері.

— Няв? — почувся запитальний котячий голос.

— То ми, Феліксе. Я й моя приятелька.!

Брязнув ланцюг, і двері прочинилися.

— Чекайте, зараз свічку запалю, — сказав кіт, присвічуючи тим часом очима. — От кого не ждав!..

— Поважна справа, котику.

Коли свічка спалахнула, Доня побачила гарного, але не пухнастого, чорно-білого кота!

— Познайомся, Доню, це — Фелікс.

— Дуже приємно, — відказала Доня і потиснула м’якеньку білу лапку.

— Дуже приємно, — вклонився кіт. — Прошу до вітальні. Жахлива погода! Сьогодні вогко, то я запалив камін.

— Чудово! — вигукнув Каспар і подав Доні руку. — Ми змокли, змерзли, а Доня ще й зголодніла.

— На жаль, не можу запропонувати нічого пристойного на вечерю…

— Не біда, я збігаю до Дмитра на село. А як поживає Альфред?

— Непогано. Меланхолія, правда, але то хвороба всіх павуків…

Вітальня була великою кімнатою з облупленими стінами блакитного кольору, з подекуди розкиданими золотими зірками. Коло різьбленого чорного столу було двоє крісел, а третє, зі смугастою подушечкою, з якої прозирала вата, — стояло перед каміном.

— Прошу сідати, — вказав на крісло Фелікс.

Коли Доня сіла, то побачила ще стару канапу, на якій було розкидано грубезні книжки. Камін прикрашала полиця з двома порцеляновими горнятками і дзбанком.

— Альфред на горищі, — сказав кіт. — Я його зараз принесу. Він так зрадіє, що; його меланхолія одразу минеться.

— От і добре! Нам би переодягтися. Зараз пошукаю у шафі.

Каспар вийшов. Кіт тим часом підставив бік під тепло, що струмувало з каміна. Доня помітила, що шерсть у тому місці рудувата, наче підпалена.

— Можна, я зватиму вас Філія? — запитав кіт. Так звучить ваше ім’я латиною.

Доня подумала й спитала:

— А чому?

— Бо я великий прихильник латини. Це така шляхетна й вишукана мова! Але якщо ви проти…

— Ні-ні, я не проти!

— Дуже дякую, — вклонився кіт.

Каспар тим часом переодягся в чорний костюм з білим комірцем. На ногах тепер мав сірі панчохи.

Хлопець подав Доні довгу зелену сукню з чорним мереживом і щось подібне до плаща, підбитого рудим шовком. Зразу було видно, що це старовинні речі.

• Предыдущая
• 6/20
• Следующая