Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина - Страница 8

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая

Хлопчик був уже близько від дерева, коли побачив, як з того берега плине вутлий човник, перетинаючи збурену дощами ріку. У ньому прокинувся жаль і до човника, наче той мав душу, мужньо злітаючи на гребені каламутних хвиль. Та вже наступної миті малий здогадався, що то не душа у човна, а той, хто пливе сюди від правого берега, віддав човникові частину свого страху і своєї мужності, а також сили. Постать, що стояла в човні, була темною і веслувала, може, не надто вміло, зате завзято, а Ріка з цікавістю спостерігала за нею, і сонце блимало упів-ока з-за хмари, навіть верби на березі завмерли, ніби їхня непорушність могла чимось допомогти чоловіку. Ні, вони не переживали за долю човна й людини, не відчували спорідненості з людською душею. Лише хлопчик, що стояв за кілька кроків від води, відчував цю спорідненість, єдність, і розрив, і відчуження, яке було між чоловіком у човні і світом, створеним Господом до появи Адама. Ясна річ, то було лише відчуття, а не слова. Хто знає, чи зуміє цей хлопчик колись передати відчуте й пережите ним словами, бо для того треба багато розуму й науки. Утім, одне слово він таки сказав, точніше, вигукнув, упізнавши чоловіка, що веслував до берега в хисткій шкаралупці, схожій на долю людей, особливо, таких, як вони, дрібних й незначущих:

— Тату!

І те слово обірвало казку, в яку він щойно вступив. Ноги занурились в прибережне баговиння, руки запекло від кропиви, на шкірі з’явились пухирі від оводів. Але це було ніщо порівняно з великою радістю Івася:

— Йой, таточку!

Чоловік, рано посивілий, згорблений клопотами й пригнічений удівством, обняв малого й полегшено зітхнув:

— Хочу тебе забрати, — сказав він. — Чув, я що пани будуть ділити маєток, і без крові не обійдеться. Найдемо тобі іншу службу, не бійся…

«А я не хочу іншої служби, — подумав Івась. — Тепер я не піду на службу. А як змусять, то втечу!»

Та від нього й не вимагалось відповіді.Отець так вирішив. Проте сам хлопець знав, що віднині уся його покірність буде вдаваною. Віднині його вчитимуть трави, дерева й вода, і вони ж його захищатимуть.

Аж тепер, коли над маєтністю Домницьких зависла реальна загроза, найближчі приятелі Олександера, чиє тіло чекало злуки із землею, вдались до ретельних пошуків законного спадкоємця — єдиного сина Матвія. Пан Миколай розіслав гінців на всі чотири сторони світу повідомити про смерть господаря дому і відшукати будь-яку звістку про місце перебування Матеуша Домницького. Були перевірені всі корчми, лічниці й монастирі, усі, до кого міг податися хлопець. Даремно. Але пан радця не міг полишити справу, не довівши її до кінця. Він послав листа до свого щирого приятеля Ігнація Л., начальника сеймової канцелярії, бо уродзоний шляхтич, спадкоємець не надто великого, однак й не малого маєтку, не міг отак безславно розчинитися як сіль у воді. І тепер чекав від нього доброї поради. Може, хлопець пішов до війська? Може, став жертвою чиєїсь захланності? Врешті, хоч і як не хотілось, пан Миколай вирушив до дому нареченої Матеуша, панни Теклі Ліської. Боявся спровокувати вибух так званого ображеного панського гонору. Що й казати, мало виховувалась їхня шляхта на європейський манер, наче жила за суцільною залізною стіною. Сам пан радця відвик від бенкетів, що миттю переростали у війну, ненавидів єдиний принцип, якого вперто трималися його земляки — око за око, зуб за зуб — що позбавив простий люд спокою, а шляхетський стан єдності.Коли ж ішлося про шлюб, то ворожнеча родин не раз ставала причиною трагедії молодого кохання. Правда, тут начебто не йшлося про кохання. Старшому Домницькому не терпілось швидше скинути тягар з плечей і віддатись, як тепер виявилось, незрозумілій пристрасті. Жодного разу Олександер не зізнався у ній, хоча, здавалось, нераз був близько до того.

Утім, тепер не згадати. Але щось було. Обидва, Миколай та Лукаш, були надто делікатні, аби допитуватись. Олександер завжди поводив себе розважливо, може, надто м’яко, дбав власну репутацію…Можливо, це було юнацьке кохання, а, можливо, бідака вимріяв собі якусь Беатріче чи Лауру, і встидався про це говорити, будучи чоловіком жонатим.

Кінь спіткнувся, і Миколай ледь не прикусив собі язика. Повітря було густим як киселиця, бо знову лив дощ і сива роса вкривала траву, що незабаром мала бути стята косою. Втішаючись видом щедрої зелені, що обіцяла добру пашу худобі, пан Миколай потрохи звільнявся від напруги останніх днів. Самітна мандрівка, бо чотири гайдуки поштиво їхали на відстані, й не наближалися без його знаку, завжди приводила до ладу його думки. І тепер вони, наче бджоли коло матки, скупчилися довкруг білого каменю завдовжки два лікті.Той камінь був останнім, що обійняли руки Олександера на цьому світі.І посеред зеленого раю, дихаючи повітрям свободи, пан Миколай прошепотів:

— Пігмаліон і Галатея.

Сю легенду вони знали ще змолоду, більше, як філософську алегорію краси, яку треба відкрити. Порфиру в Журавному вистачає, не треба за ним їхати в далекі краї. Тут навіть вапно випалюють з нього.І нікому не спаде на думку тримати в пивниці за трьома дверима камінь, який небагато вартує в сих краях, де мало хто чув про скульптури Еллади.

Аж тепер Миколай зрозумів, де треба рити, і вже перехотів їхати до Ліських. Утім, цікаво, чим не сподобав собі панну Теклю хлопака… Таке вчворити, якщо правда, ніби Матеуш розірвав сам заручини. Бо наразі від Ліських нічого не було чути.

Наближаючись до маєтку, Миколай проїхав повз великий виритий став, на якому аж роїлося від гусей з гусенятами та качок з каченятами, а з брами висипав чималий гурт свиней, що теж подались до ставу. Двір Ліських не виглядав гонорово, зате по-господарськи. Утім, господар, Стефан Ліський, прийняв пана Миколая в дорогому жупані, взутий у добрі чоботи і з підкрученими вусами. Миколай із зажуреним видом оповів йому про лихо, яке спіткало Домницьких, і, оминаючи погоду та ціни на збіжжя, одразу перейшов до справи.

— Здається, вашмосць, усе, що робиться, то на краще. Для вас, принаймні, бо ви не вплутані до цієї справи. Справи, що не обійдеться без розголосу…

— Ге, не вплутані, кажете? — зиркнув спідлоба Стефан. — Мені кажуть зголоситися до суду.

— Звісно, вашмосць, я б сам так зробив на вашому місці.Закон дає вам право на відшкодування в разі розірвання заручин. Ви ж маєте на руках документ?

Стефан втріщився на нього, а потім з кислою міною сказав:

— Ми мали скласти шлюбну угоду через півроку, як панич скінчить школу. А що?

Миколай ледве зумів приховати, як втішила його ся новина.

— То що, офіційних заручин не було? Лише слово шляхтича?

Стефан почухав потилицю:

— Та малжонка мені вперлася. Домницькі — католики, а ми — православні.Хотіла, аби Текля вінчалася в нашого священика. Ну, й посаг…Тілько мороки, вашмосць…

— Отже, панство не домовилося?

— Домовилося. Мусили домовитися.

— Певно, молоді були в себе закохані? — прижмурився хитро Миколай.

— Га? — не второпав господар.

Миколай кволо відмахнувся:

— Нічого. Пусте! А однак панна Текля була останньою, хто видів Матеуша. Може, він сказав їй, куди йде. Бачите, хлопець пропав. Треба конче його знайти живого чи мертвого. Йдеться про маєток. Знаєте, кілько ротів можуть на нього роззявити?

— А мені що до того?

— Як знайдеться Матеуш, пан може отримати сатисфакцію…

— Не треба мені ніякої сатисфакції! — відрубав Стефан. — Моя донька в дівках не лишиться. Текле, ходи сюди?

На порозі хутко стала наспіх причепурена панна Ліська, що, як і хлопець Домницького, була одиначкою. Миколай ледве не перехрестився: так вона була схожа на Олександрову малжонку замолоду. Таке саме рідке волосся, низьке чоло, пишні форми.Ідеал доброї господині дому. З сірими сталевими очима. Він аж зітхнув.І це його зітхання виразило всю глибину нещастя його бідного приятеля, драму занапащеної душі.

Увечері того ж дня він прийшов до пана Лукаша і видав йому звіт:

— У сій дівчині все нещастя.

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая