Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. - Страница 8

• Предыдущая
• 8/38
• Следующая

У неквапливості трамвайного руху було щось солідне, медитативне, з-за кожного повороту визирали все примхливіші контури старих будівель, йому навіть вдавалося розгледіти окремі елементи ліпнини на фасадах, обличчя людей, які визирали у вікна і для яких мешкати в таких красивих будинках було чимось буденним, не вартим уваги. Вони давно звикли помічати у цьому більше незручностей, ніж переваг. Він пригадував запахи під’їздів таких будинків – у них пахло неприємно, як у всіх під’їздах, що їх Орестові довелося бачити, але окрім цієї неприємності було ще щось, що не вивітрилося з часом і пробивалося навіть крізь нагромадження аміачних випарів і гнилизни прілої минулорічної картоплі з підвалів. Особливо у тих під’їздах, де збереглися велетенські дзеркала на всю стіну, де дерев’яні перекриття ще не прогнили наскрізь, де було відчутно, що тут не завжди панував цей дух руйнування і занепаду. Орест подумав, що непогано було би хоча б трохи пожити у такому під’їзді, відчути декадентський настрій, коли вранці визираєш з вікна кухні й бачиш за ним замкнутий простір внутрішнього дворика, звечора навіть романтичний, схожий на кадри з кінофільму, але при денному світлі – обшарпаний і помережаний білизняними шворками. Хоча навіть у тріпотінні чиєїсь не дуже нової білизни і запраних простирадел був своєрідний шарм. Принаймні мав бути, наскільки Орест уявляв це собі з тих кількох візитів у схожі помешкання, якими досі міг похвалитися.

Він уявляв собі людей, які живуть на піддашшях таких будинків, трохи нетутешніми. Вони не мали би бути причетними до нудної щоденної рутини, мали би спати до обіду і лише під вечір ліниво виповзати на вулиці, щоб перейти на квартал далі, зайти в гості до такого ж помешкання і сидіти там майже до ранку, провадячи неквапливі філософські бесіди за кавою чи вишуканими алкоголями. Хоча на той момент досвід Ореста з алкоголями обмежувався тільки потайними ликами з бабциної карафи з лікером і він навіть не знав, чи можна було цей лікер вважати вишуканим напоєм.

За час трамвайної подорожі у ньому формувалися й міцніли різні, часом суперечливі бажання. Він трохи соромився старанно випрасуваного мамою костюма, фасон якого видавався йому давно застарілим, та й сама звичка ходити у костюмі відгонила провінційністю. Він соромився і себе самого, такого, яким бачив себе у цьому трамваї – нервового, із задовгими руками, які не знав куди подіти за час розмови, пропахлого брудною електричкою і ковбасою з часником із чужої канапки. Соромився своєї непевності, яка лише зростала з кожним кроком, адже знаний наскрізь і добре знайомий замкнутий світ власного містечка раптом розширився до якихось незрозумілих меж, сповнився таємничими знаками і символами, трактувати які він ще не вміє, а без цього кожен впізнає у ньому провінціала. Йому хотілося позбутися всього цього якнайшвидше, стати своїм, тутешнім, місцевим, визнаним, недбало вітатися на кожному кроці, зустрічаючи знайомих, як робили це всі довкола, але робили не так, як у його містечку – не зупинялися після привітання, щоб поговорити і поцікавитися новинами, а лише неуважно кивали і квапились далі, заклопотані, хоча не настільки анонімні, щоб не вітатися взагалі, як, мабуть, роблять у зовсім великому місті. Але водночас це розширення дотеперішніх меж світу було спокусливим, кидало виклик, і Орестові здавалося, що вже геть невдовзі йому стане мало просто розчинитися у довколишньому натовпі, стати непомітним і нерозпізнавальним, занадто звичним і буденним, йому захочеться заявити про себе. Заявити голосно, яскраво, наполягти на власній особливості, на тому, що він не схожий на випадково вирваного із сірої людської маси чужинця, що він вартує уваги. Маломістечкова гордість, відчувати яку його вчили з дитинства, підказувала, що слід змусити всіх цих людей заздрити йому, так само, як він зараз заздрить їм. Заздрити лише за те, що він, Орест, відрізняється від них, що народився в іншому місті, що має досвід, якого не мають вони, що звичайна трамвайна поїздка дає йому цілий калейдоскоп вражень, про які й не підозрює жоден із тих, хто мовчки і похмуро вдивляється у шибки того самого вагону, не відчуваючи нічого, окрім звиклої щоденної рутинності.

Так і не вирішивши, що йому робити з власним провінційним походженням – приховувати чи, навпаки, демонструвати переваги власної інакшості, Орест зайшов до головного корпусу університету. Після півгодинних блукань лабіринтами другого і третього поверху він таки наважився запитати дорогу і втрапив нарешті до аудиторії, де працювала приймальна комісія. Але, взявшись за масивну ручку не менш масивних дверей, він уже чітко усвідомив, що його місце не тут. Він не міг уявити себе у цих велетенських холодних аудиторіях, почував себе незатишно на занадто монументальних сходах, йому не подобалася діловита анонімна метушня у коридорах, і головне – більшість студентів, які зустрілися йому за час блукання коридорами, ніяк не могли бути мешканцями старовинних кам’яниць середмістя – це він знав точно, відчував нутром. Йому навіть не треба було говорити з ними, аби точно і без найменшого сумніву визначити, хто з них народився у Львові, а хто приїхав із довколишніх сіл.

Навряд чи він зміг би пояснити, що поганого було у мешканцях довколишніх сіл, навіть навпаки, його могло би втішити це, адже і він народився не тут, мабуть, існують спеціальні квоти для немісцевих, і це збільшує його шанси на вступ. Але якась внутрішня переконаність змусила його забрати руку з важкої клямки і різко розвернутися до сходів, спуститися ними до вхідних дверей і зачинити їх за собою назавжди. Майже назавжди. Наступного разу він прийде сюди аж через рік, аби зустріти з пар свою тодішню дівчину, студентку української філології, вступити на яку в нього, на думку цієї дів чини, були блискучі шанси. Орест не шкодував, що не скористався цими шансами, тим більше що з дівчиною із філології прозустрічався недовго, його дуже дратувала її манера постійно кутатися у грубі вовняні светри, звичка, яку він зауважив у більшості студенток університету, мабуть, вона вироблялася там у всіх, адже у велетенських аудиторіях завжди було дуже зимно. І ще вона вибілювала волосся і фарбувала губи ядуче-червоною помадою.

Де саме вчитиметься Олена, було ясно завжди. Її батько, Лесь Петрович, був деканом факультету, тож сумнівів щодо майбутнього фаху доньки ні в кого не виникало. Вони з Орестом одружилися на третьому курсі, батько Олени обіцяв подбати про тепле місце на кафедрі для зятя. Але після закінчення Олена раптом вирішила зайнятися керамікою, а Орест пішов працювати до видавництва. Наукова робота їх не цікавила, і Лесь Петрович навіть трохи ображався на них за те, що йому не вдалося проявити себе у ролі дбайливого патріарха родини.

Будинок молодятам купили батьки Ореста, заможні лікарі, власники першої у їхньому містечку приватної стоматологічної клініки. На той момент, правда, клініки у них ще не було, бо не існувало ще приватної стоматології, але заможними вони були завжди, тож будинок був великим, із солідною ділянкою землі довкола, у престижному приміському районі.

Батько Олени, Лесь Петрович, не дуже розумів такий вибір молодят, називав їхнє рішення жити за містом хуторянством і пропонував переїхати до квартири у центрі міста, яку йому обіцяв організувати батько однієї з абітурієнток. Але Орест відмовився, не хотів залежати від тестя, та й мешкати в будинку йому подобалося.

Йому хотілося, щоб і його діти, як він сам свого часу, виростали посеред таємничих закамарків, уявляли собі перед сном духів і привидів, які блукають поміж розвішаними на горищі сплетеними в косу голівками часнику і оберемками любистку, щоб на подвір’ї росло горіхове дерево, струшуючи на землю зелені шкірки молодих горіхів, які пахли навіть краще і терпкіше, ніж смакували. Орест любив готувати варення з цілих горіхів, любив колір, у який сік горіхового лушпиння забарвлює пальці, чітко виділяючи лінії на пучках. У дитинстві він навіть намагався порахувати кількість кругів на кожному з пальців, думаючи, що як на зрубі дерева можна вирахувати його вік відповідно до кількості кіл, так і на пучках пальців видно, скільки років людині судилося прожити.

• Предыдущая
• 8/38
• Следующая