Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. - Страница 25

• Предыдущая
• 25/31
• Следующая

Ще у дитинстві він відкрив спосіб боротися з часом. Це виявилося не таким уже й складним завданням, потрібно було лише скласти собі якийсь розпорядок дня. Не має значення, наскільки важливими будуть заплановані справи, достатньо, аби вони були призначені на певну годину. Адже чекання цієї години наповнює існування нехай ілюзорним, але все ж таки змістом. Тоді з’являється якийсь розподіл часу — до події і після, і це чомусь дає заспокоєння. Важливу терапевтичну місію щоденного перегляду багатосерійних фільмів він оцінив значно пізніше, так само як і глибокий зміст дитячого питання про те, скільки ночей ще треба поспати до дня народження чи недільного походу в кіно.

Значно дійовішим є метод, коли розпорядок дня визначений кимось і потрібно лише виконувати поставлені завдання. І ці додаткові обмеження знімали з нього відповідальність за деструктивні прояви поганого настрою чи раптові депресії. Та й самі ці депресії проходили значно легше, або і взагалі непомітно, бо усьому існувало логічне пояснення — робота, від неї усі біди.

Тут, у готелі, Сарон також спочатку намагався застосовувати у боротьбі з часом ці два дійові методи — розбивати день на частини, аби він швидше минав, і шукати якусь зовнішню причину, від якої залежить поганий настрій. І йому було спокійно відчувати, що ніяка депресія йому не загрожує. Або що він готовий дати їй гідну відсіч. Це трохи нагадувало постійні поповнювання домашньої аптечки матір’ю, якій завжди здавалося, що варто їй лише забути купити парацетамол, і відразу ж уся сім’я захворіє на грип. А коли вона придбає усі необхідні ліки, то ніби принесе якусь модифіковану часом язичницьку жертву відповідним богам, і хвороба омине їхню сім’ю. Колись Сарон жартував із цієї материної звички, а тепер раптом усвідомив, що сам іде таким же шляхом, коли вигадує засоби боротьби з неіснуючою проблемою. Адже ніяких ознак депресії за весь час перебування в готелі він так і не відчув.

Спершу була навіть якась ейфорія, як це завжди трапляється на початку відпустки, коли втомлена свідомість цілими добами перебуває у напівсні і не хочеться ні про що думати і нічим займатися. Потім сили потроху відновлюються і стає радісно відчувати себе енергійним і бадьорим.

Якийсь час він ще перебував у напруженому очікуванні, що от-от його перебування тут завершиться і потрібно буде повертатися до звичного ритму життя, боявся занадто сильно розслабитися, відвикнути від навантажень і рутини. Але потім зрозумів, що це знову одна із уявних небезпек, про яку наразі немає сенсу думати. І щойно він це збагнув, як зловив себе на тому, що вже досить давно не згадує про час, навіть не цікавиться, який сьогодні день тижня.

У його житті тепер важливими були зовсім інші речі.

Епізоди з минулого один за одним виринали у його пам’яті із незнаною досі чіткістю, і він раптом усвідомив, наскільки поверховим і вибірковим було його сприйняття у момент, коли все це відбувалося з ним насправді. Він почував себе так, ніби раптом почав у бібліотечній тиші перечитувати книгу, яку раніше намагався прочитати у галасі переповненої людьми кімнати. Таке бувало у нього раніше з книгами світової літератури, які він колись похапцем ковтав перед іспитом, зосереджуючись на самому лише сюжеті і моментах, які міг запитати викладач і які переважно здавалися учням нудними. Але коли траплялося перечитувати ці книги згодом, він раптом відкривав у них безліч не помічених раніше нюансів і деталей, які цілковито міняли враження від тексту.

Першим був спогад про бабусину конюшину. Сарона в дитинстві часто відвозили на літо до бабусі Аліції, яка мешкала у маленькому містечку. Йому подобалося проводити літо у великому і захаращеному старими предметами будинку. Чоловіка бабусі Аліції, дідуся Штефана, Сарон ніколи не бачив. Він був австрійським чиновником і їздив з перевірками по лікарнях сіл і малих містечок. У родині бабусі Аліції теж були австрійці, вона закінчила гімназію у Відні, а потім кілька років слухала лекції у Сорбонні. Після одруження вона наполягла на переїзді до будинку, в якому виросла. Хотіла, щоб її діти народилися саме тут. Абсолютно незрозуміло, як саме бабусі вдалося вижити тут під час і після війни, але вона категорично відмовилася виїздити до Відня, дідусь поїхав сам, сподіваючись забрати їх пізніше, але його вбили дорогою, а бабуся з батьком Сарона залишилися і вижили.

— Знаєш, це конюшина, — казала йому колись бабуся. — Вся справа у ній. Малою я постійно зривала квіти конюшини, витягувала по одній тичинці і висмоктувала нектар. Чомусь це смакувало мені краще за будь-які солодощі, мабуть, бракувало якихось вітамінів. Я ходила з квітками, як інші діти з льодяниками, і дуже сумувала, коли конюшина відцвітала. А потім, коли я була вже дорослою, раптом одного разу спробувала конюшину у Відні. І цей нектар був зовсім іншим. Не те щоб він мені не смакував. На той момент ця дитяча пристрасть уже не була такою актуальною. Але я чомусь злякалася. Мені здалося, що варто лише усвідомити, що в дитинстві конюшина була солодшою, як відразу почнеш старіти. Коли я повернулася потім сюди, це відчуття зникло, точніше, уже не видавалося мені таким страшним, хоча, ясна річ, конюшина вже теж не смакувала, як раніше.

Сарон у дитинстві теж пробував висмоктувати нектар із квіток конюшини, і йому навіть подобалося, хоча, можливо, це просто діяла магія бабусиних розповідей. Але тоді, коли він раптом надумав повернутися, ішлося не про смак нектару. Ішлося про те, щоб оселитися у місці, де не будеш боятися старіти.

Знаєш, у дитинстві бабуся Аліція часто розмовляла зі мною німецькою. І мені навіть здається, що я знаю, про що вона розмовляла, хоча німецьку так ніколи і не вивчив. Мені завжди здавалося, що ця мова десь живе у моїй свідомості і я зможу заговорити нею, достатньо лише дуже захотіти, натиснути на якусь уявну кнопку в глибині своєї пам’яті. Але кнопка так і не знайшлася, а я так і не вивчив мову далі необхідного для побутового порозуміння мінімуму. Мене самого завжди дивувало, чому так трапилося, у Німеччині я жив значно довше, ніж у Франції, але французькою володію значно краще, ніж німецькою. Хоча специфіка роботи кухаря не вимагає доброго знання мови, і у Франції я міг би обходитися таким же мінімумом слів, яким обходився у Німеччині.

Мені часом навіть сняться сни німецькою. Точніше, з німецькими написами на всіх тих антикварних предметах, яких було повно в будинку бабусі Аліції. Пригадуєш, ми колись їздили з тобою туди у дитинстві. Цікаво, як тепер виглядає цей будинок. Я чув, що у ньому відкрили краєзнавчий музей. Мабуть, навішали на стіни стендів із неточними кілометрівками, а екскурсовод розповідає про партизанів, чи про боївки УПА, не знаю, що тепер у моді в провінційних музеях. Мабуть, тепер боївками цікавляться більше, ніж червоними партизанами, але це не має значення. Адже все це ніяк не стосується бабусі Аліції.

Одруження було чи не найкоротшою фазою її життєпису. Принаймні, точно найкоротшим із усіх безхмарних періодів. Після війни бабуся замешкала з панною Мілею, вчителькою літератури однієї із середніх шкіл.

Я не знаю, що саме тримало їх обох у цьому затхлому провінційному містечку. Страшно навіть уявити, які чутки про них ходили, як усі сторонилися їх, дивно лише те, як це ніхто не написав анонімки куди слід, а якщо написав, то як ця анонімка не мала відповідних наслідків. Але напевно, вони все життя боялися, що справа дійде і до них, і цей прихований драматизм я інтуїтивно відчував малим, хоча і не здогадувався, у чому справа.

Тільки тепер я розумію, чому бабуся так не любила несподіваних візитів і здригалася щоразу, коли хтось дзвонив у двері. Чому блідла, коли приходили термінові телеграми. Чому вставала вночі перевірити, чи зачинені вхідні двері. Можливо, нічого особливого у її поведінці і не було, можливо, всі бабусі так реагують або так реагували тоді, бо такі були часи. Але я завжди був переконаний, що у бабусиному житті є якась таємниця, яка відрізняє її від інших.

• Предыдущая
• 25/31
• Следующая