Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/66
• Следующая

Пискнула очеретянка, залопотіло латаття — майже попід самими ногами в Дмитра Івановича пробігла водяна курочка. Марченко розглядався. Він здогадувався, що чар творить уява, але йому було гарно творити його. Слухати тишу, дивитися в чисту воду й тільки крайком свідомості відчувати, що десь там є гомін і гуркіт, там тече в трубах і збігає в каналізацію вода, й турботи провисли між людей невидимим прядивом. Дмитро Іванович пішов берегом озера. Воно було довге, вигиналося, неначе лук, і вивело його на узлісся.

Тут дуби були ще більші, ще могутніші. Поміж них росли берези — теж розкішні, в ніжно — зеленій піні, по них хвилями ходив вітер, свіжий молодий вітер, що в наш час вже сам по собі розкіш, по них і по молодій траві, яка летіла разом з ним хвилями в далечінь, до темно — зеленої крайки, яка позначила Десну. На самому краю лісу на горбку ріс дуб — велет, обхватів у чотири, ще не старий, дужий, розпросторений у всі боки — ціла зелена держава.

Він уже теж пробудився, жив весною, розкошував у ній, напивався її, потягнувся тендітним, ще ніби аж несправжнім листям до сонця. Воно котилося в голубому небі по — весняному м'яке, тепле, добре й ласкаве. Поміж ним і дубом угорі ширяло двоє боривітрів. Вони купалися в його променях, шугали дико, шалено, сповнивши повітря дужим кіркотом. Серця їм рвала сила, сила й захват, в цю мить, мабуть, вони могли пройняти світ наскрізь. Дві малесенькі торбочки м'язів, наповнені кров'ю, вони були страшенно дужі. їх сповнило тієї сили сонце, вони набралися її в нього. В отій нестримності лету, напрузі м'язів, клекоті крові й таїлася вічна суть буття, — так у ту мить розумів і почував Дмитро Іванович.

І враз він відчув усередині якийсь поштовх, його самого сповнило відчуття сили, нестримності, майже лету, він розкинув руки й засміявся. Його охопила безпричинна радість, та радість, з якою вибігає на поріг в шумовиння дня дитина. Засліплена сонцем, вона розгортає рученята, тягнеться до нього, намагаючись якнайбільше захопити його в себе. Але його думка працювала — гострим крайком навіть черкнула по отих трьох чорних тижнях, — проте й вона, мабуть, була породженням оцього безуму, простору й сонця. Так, сонця. Це він подумав найперше. Подумав як учений, відчув себе ним. Отут, на краю лісу, обвіяний тугим і запашним вітром, обсипаний сонячним промінням. Він дивився на нього. Відчував причетність до нього.

«Ти мертве, — сказав подумки й відчув, як десь попід серцем пройшло щось іскряне, мов електричний розряд. Адже — говорив із сонцем. Ти джерело життя, всього сущого — звіра, трави, вітру… й мене разом з ними. Разом, але й не разом… Ти найбільша світова сутність. Ще й зовсім недоступна мені. Моя маленька сутність входить у твою, як… ні, цього, як вона входить, мені пізнати не судилося. Як і всієї неосяжної сутності. А що б змінилося, якби я її пізнав? — запитав себе. — Для мене? Ця маленька сутність сповнилась би чимось новим, винятково важливим? І знову ж — важливим для кого? Але ж моя сутність не в тому, щоб іти крізь усе, не помічаючи, плинути, не думаючи про плин. Велетенською сутністю це закладено в іншій — у мені — докопуватись, шукати, розкривати, її й себе — все. І тому ми й підвладні їй, але ми й вирвалися з неї. Ми вже не тільки тлін, сліпий результат твоєї роботи».

На мить йому згадалася кольорова діаграма з однієї популярної брошури. На ній були намальовані ліс, баский, з розвіяною вітром гривою кінь, табунець тремтливих рибок, людина на краю лісу — все це охоплювала товста чорна лінія, яка спадала тупим вістрям униз. На кінці вістря чорнів напис: «В гумус». Науково справедлива, та схема вдарила його тупістю, відчуженістю від життя, від людських почуттів. А зараз він сам стояв на краю лісу й сміявся з неї. Сміявся як людина, котра напилася вітру, сон — ся, сміявся як учений. Як учений, він розумів і розумів якось так, всеохоплююче, діалектичне, текуче, що від його праці, його електронного мікроскопа якоюсь мірою залежить світ. Увесь оцей світ. Луки, ліс, люди. Що він сам не тільки гумус, глина, а й деміург. Ні, він так не подумав. Це було мовби у підсвідомості. А те відчуття йшло із знань і з того, чому присвятив майже половину свого життя. З фотосинтезу, якому судилося продовжити й цю луку, і дерево, й оте прекрасне, оновлене місто, що ледь бовваніє на обрії, самих людей, розбудовувати світ далі, вести в ньому людину. Він поїде звідси в місто, в гамір, а ліс стоятиме, і він працюватиме, щоб ліс стояв, щоб потім, за багато літ, хтось інший прийшов сюди, й стояв так, і продовжив далі ліс, місто, себе і оце велике життя у великій країні. Так Дмитро Іванович ще ніколи не думав. Й ще ніколи не почувався вченим такою мірою, як сьогодні. Все ніби з'єдналося в одну крапку — недавня загроза життю й відродження по ній, робота й оця мандрівка у весну. Він дивно, по — справжньому глибоко відчув свою причетність до неї, до життя, до сонця, — так, до сонця, одну з найбільших таємниць якого намагався розгадати. Без насмішки й іронії думав про себе як про вченого, аж сповнився якоїсь самоповаги, самозначущості. Знав, що клопочеться не мізерією, не марнує життя, стоїть на перехресті світових доріг, а не десь у глухому закутку, й нехай усе сказиться — як же буде кривдно, коли раптом виявиться, що простояв даремно, що сонячні коні мчали повз нього, але він не зміг упізнати свого, загнуздати й сісти. Що хтось інший перейме коня і помчить на ньому. Ні, він ловитиме, скільки вистачить сил. І таки впіймає.

Повільно пішов назад. Він ніс щось у собі — велике, радісне, тривожне. Воно, відчував, починалося тут, а вело кудись далі, в майбутнє, зріло для нього й водночас не тільки не заважало сприймати оцей день, а просвітило, оновило його. Берези, кущі ліщини, трава — вони теж мовби були сповнені тієї радості. На освітлених сонцем горбочках росли якісь триколірні — синє, біле, жовте — квіти, маленькі, тендітні, ніжні. Він збирав їх у пучечок, милувався їхньою тендітністю. Він подумав, що раніше ніколи не бачив цих квітів. А може, й бачив, та не помічав. Часом ми, подумав, дуже пізно навчаємось цінувати красу. Замолоду нас вабить і збуджує нашу уяву все грандіозне — великі ріки, великі дерева, пишні суцвіття, а потім ми починаємо помічати маленькі квіточки, травинки й листочки, знаходити красу там, де колись і не мислили її знайти.

З пучечком ніжних квітів Марченко вернувся до машини. Він ледве розгледів її. «Волга» стояла серед густого підліску, оточена з усіх боків кущами горішини та молодим березняком. Він підійшов ближче, пошукав очима Хоролів. Степана Степановича не було видно ніде, а Світлана Кузьмівна сиділа на килимку з лівого боку машини. Збоку на голубій клейоночці стояла нерозкоркована пляшка коньяку, дві чарки, якісь пакунки — певно, закуски.

Дві чарки, — вони мелькнули перед зором і згубилися — хтось із Хоролів, хто вестиме машину, не питиме.

— А де Степан Степанович? — запитав Марченко, все ще чомусь не одважуючись оддати букетика Світлані Кузьмівні.

— Та він у мене знаєте який? Ухопив спінінга й подався до Десни.

Голос Світлани Кузьмівни був нещирий, у ньому тремтіла вдавана безжурність і веселість. І тут він побачив її посмішку. Трохи нерішучу, трохи ніякову, трохи вибачливу. Найперше він сприйняв її як небезпеку. Неясну, нечітку, але небезпеку. Мабуть, то тенькнула сама природа, її чуття, її інстинкт, її нерв. А далі враз спалахнуло в голові — ясно, реально, оголено. Й нічого більше — жодної тіні, жодної хмарки того міражу, який таки ж висів поміж них і хвилював його. Повзуча реальність, практицизм. Звичайно ж, все тільки так. Дослідник, науковець з Світлани кепський, майже ніякий. Це він зробив їй кандидатську дисертацію. Так, він дарував думки, він розробляв проблеми багатьом молодим науковцям. З обов'язку, з щедрості, просто почуваючи надмір сил. А їй же, звичайно, ще й з симпатії, з усього того, що незримо складалося поміж них на самому початку їхнього знайомства. Він їй підказував, перевіряв, правив, підраховував, а деякі розділи написав сам. Тепер Світлана назбирала матеріали для докторської дисертації.

• Предыдущая
• 17/66
• Следующая