Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/66
• Следующая

— То… непросто. А може, й зовсім неможливо.

— Чому? — запитала вона.

— Як вам сказати… Воно не од нас залежить. Ми любимо себе більше за інших. А може, дорожимо собою. Ми не можемо самонародитися й самовиправитися. Ви розумієте, це зовсім не означає, що ми обов'язково некритичні до себе. Але «Я» — це «Я». Навіть коли прикро за себе. Як… — він вчасно похопився, сказав поспішливо: — Звичайно, ми любимо й інших, іноді дуже, але це не означає, що ми не любимо себе. Часом ми навіть хочемо стати кращими й не можемо.

— Тоді виходить, людям нічого не лишається… — Вона сказала «людям», а не «мені». Він чекав, що вона знову повторить оте, що сказала допіру, щиро й довірливо відкриється йому. Але сам чомусь боявся зробити рішучий крок. Адже вона могла витлумачити його як повернення до того, з чого почалася їхня розмова.

— Гамувати свої пристрасті. Бути якомога справедливішими. Хоч знову ж те важко. Часом людям не дають жити якісь дрібниці, яких вони не можуть подолати.

— Звідки ви це знаєте? — запитала Неля. Борозна засміявся. Взяв її під руку. Йому враз стало легко, він відчув, що вона повірила йому і не вбачає у його словах підступу.

— О, старий парубок знає багато. Він хитрий. Він недовірливий. Він спостерігає і мотає на вус.

— Але він повинен мотати на той вус і себе самого.

— Еге ж… Але… Себе не бачиш.

Він замовк. Вони піднімалися крутим схилом до площі Слави. Йшли повільно. Неля спиралася на його руку, спиралася легко, довірливо, і він радів цьому. Він думав про неї, вона — про нього. Борозна почував, що світ звузився до них двох, що зараз він плинув через них, а може, вони плинули через нього. Все довкола було ніби середовище для них і оцієї їхньої розмови. Дерева, машини, люди. Вони пливли, неначе в середовищі. «Егоцентризм», — мелькнуло в думці. Проте той егоцентризм був надзвичайно приємний. У ту мить він зрозумів, що його душу, його життя перетнуло щось велике, небуденне, що він повинен цінувати й берегти його. А насамперед повинен відповісти щирістю на щирість, адже тільки тоді можуть зникнути всі перешкоди.

Коли прощалися біля під'їзду. Борозна сказав:

— А знаєте, я так не думав, коли запрошував вас.

— Як?

— Ну, як вийшло. Як сказав отам. Я навіть думав… Щось таке більше, людське. Хотів зробити…

— Пропозицію? Він хитнув головою.

— Ощасливити?

Він знову здивувався й хитнув головою.

— На початку — ні. А сьогодні…

— А знаєте, як це погано, коли хтось когось ощасливлює?

— Хіба?.. Я не погоджуюсь. Принести комусь щастя це ж добре.

— Тут не те… За ощаеливлення вимагають плати. А моральна плата страшна. На весь вік. Отож так і живуть по двоє — кредитор і боржник. А який боржник, зрештою, не зненавидить кредитора? Хіба зовсім нікчемний. Затовчений.

— Нелю, — підвів благальне руку Борозна. — Не карайте мене за щирість. Повірте, я вже покараний. І то зі мною завжди так. Хотів сподобатись…

Він раптом бурхливо й голосно розсміявся.

— Чого це ви? — здивувалася Неля.

— Чогось згадалося… Просто так… Дурниця. Колись ми з товаришем перед однією дівчиною так викаблучувались, так один одного обплювали, що вже й одмитись було годі, довелось втікати обом.

— То ви, значить, охмурювач злісний і свідомий.

— Та ні, те, мабуть, позасвідоме. Це, ну… інстинкт чи ще щось подібне. Як у метеликів, птахів. Ви ж знаєте: щоб привабити партнершу, природа їм щось дає. І нам теж. Тому приємну зовнішність, статуру, тому голос чи музичний слух. Часом такий бевзь на гітарі чи акордеоні видає чужі порухи за свої навдивовижу вправно.

— А кому того не дала?

— Дає інше. Язик. То інтелектуали. Отакий очкарик. Удає з себе скептика, нігіліста. Він і справді розумний. У дівчини ж розуму нема, й вона йде за ним.

Неля демонстративно погойдала перед Борозною сумочкою.

— Розуміти це як аналогію?

— Нелю, я знову кудись не туди лізу. Я не знаю, що це зі мною…

— Просто це означає, що сьогодні нам час прощатися.

— Ще тільки десята година… Давайте пройдемось…

— Ні, бувайте здорові, Вікторе Васильовичу. Добраніч. — І побігла сходами вгору, до ліфта.

Борозна йшов набережною в бік метро. Думав про все, що сталося, й помічав, що він і справді сьогодні не такий, як завжди. Розсипався послідовний стрій думок, й кудись поділась категоричність, певність того, що зробить в наступну мить, завтра, через рік. Десь по небокраю свідомості спалахувала небезпека того, що його легковажність, оте, сказане Нелі про роботу в інституті, виллється в велику грозу, але поки що він намагався не слухати її, і це йому вдавалося. Він слухав себе, свої думки, які верталися до її слів, до тих слів, що породили оцей настрій, принесли радість: «Мені досить однієї людиноодиниці»; його мовби несло щось, і він навіть не помітив, як опинився на станції метро, а далі на своїй вулиці. Його заповнило щось велике, радісне. Він усвідомлював його, обмислював, але від того воно не блякло, навпаки, ставало ще більшим і радіснішим. І трохи тривожним. Борозна зайшов у квартиру. Хотів ввімкнути світло, вже намацав вимикач, а тоді опустив руку. Йому зараз здалося, що світло обікраде його, звіє з душі радісну замрію, вкине в будень. Не роздягаючись, ліг на канапу. Так і лежав, заклавши під голову руки, дивився в пітьму, яка поволі розсувалася перед ним. Та й не така вже стояла в кімнаті пітьма — в широке вікно з Володимирської вулиці, проціджене сірою фіранкою, текло жовтаве світло ліхтарів.

Несподівано Борозна засміявся. Він засміявся з того, що йому так хороше, з себе, отакого незвичного, аж дурного, щасливонавіженого, з передчуття чогось ще більшого, ще кращого. Він намагався уявити, яким воно буде, й не міг. Щось заважало йому, щось чіплялося за пам`ять, за душу, проколювало ту радість, і тоді там вставала тривога. Й що більше він думав, що чіткіше спогадував усе, його радість маліла, а тривога росла. Вона вставала десь із дна, як повінь, як туман, що піднімається з долини. І в тому тумані, в тій повені танула певність, її ставало дедалі менше, а тривоги більше, й незабаром вона виповнила все. Спочатку Борозні здалося, як безглуздо він вівся за їхньої першої зустрічі з Нелею у парку Примакова, по тому пригадав їхні спільні походеньки на виставку картин якогось американця у музеї українського мистецтва, де він теж добряче викаблучувався, й кінофільм «Остання ніч», враження від якого попсував чималою порцією цинізму, й так добрів до сьогодні.

«Треба перейти в сферу діяльності», — сказав… сказав сьогодні він. І аж здригнувся. Йому знову стало невимовно соромно. А потім він згадав їхнє прощання. Ну, звичайно ж, Неля втекла од нього. Просто втекла. І вже ніколи не піде з ним. Він сам попсував усе, сам винуватий…

Борозна підвівся, сів на канапі. Світло за вікном було густорожеве й тривожне, як заграва. І враз Борозна відчув, як у ньому щось тенькнуло, і зміястий холодок побіг до серця. Його охопив відчай. А також відчув страшенну порожнечу, мовби провалювався в неї, і вона змикалася над головою. Розум підказував, що нічого не сталося, але ніщо вже не слухало його, відчай жив сам по собі, не підвладний розумові, заповнював його все дужче й дужче — до останньої клітини.

У цю мить тьохнули тролейбусні проводи, й щось тьохнуло в ньому. «Ще не пізно. Я мушу будь — що побачити її. Я мушу сказати їй… Упевнитись…» І знову розум фіксував, що це безглуздя, що він може остаточно доруйнувати все, але то для нього в цю мить був як шепіт недруга в лиху годину. «Я візьму таксі… Я скажу їй…»

Що саме він скаже Нелі Рибченко, Борозна не знав, але був упевнений, що скаже щось значне, переконливе для них обох.

Коли Борозна натиснув на біленький пластмасовий ґудзик дзвінка на шістнадцятому поверсі, він палав, як у лихоманці. Він почув за дверима легенькі кроки, й перш ніж там запитали, хто це, сказав хрипким, перепаленим хвилюванням голосом:

— Нелю, відчиніть… Це я… Віктор… Віктор Васильович. Відчиніть на одну хвилинку…

• Предыдущая
• 21/66
• Следующая