Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/66
• Следующая

Але це таки він, подумав Дмитро Іванович. У глибині — десь він. Оце все: розважливість, обережність — то тільки нашарування, то одяганки, які він натягував одна на одну вподовж років.

Той же парубчак справді був палкий і безжурний. Напившись і побачивши, що ще дуже рано, він узяв чемодана й поволік його за високі тюльпани в густу траву. Він ліг у траву й, міцно тримаючи в руці ручку, ту саму ручку, якою сімнадцять років одчиняв хатні двері і яка тепер була прицвяхована до чемодана, заснув.

Прокинувся од якогось галасу. Сів на траві, протер очі й побачив перед собою грудасту дівчину в синій косинці й зеленому фартусі. Він не одразу зрозумів, що вона лає його за пом'яту траву. Це його розсмішило, і він сказав:

— Я привезу вам його цілу в'язку.

— Чого? — здивовано запитала дівчина.

— Сіна.

Тоді розреготалася вона. І крізь сміх пояснювала, що сіна їй не треба, і всім, хто живе у місті, теж, а що траву не можна м'яти, бо це псує вигляд парку.

Він почав піднімати руками зелену чуприну трави, й дівчина розреготалася ще дужче.

Потім він зустрічав її не раз — вона працювала чи то двірничкою, чи то квітникаркою у цьому парку й щоразу, забачивши його, сміялася.

Він оселився в двоюрідної тітки. В університет їздив трамваєм. Перші два тижні — тим самим вагоном. На тому вагоні на борту була написана цифра 631. Він думав, що тільки цим трамваєм, з цифрою 631 на борту, й можна доїхати до Володимирської вулиці. Прийшовши вранці на зупинку, очікував його іноді по дві години. Запізнювався на навчання, приходив здосвітку, економлячи на сні. А раз, не дочекавшись вагона шістсот тридцять один, пішов пішки по рейках, щоб не заблудитися. Ох же й сміялися однокурсники, коли він розповів, чого запізнився. То були інші однокурсники, не ті, з якими закінчував університет. З тими, у лавах добровольчого студентського батальйону, він пішов на війну. Після війни він не зустрів нікого з них.

Удруге він прийшов у цей парк, коли тут ще не було ні зелених газонів, ні квітів, ні фонтана. І не було більше грудастої дівчини в синій косинці й зеленому фартусі. А він був такий самий, як і раніше, — безпосередній, залюблений у науку, але ще завзятіший і наполегливіший. У ньому буяла енергія, сила і трохи зрів розрахунок, гарний розрахунок на відкриття, на високі життєві щаблі, жевріла надія прорватися кудись, спити з джерел, захованих у глибині. З одного боку, мабуть, то було несвідоме бажання назавжди позбутися фанерного чемоданчика, а далі солдатського речового мішка і голих дощок залізної койки в післявоєнному гуртожитку. На ті дошки він клав одну полу шинелі, другою накривався й спав не роззуваючись, бо залізна грубка, жерстяну трубу якої вони вивели в кватирку, гріла доти, поки в ній гоготіло полум'я од украдених на станції Київ — Товарний, попиляних у підвалі кругляків.

У них був сильний курс. Зодягнений переважно у шинелі, які глибоко в складках ще зберігали запах порохового диму, та в спідниці з плащ — наметів і кофточки з парашутного шовку. Недарма майже третина їх пішла у велику науку. Марченко теж прийшов на студентську лаву просто з госпіталю (був контужений на понтонній переправі через Віслу) на другий курс. З другого боку, його вже почали лоскотати й пломінці честолюбства, неясні сподівання щось знайти, щось відкрити, щось звершити. Ті пломінці тріпотіли в ньому оддавна. Він сам не знав, де вони в ньому взялися. Адже, здавалося, був точнісінько такий, як інші хлопці в селі. Ну, може, трошки чутливіший. Він соромився тієї чутливості й тонкості. Але ні в кому з них не горів отой пломінець. Він не дав упродовж усієї війни викинути з речового мішка два грубі томи біології, щоб натомість покласти пару запасних онуч чи банку американської тушонки, він знову привів його в цей парк. Дмитро Іванович розумів, що, звичайно, в тому було й трохи випадковості, що він ішов саме в біологію, але що йшов, ішов кудись уперед, до знань, — нітрохи. До знань і ще до чогось. На якусь мить він задумався: що б з нього могло бути, якби він не поступив на біофак університету? Як би склалося його життя? Він не міг не признатися собі, що скрізь, куди б не закинула його доля, він пробивався б угору. Якби не поступив на біофак, він вернувся б у Чернігів і вступив би до педінституту. І теж отримав би диплом з відзнакою. Щоправда, тоді колія його життя навряд чи приєдналася б до широкої магістральної колії науки. Він був би вчителем біології. Не вчителем, а директором школи. Або й завідуючим райвно. Зразковим директором школи… І потратив би на те стільки енергії й сили…

Стоячи отут, біля басейну, в затінку каштана, він ніби заглянув кудись глибоко — глибоко, в друге своє життя. Побачив себе іншого. Нечітко й неясно, як власне відображення на дні басейну.

У лабораторії панував дух тривожної урочистості, піднесеності, страху. Дмитро Іванович намагався триматися спокійно, навіть трохи перегравав на тому, пройшов по всіх кімнатах, поговорив з Вадимом і Юлієм і сказав, щоб починали. Власне, не починали, а закінчували. Адже всі ці дні були віддані підготовці. Тут було багато майже механічної роботи: подрібнення й руйнування ультразвуком хлоропластів, фрагментація, виділення першої фотосистеми із строми і гран — довгий ланцюжок од звичайних листочків зеленого гороху до готової суспензії, в якій зроблено цілий ряд перевірок, відтак введено мічений по фосфору амоніл — тетрафос і проведено реакцію на сонце. Сьогодні вони мають довідатись, вступив у реакцію амоніл — тетрафос чи ні.

Дмитро Іванович не збирався особисто бути присутнім при тому. Все вже вивірено й перевірено, а розігнати екстракт на електрофорезі, накласти хромотографічний папір чи зробити обчислення на лічильнику Гейгера — Мюллера не згірше за нього, а може, навіть краще, зуміють Вадим і Юлій, а також запрошений з лабораторії ізотопів Микола Яструбець. Марченко не хотів заважати їм.

Він побажав усім успіху, всі вони дружно, хором послали його за узвичаєним ритуалом до дідька, і він пішов до себе в кабінет. Скинув і повісив на спинку стільця піджак, розчинив вікно, підсунув прислану на відгук з інституту ботаніки дисертацію.

Він читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли одірвався, у подиві помітив, що нічого з прочитаного не зрозумів. Він навіть не міг сказати, про що саме читав. Тільки тепер збагнув, що весь час думав про те, що робиться через дві кімнати од нього. Намагався відгадати, на якому вони етапі і чи скоро закінчать.

Дмитро Іванович подумав, що дисертацію він сьогодні читати не зможе. Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у неї з самого початку, бо далі можна нічого не зрозуміти. Поки що він напише листи в Алма — Ату, відповість колегам з Алма — Атинського інституту фізіології рослин на їхні запитання по дослідженню світлової фази фотосинтезу, що частково теж досліджує його лабораторія. Вони навіть самі створили спектральні прилади, тут, власне, мають безсумнівні успіхи, вже визнані серед інших фотосинтетиків. Це не особисте дослідне поле Дмитра Івановича, але воно теж під ного контролем. Колись на ньому працював і він, тепер роботу продовжують інші.

Він розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далі перо зупинилося й ані руш. Він силоміць примусив себе думати над відповіддю, низав рядки, креслив і перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидів самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Іванович розумів, що то одключив він сам, і не міг нічого вдіяти. Відтак спробував зосередитись: гортав реферативні журнали, впорядковував папери в шухляді столика. А час спливав, неначе кров з незабинтованої рани. Він мимоволі рахував його, за годинником і по сонцю, яке плинуло над корчуватськими лісами. На хвилю затримався поглядом на літакові, який безшумно спускався до лісу. Він бачив їх щодня, звик до них, майже не помічав: один за одним вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей літак чомусь викликав у нього тривогу, він проводжав його очима, поки той не сховався за будинками.

• Предыдущая
• 35/66
• Следующая