Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/66
• Следующая

Тому сказав обережно й ніби аж співчутливо:

— Кажуть, ви написали на Дмитра Івановича листа.

— Я? — аж підвівся Борозна.

— Ну, підпис змінено. Тобто анонімка… Я не знаю… Так кажуть. Щось про роботу. Про якісь там шури — аму — ри…

Борозна задихнувся від гніву. У цю мить він підвів голову й побачив у вікні Нелю. Вона стояла й дивилася в сад. Вадим теж побачив Рибченко. Мляво підвів руку й поворушив пальцями. Борозна хотів щось гукнути, а тоді важко стиснув і розтиснув кулаки й швидко пішов у інститут.

Дмитро Іванович саме доїдав бутерброд. Він зараз не їздив обідати додому й рідко коли ходив до їдальні. Аби ні з ким не говорити — не сповідатися в нещастях — та й заощаджував час. Він зосереджено перечитував дисертації Юлія, Євгена та Миколи. Треба було рятувати своїх молодих колег, подбати, аби не обірвалися їхні стежки в науку. Він розумів: іншого для нього немає. Вивести їх з глухих бескеть будь — якою ціною! Цим зараз жив. Віднаходив у дисертаціях обірвані кінці, зв'язував, викреслював нові лінії. Адже дослідження Юлія та інших не суспіль складалися з розробок по амоніл — тетрафосу, а й по будові хлоропластів, світловому спектру, тут деякі знахідки були безсумнівні. Треба тільки було підсумувати їх, позводити в системи. Працюючи над дисертаціями хлопців, про свою роботу майже не думав. Ну, хіба що тоді, як ішов вулицею чи вертався додому.

Він, мабуть, теж працюватиме далі над спектральними дослідженнями й будовою хлоропластів. Скажімо, в квантосомі. Тут у нього є деякі цікаві міркування. Кожен міліметр нових знань — то дуже важливо на шляху загального поступу фотосинтезу. Зрештою, може піти в якийсь інший інститут. Його візьмуть залюбки. Проте на те не має права. Принаймні поки що. Доки не допоможе хлопцям.

Звичайно, він не збирався остаточно розлучатися й з ідеєю ексордіуму. Він ще шукатиме. Але там треба починати з самого початку. Міліметр за міліметром проповзе той шлях на череві.

Насамперед треба намітити вихідні позиції. Треба уважно і детально проаналізувати стан наукової розробки проблеми. Знайти слабкі місця, обриви ланцюга… Перевірити всі вузли. Перемацати всі щаблі. Згори вниз і знизу вгору. І кожен має промацати не тільки свої щаблі, а й сусідні.

Найприкріше йому було через плітки, що кружляли по інституту. Про його нібито неморальні вчинки, натяки на Світлану, їхні з нею поїздки машиною в ліс, розлад у сім ї… То було як їдкий дим темної ночі. Не знаєш, звідки його несе вітер, і куди йти, аби вирватися з задушливого полону. Про це він думав щодня. Думав і тепер, одірвавшись од рукопису й дивлячись на освітлені сонцем дахи будинків, пережовуючи бутерброд з ковбасою, смаку якого не відчував.

У саду співала іволга, але її спів мовби обтікав думку Дмитра Івановича, не перебиваючи її. Тільки якесь тоненьке відчуття чогось приємного, ніжного легенько поколисувало його, творило один безконечний акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому, просто в світі, і Дмитро Іванович почував, що він не погас і погасне не скоро, й це, в свою чергу, не давало думкам зсотати — ся у важку хмару.

О тій хвилі й увійшов Борозна. Він увірвався як вихор. Торохнув дверима, широко ступаючи, підійшов до Марченка. Його очі горіли рішучістю, уста були стулені в тверду складку.

— Дайте того папірця, — сказав, переводячи дух: збіг на третій поверх одним махом.

— Якого папірця? — запитав Дмитро Іванович і тільки тепер оглянувся. Упізнавши голос Борозни, він не оглядався навмисне, не хотів зустрічатися очима, думав, що той прийшов у якійсь буденній справі, запитає щось і піде. Щоразу, забачивши цього чоловіка, почував, як у ньому наростають роздратування й злість. Намагався не виказати цього, надавав голосу рівних інтонацій і сам відчував фальш, мимоволі хмурився, сердився, що не може загнуздати себе. Він не почував Борозну до кінця своїм ворогом, отим ворогом, якого хочеться збити з ніг, топтати, знищувати, мабуть, через те, що не бачив на власні очі його підступних дій, що ота анонімка залишала місце й ще для когось, проте й поводитися, як поводився раніше, теж не міг.

Але нього разу дзвінкий з напруги голос Борозни змусив його насторожитись.

— Анонімку, — майже крикнув Борозна. Дмитро Іванович розгубився. Підвівся з стільця, розвів руки — одну з олівцем, другу з бутербродом.

— Немає… Я її порвав.

Борозна хвилину невідпорне дивився на Марченка, немов хотів пришпилити його поглядом до стіни, а тоді рубонув рукою, неначе сокирою:

— Чорт би вас забрав з вашим лібералізмом! — закричав він. — Краще б ви прийшли й кинули мені її в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тоді спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тоді…

Він хотів крикнути «сказали іншим» і не крикнув. Він згадав, що Марченка спіткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тільки важко з — під чорних гострих брів дивився на Дмитра Івановича. А той і собі не одводив погляду. «Хіба здатна людина так прикидатися? — думав. — Хіба б він тоді прийшов до мене?»

йому хотілося повірити Борозні. Проте думка мимовільно натикалася на анонімний лист і на те, чим той лист обернувся для нього. І щось не давало йому простягти руку, сказати щиро: «Я вам вірю. Забудемо про те назавжди». «Якби можна було, — подумав мимовільно й проникливо, — якби можна було запустити йому в душу ті ж мічені атоми й побачити, справжня вона чи фальшива, світла вона чи в чорних тінях лжі та підступів. Немає таких атомів. Немає такого способу».

Проте він почував якусь незручність перед Борозною, спробував його заспокоїти:

— Даремно ви так хвилюєтеся, Вікторе Васильовичу. Я, звичайно, не маю права підозрювати вас чи будь — кого іншого…

Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рішуче, проте не так пружно, вийшов з кабінету. Він спустився на перший поверх і зайшов у приймальню директора. Секретарка сказала, що Корецького немає, і він прочинив двері ліворуч, до Одинця.

Бурбонистий заступник директора, з яким Борозна конфліктував з самого початку, зустрів його на диво привітно. Посадовив у крісло, сам вийшов з?за столу й сів у інше, навпроти. Це був найвищий вияв демократизму й привітності з його боку, коли приймав відвідувачів не за широким полірованим столом, а за маленьким приставним столиком, підкреслено ставлячи себе у рівне становище з тим, хто сидів навпроти.

— Як ваші справи, вже здали установку? — запитав Карпо Федорович, підсовуючи до Борозни попільничку й цигарки. — Здали. Прекрасно. Я поставив вашу роботу на перше місце в звітності. А чого не йдете у відпустку? Щось і на той місяць я не бачив вашої заяви. Чи ви на осінь… На бархатний сезон? Може, оце й принесли заяву?

Борозна сказав, що заяви на відпустку не приніс. Власне, він і сам не знав, чого прийшов до Одинця. Мабуть, ним просто рухала потреба щось робити, шукати десь захисту та якихось засобів, які б допомогли зняти з себе оту підлу підозру, а воднораз і наклеп на Дмитра Івановича. Може, думалось, підкаже щось Карпо Федорович. Він чоловік грубий, нецеремонний, то й знає, як треба рубати такі вузли.

— Карпе Федоровичу, — сказав, — мені стало відомо, що на Дмитра Івановича написано анонімну заяву. В тому підозрюють мене…

— Підозрювати можна будь — кого, — сказав Одинець. — Такі речі треба доводити.

— У тому?то й річ, що Марченко заяву порвав. І тепер не можу нічого довести я. Тим більше подібного в інституті ніколи не було.

— А вам і не треба доводити. Ви не вчинили нічого поганого. Всі ці розмови — дурниці.

Карпо Федорович дивився на Борозну, і в його чорних очах під густими, стріхами вниз бровами то гасли, то знову загорялися червонуваті вогники. То були вогники радості, схожі на ті, які загоряються в хижака при вигляді здобичі. Щоправда, зараз Одинець здобичі не бачив. Але вони про неї розмовляли, й це збуджувало його.

— То так, — дедалі більше хвилювався Борозна. — Але я не можу їх спростувати. Я ніколи не був анонімником і не буду ним. Я тільки що був у Дмитра Івановича і бачу, що він не вірить мені.

• Предыдущая
• 46/66
• Следующая