Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 13

• Предыдущая
• 13/128
• Следующая

Службовець компанії Фуггерів поставою та обличчям більше нагадував священика, ніж службовця і купця.

— Аякже, аякже, — доброзичливо всміхнувся він, вислухавши, в якій справі прийшов клієнт. — Його велебність Отто Беесс зволив перед від'їздом залишити в нашій фірмі певний… депозит. Адресований вельможному панові Рейнмару фон Хагенау. Вашець, як я розумію, власне, і є цим паном Рейнмаром?

— Власне.

— А вашець не схожий, — ще доброзичливіше усміхнувся службовець, поправляючи обшиті золотою ниткою манжети оксамитного приталеного вамсу, одежі, яка більше пасувала би священикові, а не купцеві. — Не схожий. Канонік Беесс, інструктуючи нас, не оминув докладно описати Рейнмара фон Хагенау. Вашець цьому описові не відповідає нітрохи. Тож хай вашець дозволить…

Службовець спокійно поліз за пазуху, видобув звідти підвішену на ремінці прозору блакитнувату платівочку. Приклавши її до ока, уважно роздивився Рейневана з ніг до голови. Рейневан зітхнув. Він міг би і здогадатися. Від будь-яких чарів були античари, від будь-якого амулету — контрамулет. Від Панталеона була Візіовера. Періапт Істинного Бачення.

— Усе зрозуміло, — сказав службовець, ховаючи періапт назад за пазуху. — Прошу за мною.

У кімнаті, куди вони зайшли, стіну навпроти розпаленого каміна займала велика карта. Карта Шльонська, Чехії та Лужиць. Рейневанові вистачило одного погляду, щоб зорієнтуватися, що означають накреслені лінії, стрілки та кола навколо міст. Позначені червоними колами були, зокрема, Свидниця і Стшегом, а спрямована на південь лінія збігалася з маршрутом Сиріток Краловця, які поверталися до Чехії. Впадали в око й лінії, що з'єднували Чехію з Лужицями: з Житавою, Будишином, Згожельцем. Та ще одна, груба, закручена, зі стрілкою на кінці риска, яка глибоко врізалася в долину Лаби, Саксонію, Тюрінгію та Франконію.

Службовець компанії Фуггерів явно насолоджувався його зацікавленням.

— Яна Краловця та його Сиріток, — він підійшов, показав, — учора, шістнадцятого дня лютого, тріумфально зустрічали у Градці-Кралове. Після сімдесяти трьох днів грабежів і пожеж рейд закінчився перемогою, тож цю лінію вже можна буде стерти з карти. Що ж до інших ліній… Багато залежить від результатів з'їзду в Луцьку на Волині. Від того, як поведеться Вітольд. Від дипломатичних талантів Андреа де Палатіо, папського посланника. Від того, чи в Пожоні почнуться переговори між Сигізмундом Люксембурзьким і Прокопом Голим… А вашець як гадає? Будемо стирати з мапи червоні лінії і стрілки? Чи будемо креслити нові? Яка вашеця думка, пане Рейнмаре з Беляви?

Рейневан подивився йому в очі. Службовець усміхнувся. Єдине, що в ньому було від купця, — це якраз усмішка. Чарівлива. Така, що викликала симпатію. Закликала довірити справи та гроші. І поділитися таємницею. Але Рейневан не мав бажання ділитися. Службовець Фуггерів одразу ж це втямив.

— Розумію, — він недбало махнув рукою із недешевими перснями на пальцях. — Є справи, про які ми не говоримо… Наразі. Тож перейдімо до діла.

Він відкрив секретер.

— Канонік Отто Беесс, — сказав службовець, піднімаючи погляд, — зволив перед своїм від'їздом виявити нам честь своєю довірою. І не без підстав. Він знав, що у Фуггерів у безпеці як депозит, так і таємниця. Ніщо не в стані змусити нашу компанію розкрити довірену нам таємницю. А ось і депозити. Лист Отто Беесса, запечатаний, печатка неушкоджена. А тут депоновані Отто Беессом сто гульденів. І ще сто, які я повинен вашеці виплатити згідно з учорашнім розпорядженням пана Бартоломія Ейзенрейха… Зволите перелічити?

— Я вам довіряю.

— Слушно, якщо можна зауважити. А якщо можна дати пораду, то прошу не брати всю суму відразу.

— За пораду дякую. Беру все. Зараз і негайно. Я не збираюся сюди повертатися. Тож прощавайте. Бо ми більше не побачимося.

Службовець Фуггерів усміхнувся.

— Хто ж це може знати, пане Рейнмаре з Беляви? Хто ж це може знати?

Довіра Отто Беесса до компанії Фуггерів зовсім не була безмежною, бо лист каноніка був захищений не тільки печатками. Його зміст був так вправно відредагований, що сторонній особі він би сказав небагато. У листі не було нічого такого, що могло би становити доказ або в який-небудь інший спосіб бути використаним на шкоду відправника. Або адресата. Навіть Рейневанові, який, як-не-як, добре знав каноніка, розшифрування листа зайняло трохи часу.

— Може, ти знаєш, — запитав він, не піднімаючи голови, — у Вроцлаві корчму чи заїжджий твір, у назві якого є риба? Га, Ахіллесе?

— У Вроцлаві, — Ахіллес Чібулька відірвався від перерахунку розкладених у стовпчики монет, — є сто корчем. Риба, кажеш? Треба подумати… Є корчма «Під щукою» на Монетній, є «Синій короп» на Новому Місті… Останньої не рекомендую. Готують несмачно, а дістати по пиці напрочуд легко… Ну, і є ще «Золота рибка»… За Одрою, на Олбині…

— Неподалік лепрозорію і костелу Одинадцяти Тисяч Дівиць, — розшифрував усе ще схилений над листом Рейневан. — Locus virginis, ага! Усе ясно. «Золота рибка», кажеш? Я мушу туди піти, Ахіллесе. Причому ще сьогодні. Після вечірні.

— На Олбин — після вечірні? Аж ніяк не раджу.

— А проте мені доведеться.

— Нам доведеться, — унгентарій потягнувся, аж захрустіли суглоби в ліктях. — Нам обом. Якщо ти підеш сам, то можеш взагалі не дійти. Чи ми повернемося звідти цілими, то вже інша справа. Але підемо удвох.

— Проте спочатку, — він кинув погляд на стовпчики монет на столі, — нам треба сховати в надійному місці оцю готівку. Щедро тобі капнуло, щедро, щоб я так здоров був. Якщо відняти борг за амулет, твоє майно становить сто дев'яносто три злотих ринських. Викрав ти когось, чи що? Бо виглядає акурат як викуп.

Скупе світло запаленого ліхтаря дозволило побачити, що нападників троє. На головах у них були мішки з випаленими отворами. Один, справжній велетень, мав ніяк не менше семи стіп зросту[24], другий теж був високий, але худий, із по-мавпячому довгими руками. Третій ховався у темряві.

Отець Феліціян, якому кляп не давав дихати, не мав ілюзій. Шпигуванням та доносами він завдав шкоди безлічі людей, у безлічі людей були причини напасти на нього, викрасти і помститися. Помститися жорстоко, по-садистськи, пропорційно зазнаним збиткам і шкоді, яка стала наслідком доносів. Отець Феліціян усвідомлював, що нападники зараз почнуть робити з ним різні страхітливі речі. Стодола на узбіччі, куди його затягли, пречудово підходила, щоб робити щось подібне.

У вівтариста не було ні ілюзій, ані надії. Ні іншого виходу, крім як піти на повний і безумний ризик. Незважаючи на зв'язані руки, він підскочив як пружина, по-бичачому нахилив голову і кинувся в бік воріт.

Ясна річ, шансів у нього не було. Один із викрадачів залізною рукою хапнув його за комір. Другий щосили заїхав по крижах. Чимось твердим як залізо. Удар був такий сильний, що отцеві Феліціянові перехопило дух і відняло ноги, відняло моментально і так несподівано, що якусь мить йому здавалося, ніби він летить, наче він ширяє в повітрі. Отець Феліціян гепнувся на долівку, обм'яклий, наче мішок клоччя.

Світло ліхтаря стало ближчим. Заціпенілий вівтарист крізь сльози побачив третього нападника. Той не маскувався. Його обличчя було звичайне і ніяке. Дуже ніяке.

У руці він тримав грубий шкіряний канчук. Канчук був явно важкий. І металево побрязкував. Отець Феліціян чув брязкіт, коли нападник підніс канчук до його обличчя.

— Те, чим ти щойно був битий, — голос нападника видався йому знайомим, — це двадцять золотих ринських флоринів. Ти можеш бути битий цими грошима ще кілька разів. А можеш ними заволодіти. Вибирай сам.

Рейневан знав «Золоту рибку» з тих часів, коли мав практику в лепрозорії Одинадцяти Тисяч Дівиць. Чому розташований поблизу познанського гостинця трактир назвали саме так, залишалося таємницею власника, точніше, власників, бо їх трактир, котрий сягав традиціями іще часів Генрика Пробуса, змінив чимало. Рибки, золотої чи будь-якої іншої, годі було шукати на вивісці або в інтер'єрі. Вивіски корчма не мала взагалі, а головним елементом інтер'єру було велетенське опудало ведмедя. Опудало стояло в корчмі, відколи пам'ятали найстарші з-поміж завсідників, з плином часом дедалі більше здаючи свої позиції перед міллю. Саме молі належала заслуга викриття одного секрету: з-під поїденого нею хутра врешті-решт повилазили грубі шви, котрі виявили, що цей звір є штучним витвором, майстерно складеним із кількох менших ведмедів та інших більш-менш випадкових елементів. Однак завсідників цей факт не обурив, і він їм не заважав.

• Предыдущая
• 13/128
• Следующая