Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 25

• Предыдущая
• 25/109
• Следующая

Чарлі обернувся до нього. Очі його були вирячені, рот широко розкритий. Він намагався щось промовити, але видобув із себе лиш нерозбірливе мукання та сріблясту нитку слини. Тоді він показав пальцем.

Норм підступив ще ближче до нього й поглянув туди. Та раптом ноги під ним підітнулись, і він як стояв, так і сів. Перед очима в нього усе попливло.

З-під талого снігу витикалися дві ноги в синіх джинсах. Одна була взута в мокасин, друга — гола, жалюгідно-біла. Там-таки із снігу стирчала й рука, немовби благаючи порятунку, що так і не надійшов. Решта тіла ще була милосердно вкрита снігом.

Чарлі та Норм знайшли труп сімнадцятирічної Керол Денбарже, четвертої жертви Душогуба із Касл-Рока.

Минуло майже два роки, відколи він вчинив попереднє вбивство, і жителі Касл-Рока (Стріммерів потічок являв собою південну межу між Касл-Роком і Отісфілдом) почали заспокоюватись, гадаючи, що той кошмар нарешті скінчився.

Аж ні.

Через одинадцять днів після того, як було знайдено тіло Керол Денбарже, на північ Нової Англії налетів буревій з дощем і снігом. На шостому поверсі Східного медичного центру штату Мен того ранку все відбувалося з невеликим запізненням. Більшість персоналу не змогла вчасно дістатися на роботу, і ті, що дісталися, мусили крутитись, аби підтримувати сякий-такий лад.

Було вже по дев’ятій, коли одна з санітарок, молода жінка на ім’я Еллісон Коновер, принесла містерові Старрету його легкий сніданок. Містер Старрет одужував після інфаркту й «відбував свої два місяці» у відділенні інтенсивної терапії — то був звичайний термін післяінфарктного лікування.

Справи в містера Старрета йшли непогано. Він лежав у 619-й палаті й по секрету казав дружині, що найкраще спонукає його до одужання перспектива позбутися товариства живого трупа на другому ліжку. Невпинне шурхотіння штучних легенів того бідолахи заважає йому спати, скаржився він дружині. І, мовляв, зрештою вже й не знаєш, чого тобі хочеться: щоб той апарат і далі працював або щоб спинився. Спинився, так би мовити, намертво.

Коли Еллісон увійшла, телевізор у палаті був увімкнений. Містер Старрет сидів у ліжку з виносним пультом у руці. Щойно закінчилася програма «Сьогодні», і він ще не надумав, чи дивитися мультик, що мав бути далі, чи вимкнути телевізор. Тоді б він знову лишився сам на сам із штучними легенями Джонні.

— А я вже майже втратив надію діждатися вас сьогодні, — сказав містер Старрет, без особливого захвату дивлячись на свій сніданок на підносі: апельсиновий сік, йогурт і пшеничні пластівці. От чого справді жадала його душа, то це двійка начинених холестерином яєць, засмажених на свіженькому вершковому маслі, з п’ятьма не надто хрусткими скибочками бекону збоку. А власне, саме тієї їжі, що найперше завдяки їй він і опинився тут у лікарняній палаті. Та це тільки якщо вірити його лікареві, людині з курячим мозком.

— Насилу добралася, — коротко пояснила Еллісон. Це вже сьомий пацієнт сьогодні казав їй, що майже втратив надію її діждатися, і ця фраза почала набридати. Еллісон була добра дівчина, але цього ранку почувала себе геть загнаною.

— О, пробачте, — сумирно мовив містер Старрет. — На дорогах дуже слизько, еге?

— Та вже ж, — відказала Еллісон, трохи відтаючи. — Якби не чоловікові колеса, то й не втрапила б сьогодні на роботу.

Містер Старрет натиснув кнопку, піднімаючи узголів’я ліжка, щоб зручніше було снідати. Електричний мотор, що приводив ліжко в рух, був маленький, але гучний. Та й звук телевізора перевищував звичайний — містер Старрет недочував, а пацієнт на другому ліжку, розказував він дружині, ніколи не нарікав на надмірну гучність. І ніколи не просив подивитися, що там показують по інших програмах. Містер Старрет, звісно, розумів, що ці його жарти — не вельми доброго смаку, та коли ти, переживши інфаркт, нидієш у палаті інтенсивної терапії разом з такою-от людиноподібною рослиною, то трохи чорного гумору просто потрібно, щоб не схибнутися.

Ставлячи перед містером Старретом піднос, Еллісон трохи підвищила голос, щоб його було чути за дзижчанням мотора й гомоном телевізора, і докінчила свою розповідь:

— Машини буксують по всій Стейт-стріт, і з цього, і з того боку узвишшя.

Тим часом на другому ліжку Джонні Сміт тихо промовив:

— Усе на дев’ятнадцять… Пан чи пропав… Моїй дівчині недобре…

— А знаєте, йогурт сьогодні начебто непоганий, — сказав містер Старрет. Він терпіти не міг йогурту, але ще дужче не хотів залишатися сам і як міг відтягував цю хвилину. Залишаючись на самоті, він тільки те й робив, що рахував свій пульс. — 3 легеньким таким присмаком лісового горіха і…

— Ви нічого не чули? — раптом запитала Еллісон, розгублено озираючись довкола.

Містер Старрет відпустив кнопку збоку ліжка, і дзижчання мотора змовкло. На екрані телевізора Елмер Фадд пальнув у Багса Банні й промазав.

— Ні, тільки телевізор, — відказав містер Старрет. — А що я мав чути?

— Та ні, нічого. Мабуть, то просто вітер за вікном.

Еллісон відчувала, як від напруження в неї починає боліти голова, — того ранку стільки було роботи, а обслуги не вистачало, — і потерла пальцями скроні, мовби хотіла вигнати біль, поки він не вгніздився там міцніш.

Ідучи до дверей, вона на мить спинилась і поглянула на друге ліжко. Якийсь він сьогодні ніби не такий? Ніби трохи повернувся, чи що? Та ні, не може бути.

Еллісон вийшла з палати й подалася далі коридором, штовхаючи перед себе візок зі сніданками. Ранок, як вона й передбачала, видався жахливий, усе йшло шкереберть, і вже над полудень у скронях їй аж гупало від болю. І вона, звісно, геть забула про все, що їй почулося чи здалося того ранку в 619-й палаті.

Та в наступні дні Еллісон дедалі частіше ловила себе на тому, що поглядає на Сміта, і, коли настав березень, вона вже майже не сумнівалася, що він трішечки випростався, ледь змінив положення, яке лікарі називали утробним. Не дуже помітно — ледь-ледь. Вона ще подумала була сказати про це комусь, та так і не сказала. Зрештою, хто вона така? Всього-на-всього санітарка, трохи більше, ніж кухонна обслуга. Справді, не її то діло.

Це сон, майнув у нього здогад.

Він був десь у темному похмурому місці — наче в якомусь переході. Стеля — така висока, що й не видно, — ховалася в сутіні. Стіни вилискували воронованою сталлю й ніби розходились догори. Він був сам, але ген здалеку до нього долинав чийсь голос. Він знав цей голос і вже чув ці слова — десь-то й колись-то. Цей голос злякав його. Він жалісно стогнав і замовкав, бився луною між хромованих сталевих стін, наче птах у пастці, що запам’ятався з дитинства. Той птах залетів у батьків сарайчик з інструментом і не знав, як звідти видобутись. Панічно кидався з боку в бік, розпачливо й тривожно кричав, бився об стіни, аж поки впав мертвий. І оцей голос звучав так само приречено, як той пташиний крик з далекого минулого. Йому не судилось вибратися звідси.

— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся, — жалівся примарний голос. — Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…

«Стережись!» — хотів закричати він. Хотів попередити той голос, але не міг розтулити рота. Стерегтися чого? Він не знав. Навіть не знав до ладу, хто він такий, хоча й невиразно пригадував, що колись був чи то викладачем, чи то проповідником.

— І-і-і-і-сусе!.. — вереснув далекий голос. Розгублений, приречений, передсмертний голос. — І-і-і-і-і…

Потім запала тиша. Завмирала вдалині луна. Згодом, через деякий час, той голос мав озватися знову.

І ось через деякий час — він не знав, скільки минуло, бо час не мав там значення чи міри, — він почав навпомацки вибиратися з того переходу, гукаючи у відповідь (а може, гукаючи тільки подумки) і ніби сподіваючись, що він і власник голосу разом знайдуть вихід звідти, чи, може, тільки бажаючи втішити й дістати якусь втіху натомість.

• Предыдущая
• 25/109
• Следующая