Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 7
- Предыдущая
- 7/109
- Следующая
— Осьде! — спинила вона Джонні. — Круговерть!
— Та вже ж, — заспокійливо мовив той.
Він подав жінці в касовій будці паперовий долар, і вона, майже не підвівши погляду від журналу «Фото-плей», викинула йому два червоні квитки й дві десятицентові монети.
— Як розуміти твоє «та вже ж»? Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?
Джонні знизав плечима. Вираз його обличчя був цілком невинний.
— Важить не те, що ти сказав, Джоне Сміт. А те, як ти це сказав.
Круговерть зупинилася. Люди сходили з неї і вервечкою сунули повз них — здебільшого юнаки в цупких вовняних сорочках військового зразка чи в розстебнутих теплих куртках. Джонні повів Сейру на дерев’яний поміст і віддав квитки доглядачеві, що мав такий знуджений вигляд, наче йому остогидло все на світі.
— Нічого особливого, — сказав Джонні, коли доглядач посадив їх в одну з невеличких круглих шкаралупок і закріпив запобіжну перекладку. — Просто ці кабінки рухаються кожна по своєму замкнутому колу, чи не так?
— Так.
— А ці менші кола укладено на великому кружалі, яке теж обертається, чи не так?
— Так.
— Ну от, а коли вся ця штука набирає повного розгону, кабінки, де ми сидимо, рухаються по своїх колах і часом розвивають швидкість, не набагато меншу від тієї, з якою астронавти злітають з мису Кеннеді. І я знав одного хлопця… — Джонні з поважним виглядом нахилився до неї.
— Еге ж, зараз видаси ще одну з твоїх небилиць, — мовила Сейра трохи розгублено.
— Коли тому хлопцеві було п’ять років, він упав з ґанку й дістав манюсіньку тріщинку в шийному хребці, отакеньку, з волосину. А через десять років він катався на отакій ярмарковій круговерті в Топсемі… І… — Він знизав плечима й співчутливо поплескав Сейру по руці. — Та гадаю, тобі це минеться гаразд, Сейро.
— Ой!.. Я хочу зійти…
А круговерть тим часом набирала розгону, і ось уже весь ярмарок і головна алея злилися в одну скісну пасмугу вогнів та облич. Сейра зойкала, сміялась і врешті заходилася молотити Джонні кулаками.
— Тріщинка з волосину! — гукала вона йому. — Ось я покажу тобі тріщинку, дай тільки зійдемо, брехун ти такий!
— А що, ти вже відчуваєш щось у шиї? — лагідно запитував Джонні.
— Ох ти ж брехун!
Вони мчали все швидше, швидше, і коли вкотре уже — вдесяте? вп’ятнадцяте? — пролітали повз доглядача, Джонні нахилився й поцілував її, а кабінка зі свистом кружляла по своєму колу, і губи їхні стискало міцніше, злютовувало в щось гаряче, збудливе й пругке. Потім велике кружало почало сповільнювати оберти, їхня кабінка також кружляла вже наче знехотя і нарешті, гойднувшись і клацнувши востаннє, зупинилася.
Вони зійшли з круговерті, і Сейра вхопила Джонні за шию.
— Тріщинка з волосину, ти, дурисвіте! — прошепотіла вона.
Повз них саме проходила якась огрядна жінка в голубих штанях і дешевих мокасинах. Джонні звернувся до неї, показуючи великим пальцем назад на Сейру.
— Мем, це дівчисько чіпляється до мене. Як побачите полісмена, скажіть йому, будь ласка. Гаразд?
— Ви, молоді люди, вважаєте себе надто великими розумниками, — зневажливо відказала огрядна дама й важко потюпала далі, до тенту зі столами для бінго, міцно затиснувши під пахвою свою сумочку.
Сейра не стримала сміху.
— Ти просто неможливий.
— Я погано кінчу, — погодився Джонні. — Моя мати завжди так казала.
Вони знову рушили поряд головною алеєю, чекаючи, поки все перестане хитатись у них перед очима й під ногами.
— Твоя мама дуже побожна, так? — спитала Сейра.
— Баптистка до самих кісток, — підтвердив Джонні. — Але загалом жінка непогана. Тримається в межах. Щоправда, коли я буваю вдома, вона не може вдержатись, щоб не підкинути мені кілька тих брошурок, але така вже її вдача. Ми з батьком до цього притерпілися. Я пробував був переконувати її: мовляв, з ким же це, в біса, міг жити Каїн у краю Нод, коли його тато й мама були перші люди на землі, і всяке таке інше, — та потім розважив, що це якось негарно, і облишив такі балачки. Два роки тому мені здавалося, що Юджін Маккарті здатен урятувати світ… а баптисти принаймні не висувають Ісуса кандидатом у президенти.
— А твій батько не побожний?
Джонні засміявся.
— От цього не знаю, але що не баптист, то напевне. — Тоді якусь хвилю подумав і додав: — Він тесля, — так наче цим усе пояснювалось.
Сейра всміхнулася.
— Що сказала б твоя мати, якби дізналася, що ти водишся з пропащою католичкою?
— Напросися до нас у гостину, — в ту ж мить відказав Джонні, — щоб вона могла накинути й тобі оті свої брошурки.
Сейра спинилась, і далі тримаючи його за руку.
— А ти хотів би повезти мене до себе додому? — запитала вона, пильно дивлячись на нього.
Приязне довгасте обличчя Джонні споважніло.
— Так, — відповів він. — Я хотів би, щоб ти познайомилася з ними… І вони з тобою.
— Навіщо?
— А ти не знаєш? — лагідно спитав він.
І раптом Сейрі здавило горло, загупало в скронях, так наче її вже душили сльози, і вона міцно стиснула руку Джонні.
— Ой, Джонні, ти мені так подобаєшся…
— А ти мені — ще більше, — серйозно сказав він.
— Покатай мене на чортовому колесі, — зненацька попросила вона й усміхнулася. Годі цих розмов, спершу треба все обміркувати, розважити, куди воно може завести. — Хочу злетіти високо-високо, звідки ми побачимо все довкола.
— А можна, я тебе поцілую в тій високості?
— Двічі, якщо встигнеш.
Джонні дав їй повести себе до каси, де залишив ще один доларовий папірець. Купуючи квитки, він сказав:
— Коли я ще вчився у школі, я знав одного хлопця, котрий працював на ярмарку, то він розповідав, що робітники, які складають ці колеса, завжди геть п’яні і залишають там усякі…
— Іди к бісу, — весело мовила Сейра. — Ніхто не живе вічно.
— Але всі цього прагнуть, хіба ти не помічала? — зауважив Джонні, сідаючи за нею в хитку кабінку.
Нагорі він таки встиг поцілувати її кілька разів, а жовтневий вітер куйовдив їм волосся, і ярмарковий майдан розлягався внизу, світячись у темряві, мов величезний годинниковий циферблат.
Після чортового колеса вони покаталися на каруселі, хоч Джонні чесно признався, що почуває себе найпослідущим дурнем. Ноги в нього були такі довгі, що, розвівши їх, він міг би вільно стояти над своїм гіпсовим коником. А Сейра лиховісним тоном розповіла йому, що знала в школі одну дівчину, в котрої було хворе серце, хоч ніхто про це й гадки не мав, і одного разу та дівчина пішла зі своїм хлопцем покататися на каруселі… і…
— Колись ти про це пошкодуєш, Сейро, — сказав Джонні спокійним і довірчим тоном. — Там, де неправда, не буває добрих взаємин.
Вона показала йому довгого язика.
Після каруселі був дзеркальний лабіринт, справді добрий дзеркальний лабіринт, і Сейрі пригадався епізод із книжки Бредбері «Щось лихе до нас іде», де обернута на дівчинку стара вчителька мало не згинула без вороття в такому самому лабіринті. Сейра бачила, як віддалік від неї розгублено тупцяє Джонні й махає їй рукою. Десятки Джонні, десятки Сейр. Вони поминали одне одного, мигтіли по неевклідових кутах і нібито зникали. Вона повертала ліворуч, повертала праворуч, тицялася носом у ясні скляні площини й безпорадно хихотіла — почасти й зі страху перед тим замкненим простором. Одне із дзеркал обернуло її на приземкувату карлицю, як ото в книжках Толкієна[10]. В іншому перед нею постало карикатурно цибате дівчисько з ногами завдовжки із чверть милі.
Нарешті вони видобулися на волю, і Джонні купив дві гарячі сосиски й повну паперову мисочку смажених в олії картопляних пластівців, що смакували чи не краще, ніж колись, у дитинстві.
Вони пройшли повз веселий заклад. Перед входом стояли три дівулі в оздоблених блискітками спідничках і ліфиках. Вони пританцьовували під давню пісеньку Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв у мікрофон їхні принади. «Крихітко, прилинь до мене…» — ревів Джеррі Лі, і його рояль вихлюпував буги-вуги на посипані тирсою алеї. «Крихітко, прилинь до мене… крихітко, бери бика за роги… нащо нам слова облудні… хай весь світ двигтить із нами…»
10
Англійський письменник, автор фантастичних казкових повістей, в яких діють маленькі люди — «гоббіти».
- Предыдущая
- 7/109
- Следующая