Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 5

• Предыдущая
• 5/90
• Следующая

Поки вони дивилися на дим, перед «Порами року» пригальмували дві машини: поліцейська й пожежна. Клай зиркнув у той бік і тієї ж миті побачив, як із останнього поверху готелю полетів униз другий стрибун, а слідом за ним — ще два з даху. Клаєві здалося, що ці двоє, падаючи, борюкаються одне з одним.

— Ісусе, Маріє та Йосипе, НІ! — закричала якась жінка уривчастим голосом. — НІ, БІЛЬШЕ не треба, НЕ ТРЕБА!

Перший із трійці самогубців впав на задній бампер поліцейської машини, на друзки розбивши заднє скло й заляпавши багажник кров'ю і мізками. Інші двоє вдарилися об пожежну машину, й пожежники, вдягнені у яскраво-жовті куртки, порснули навсібіч, наче зграя фантастичних птахів.

— НІ! — верещала жінка. — БІЛЬШЕ НЕ треба! НЕ треба! ГОСПОДИ, НЕ ТРЕБА!

Але знову, всупереч її благанням, з п'ятого чи шостого поверху випала жінка. Перевертаючись у повітрі, наче божевільний акробат, вона впала на полісмена, що дивився вгору, вбилася сама і, без сумніву, вбила його.

З північної частини міста долинув страшний гуркіт чергового сильного вибуху — диявол у пеклі стріляв із дробовика — і Клай знову подивився на коротуна, який теж занепокоєно зиркав на нього знизу вгору. Стовпів диму побільшало, і навіть попри свіжий морський вітерець, блакить майже зникла за чорною пеленою.

— Вони знову використовують літаки, — сказав коротун. — Ці мерзенні вилупки знову використовують літаки.

Ніби на підтвердження цієї думки, з північно-східної частини міста до них докотилися звуки третього жахливого вибуху.

— Але ж... там Логан[7]. — Слова знову застрягали в горлі, та думати Клаєві було ще важче. Здавалося, що все, на що був зараз спроможний його мозок, — це тупий недороблений жарт: «А ви чули про терористів з [вставити улюблену етнічну групу], які вирішили поставити Америку на коліна, підірвавши аеропорт?»

— То й що? — майже агресивно спитав коротун.

— А чому не вежа Хенкока або Пруденшл?

Коротун знітився.

— Не знаю. Знаю тільки, що хочу забратися з цієї вулиці якнайдалі.

Повз них, ніби наочно ілюструючи його думки, спринтерським бігом пронеслося ще чоловік шість молоді. «Бостон — місто молодих, — подумки відзначив Клай, — тут стільки коледжів». Ці шестеро, троє хлопців і троє дівчат, принаймні бігли без награбованого добра й не сміялися. Біжучи, один із юнаків дістав свого мобільного й приклав його до вуха.

Клай роззирнувся довкола і побачив, що позаду першої чорно-білої поліцейської машини припаркувалася ще одна. Зрештою, тепер немає потреби користуватися мобільним телефоном Бізнес-вумен (це добре, бо він вирішив, що справді не хоче цього робити). Натомість можна просто перейти дорогу і поговорити з поліцейськими. .. от тільки він не був упевнений, що наважиться перетнути Бойлстон-стрит у цю хвилину. І навіть якщо він це зробить, то де гарантія, що вони прийдуть сюди, аби подивитися на одну непритомну, коли в них бозна-скільки жертв там? Поки він розмірковував, пожежники почали пакуватися у свою машину, так, наче збиралися на інший виклик. Цілком імовірно, що до аеропорту Догана або ж...

— О Господи Ісусе, стережіться он того, — сказав вусатий коротун низьким напруженим голосом. Його погляд був спрямований на захід Бойлстон-стрит, у напрямку центру міста, туди, звідки йшов Клай, коли метою його життя було додзвонитися до Шарон. Він навіть знав, як заведе розмову: «Гарні новини, люба. Хай там як усе буде між нами, та наша дитина голодною не залишиться». У його уяві це звучало легко й весело — як у старі часи.

Але у видовищі, яке зараз постало перед його очима, нічого веселого не було. На них — не бігом, а великими рішучими кроками — насувався чоловік років п'ятдесяти, вдягнений у костюмні штани й те, що залишилося від сорочки та краватки. Штани були сірі; колір сорочки і краватки, поплямованих кров'ю і подертих, годі було розрізнити. У правій руці чоловік тримав предмет, схожий на ніж м'ясника, з лезом завдовжки сорок п'ять сантиметрів. Клай був твердо переконаний, що вже бачив цей ніж у вітрині крамниці, яка називалася «Душа кухні», коли повертався із зустрічі в готелі «Коплі-сквер». Ряд ножів, виставлених у вітрині (ШВЕДСЬКА СТАЛЬ! — проголошувала маленька вигравіювана табличка перед ними), сяяв у оманливому світлі прихованих ламп, але це лезо вже добряче — чи зле — попрацювало відтоді, як його вкрали з вітрини, і тепер його поверхня потьмяніла від крові.

Наближаючись до них семимильними кроками, чоловік у подертій сорочці почав розмахувати ножем, розсікаючи повітря вгору і вниз дугоподібними рухами. Він помилився тільки один раз, щоб різонути себе. Крізь новий проріз у подертій сорочці линув свіжий струмок крові. Залишки краватки залопотіли. Долаючи відстань, він, наче проповідник із глушини, на якого зійшов Святий Дух, виголошував у екстазі:

— Ейела! — Ііла — ейела-а-баббала наз! А-баббала чому? А-бун-нало скромний? Каззалах! Каззалах-МОЖУ! Фай! ШАЙ-фай!»

Тепер він підніс ножа до правого стегна, а тоді відвів його, і Клай, з його надзвичайно розвиненим візуальним сприйняттям, одразу ж побачив, що ці дії передують нанесенню стрімкого удару. Удару, яким тельбушать туші, удару, якого він завдасть, ні на мить не припиняючи свій жовтневоденний марш сповненого рішучості бундючного психа, що крокує в нікуди.

— Стережися! — закричав чоловічок із вусами, але сам не стерігся. Вусатий коротун — перша нормальна людина, з якою Клай Ріддел розмовляв відтоді, як почалося все це божевілля, — яка насправді заговорила до нього, що, зважаючи на обставини, коштувало неабиякої хоробрості — закляк на місці, а його очі за скельцями окулярів у золотій оправі неймовірно розширилися. Невже псих обрав його тому, що з двох чоловіків вусань був менший і здавався легшою здобиччю? Якщо так, то, ймовірно, пан Розмовляю-Невідомими-Мовами був не зовсім божевільним. Несподівано Клай разом з переляком відчув страшенну злість. Він би міг так розсердитися, якби крізь шкільний паркан побачив, що хуліган чіпляється до беззахисної малої дитини.

— ОБЕРЕЖНО! — мало не заскиглив чоловічок із вусами, але навіть не поворухнувся, щоб уникнути смерті, яка швидко прямувала до нього, смерті, вкраденої з магазину під назвою «Душа кухні», де, поза сумнівом, приймали картки «Дайнерс клаб» та «Віза», а також Персональні Чеки Разом із Вашими Кредитними Картками.

Клай не роздумував. Просто знову взяв свій портфель за подвійні ручки і вставив його між ножем, що невпинно наближався, та новим знайомим у твідовому костюмі. Із глухим звуком так лезо увійшло по саму рукоятку, і його кінчик спинився за десять сантиметрів від живота чоловічка. Коротун нарешті отямився і кинувся убік, до парку, несамовито волаючи про допомогу.

Чоловік у подертій сорочці та краватці — у нього намічалося друге підборіддя і вже обважніла шия, так, наче баланс між спожитою їжею та фізичними вправами було порушено років зо два тому — різко перестав верзти нісенітниці. На його обличчі з'явився вираз абсурдної розгубленості, що межувала зі здивуванням, не кажучи вже про безмежне зачудування.

Клай відчув, як його затоплює хвиля неймовірного гніву. Лезо пройшло крізь усі його картини до «Темного Мандрівника» (він завжди називав їх тільки картинами, ні в якому разі не малюнками чи ілюстраціями), і йому здалося, що звуком так супроводжувалося проникнення леза у особливу камеру його серця. Це було нерозумно, бо ж він мав репродукції до всіх картинок, у тому числі чотириколірних сплеш-сторінок[8], але він усе одно страждав. Лезо психа простромило Чарівника Джона (названого так на честь Клаєвого сина), Чарівника Флака, Френка й Озброєних Хлопців, Соню Джинна, Отруйну Саллі, Лілі Астолет, Синю Відьму і, звичайно ж, Рея Деймона — самого Темного Мандрівника. Божевільний зарізав створених ним фантастичних істот, що жили у печері його уяви і рятували його від нудьги життя провінційного вчителя малювання, який, об'їжджаючи дюжину сільських шкіл штату Мен, долав тисячі миль на місяць і практично жив у машині.

• Предыдущая
• 5/90
• Следующая