Выбери любимый жанр

Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 1


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

1

Генрі Лайон Олді

Шлях меча

Книга I

Кабір

– Ось людина стоїть на розпутті поміж життям і смертю. Як їй повестися?

– Забути про свою двоїстість, нехай меч сам спокійно стоїть під небом!

Із розмов Кусунокі Масасіге зі своїм наставником

Частина I

Меч людини

…Ось виносять із підвалу,
Із-під дюжини засовів,
Із-під дев’яти замків —
Ось несуть назустріч сонцю,
В денне сяєво виносять
Короля мечів звитяжних,
Битв суворих владодержця,
Муку й гордість Коваля,
Знемагання дужих рук!..
Калевіпоег

Розділ 1

1

Ми зустрілися з харзійцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних і вузьких провулків району Джаффар-ло, що подібні до ниток старого темляка – поплутані й зашмульгані.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши криві ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподібно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейці було майстерне, дрібний бісер лежав рівно й рясно. Руки Придаток не ховав, і в них, схоже, нічого не було. Звичайні руки добротного Придатка – гладенькі й спокійні.

Наближаючись, я роздивився його і спершу не завважив Звитяжця, рівного собі – ні за плечем, ні на поясі, схованому під складками ледь приспущеного плаща, ні…

Одна Придаткова рука підкинула у вечірню прохолоду зім’яту хустинку, і вона зненацька пурхнула білим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повітрі; інша рука лягла на невидимий пояс, у пряжці щось лунко брязнуло – і вивільнений пояс радісно заспівав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем і вітаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помітно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долі, і з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся і згадав про те, що народжені в спекотній Харзі – півтора караванні переходи від Кабіра – споконвіку пишаються тим, що походять від язика Рудного Полоза.

І мені стало тісно в одязі – буденних шкіряних піхвах, перехоплених сімома плетеними кільцями зі старої бронзи. Я висковзнув назовні, радо пірнув у Кабірські сутінки, – і вчасно. Придаток харзійця вже присідав, пружинячи на врослих у землю ногах, і мені довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо інакше заїжджий Звитяжець легко зумів би знести верхівку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесіди, означало б мою поразку.

Він, певно, зовсім недавно приїхав у столицю, інакше не розраховував би закінчити Бесіду зі мною із першого ж змаху. Якщо я й поступався харзійцеві в гнучкості (а хто їм не поступається?!), то у швидкості ми могли потягатися – і цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенів гість із Харзи, завібрувавши від зіткнення й задоволено називаючи мене безособовим ім’ям. – А якщо ми…

Він змарнував час. Я відкинув балакучого харзійця вбік, тоді легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тіло відреагувало миттєво, припадаючи на коліно – і я двічі простромив плащ харзійського Придатка впритул до плеча й правого ліктя, відчувши на собі палючий дотик чужої й далекої плоті.

Обидва рази я тісно припадав до тіла Придатка – спершу плазом, а тоді лезом; і на тендітній і вразливій шкірі не залишилося навіть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придатків, якщо їх так складно підготувати для достойної служби Звитяжцеві. Втім, самовпевнений харзієць міг би вибрати собі й кращого носія…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершенні Бесіди забув назватися Звитяжцеві з Харзи, і пошкодував про це. Ніщо не мусить стати на заваді ввічливості, навіть зайнятість або роздратування.

Я – прямий меч Дан Ґ’єн із Мейланьських Звитяжців на прізвисько Єдиноріг. Мій Придаток – Чен Анкор із Вейських Анкорів. Хоча це й несуттєво.

2

Повернувшись додому, я піднявся у верхню залу, зачепився одним кільцем піхов за гак і пригорнувся до улюбленого мехлійського килима, забувши переодягтися. Всі мої думки були зайняті дивною зустріччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрішнім поштовхом я відпустив Придатка, який одразу вийшов із зали, поправивши по дорозі начіпні ґрати запаленого каміна.

Мені треба було побути на самоті.

Я вже дуже давно нікуди не виїжджав із Кабіра, і тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подібних випробувань – і вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохідь, без належних церемоній утягувати Єдинорога в шалені Бесіди. Такі забави добрі замолоду, коли тіло тріпоче від надлишку енергії, і спрага пригод туманить свідомість молодого Звитяжця.

Ах, юність, юність, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. і майже завжди невчасно, не там і не тому, кому слід…

У моєму віці – а я змінив уже п’ятого Придатка, віддаючи перевагу послужливому й умілому родові Анкорів із загубленого в барханах Верхнього Вея, окраїни Мейланя – отже, в моєму віці вистачає шести-семи традиційних турнірів на рік і, звісно, звичайних Бесід зі знайомими Звитяжцями, доволі регулярних.

Певно, найчастіше я зустрічався з Вовчою Мітлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогів або скуйовдженого хвоста степового вовка, пікою з вулиці Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; і, правду кажучи, я нудьгував за Мітлою, сподіваючись на її повернення бодай до середини найближчого турніру.

Мені подобалося прослизати між її зазубреними відростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моїм приятелем-суперником, завше фамільярним, як і вся його дворучна рідня, еспадоном Ґвенілем Лоулезьким – він під час Бесіди волів обрушитися на тебе всією своєю тушею, змушуючи спішно пружинити й відлітати вбік; а потім Ґвеніль віддалявся, нахабно розвалившись на плечі двожильного Придатка з породи світлявих мешканців півночі й оголеним клинком випромінюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишні образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишні. На недавньому турнірі в зовнішньому дворі замку Бурайя я таки підловив захопленого Ґвеніля на його коронному змаху, і моє вістря легенько торкнулося борлака на дужій шиї його Придатка – а навіть самовпевнений еспадон чудово знав ціну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Ґвеніль, опускаючись униз і вперше не поспішаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощів…

Я відсалютував Лоулезькому гігантові, і відтоді часто згадував замок Бурайя і свій тріумф.

Але все ж – звідки взявся цей дивний харзієць? Заради Грозового Клинка – це випадковість чи замір?! Юний забіяка, що недавно прибув у Кабір, чи досвідчений Звитяжець, який розважливо пробує сили наодинці, без глядачів?..

…Дрова в каміні майже прогоріли. У двері зали вервечкою пройшли Малі Звитяжці мого дому, розгойдуючись на поясах своїх Придатків і виблискуючи однаковими – фіолетовими зі сріблистим прошивом – піхвами.

– Вітаємо тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – коротко брязнули Малі, доки їхні Придатки юрмилися біля каміна, накривали на стіл, пересували крисла й витирали із вітражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув їм із килима. Деяких Малих я знав дуже давно, із самого народження – вони споконвіку приписані до свити Мейланьських прямих мечів Дан Ґ’єнів. Ті з них, чиї клинки були ледь-ледь вигнуті, попри двосторонню заточку, а на чашках ґард красувалося візерунчасте карбування, володіли Придатками, які особисто обслуговували Придатка Чена. Інші – короткі й широкі кинджали з плебейськими замашками – стежили за безліччю суєтних дрібниць.

1

Вы читаете книгу


Олди Генри Лайон - Шлях меча Шлях меча
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело