Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 21

• Предыдущая
• 21/120
• Следующая

Про пропуск на той світ.

«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».

Де це я чув? Або читав?

Не пам’ятаю.

Мені було зле. Може, у раю буде краще?..

Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:

– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.

І пішов до виходу.

Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.

А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.

Це нічого не міняло – я вже вирішив.

Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.

На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.

А двері виявилися замкнені.

Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.

– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.

– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.

– Скільки я тобі винен? – якомога отруйніше поцікавився я. – За руку марну? Скільки, ковалю? Устаде! – в останнє слово я вклав уже відверте презирство.

Але Коблан не образився й не відчинив дверей, як я розраховував.

– Ото коли користь від руки з’явиться – тоді й поговоримо, скільки хто й кому винен, – відгукнувся він так само байдуже. – А вдома у тебе жодної користі від руки не буде. І тоді мені моїх грошиків не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залізні пальці – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаєш де – і не заважає, і під боком, і не втечеш…

Справді, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я міг із моєї кімнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моїх зрости, і втекти звідти можна було лише через… загалом, ніяк.

– Отож, що швидше меч у нову руку візьмеш – то швидше додому повернешся, – по-філософськи закінчив Коблан, і його кроки віддалилися з такою ж неквапною ваготою.

Спочатку я не повірив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвідоміших і найзнатніших громадян Кабіра та й узагалі емірату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!

…Утім, незабаром довелося повірити. За годину два підмайстри принесли мені сніданок. Ледь зачувши звук зовнішнього засува, я квапливо підвівся зі свого ліжка, на якому лежав у повній зневірі, але підмайстри спішно опустили на підлогу біля порога таці з їжею і встигли зникнути за дверима, перш ніж я перетнув кімнату. Брязнув засув, я від злості штовхнув ногою безвинну тацю і з безсилою люттю замолотив у двері руками.

Від залізної руки на дверях залишалися потворні подряпини – і все…

Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кімнату. Коваль уважно вислуховував усі мої гнівні тиради, а потім сідав до столу й починав віщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справді трохи звар’ював, а тепер намагається заодно звести з розуму й мене.

Я погано слухав його, оскільки голова моя була зайнята зовсім іншим. Проте докучливий і нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великої мухи! – Кобланів голос все ж проникав у мою свідомість, і я мимоволі відзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з її зброєю й про те, що коли дуже захотіти, коли повірити…

Я не знаю, чи було це уривками з давніх трактатів, викладом стародавніх легенд чи мареннями самого Коблана, але тільки після кожної такої бесіди коваль брав мою мертву руку своєю лапою й стискав металеві пальці на руків’ї мого Єдинорога.

І щоб розтиснути їх потім лівою рукою, мені щоразу доводилося докласти чималих зусиль.

Коваль ішов, ретельно замикаючи за собою двері, а я знову залишався сам, і думки мої плуталися, у голові роїлися дивні, дикі образи, і часом я починав думати, що коваль у чомусь має рацію, і я навіть намагався – чесно намагався! – зімкнути холодні пальці… і, природно, у мене нічого не виходило.

Вірю? Не вірю?

Усе було значно простіше. Пальці, незалежно від моєї зневіри чи невір’я, просто не могли стиснутися – мертві, марні шматки заліза…

…На п’ятий день мені в голову прийшла дивовижна, але разом із тим очевидна думка. Вірніше, навіть дві дивовижні, але тому подвійно очевидні думки.

По-перше, я звернув увагу, що досить часто мені приносять мої улюблені страви – а що я люблю, знали далеко не всі, і це істотно звужувало коло можливих Кобланових помічників; крім того, ці страви було приготовлено так, що коло звужувалося до однієї-єдиної людини: мого дворецького Коса ан-Таньї.

Кухаря я в розрахунок не брав.

Це було неможливо. Але це було саме так.

По-друге, я раптом згадав про ухвалене п’ять днів тому рішення. Звичайно, тут у мене не було кусунгобу – але я подумав, що Той, хто чекає мене в раю, не образиться, якщо на порозі дверей, що ведуть до нього, цього разу буде лежати не ритуальний ніж, а мій меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг.

Але, здається, Той, хто чекав мене в раю, все ж образився: бо коли я взяв меча в ліву руку й повільно підніс його лезо до горла, зрозумів, що не зможу.

І ніхто на моєму місці не зміг би!

Не для того був викуваний кілька поколінь тому Єдиноріг, як і інші родинні мечі Анкорів Вейських, щоб позбавляти життя свого нинішнього власника. Щоб обірвати Південну галузь роду Анкорів.

Рука моя по-зрадницьки затремтіла, і я опустив меч. Ні, смерті я не боявся – мені вже нічого було втрачати; але це було вище від страху смерті й гостріше від бажання піти.

Я міг піти – але не так.

І я зрозумів, що Той, хто чекає мене в раю (або десь іще – не знаю!), поки що не хоче мене бачити.

Я скорився.

Я більше не робив таких спроб.

…На дев’ятий день (або це був десятий?.. не пам’ятаю…), коли Коблан у належний час з’явився в мою темницю, щоб продовжити свої до смерті обридлі спасенні бесіди, я заявив йому, що в мене є найвище доручення еміра Дауда, що є спеціальна булла на моє ім’я, і якщо коваль негайно не випустить мене, він буде вважатися державним зрадником з усіма наслідками, що з цього випливають.

Після цього, не звертаючи уваги на трохи сторопілого Коблана, я впав на ліжко, відвернувся обличчям до стіни, і одне вухо закрив здоровою рукою, а інше щільно притиснув до подушки – щоб не чути більше Кобланових марень.

Якийсь час Коблан мовчав або говорив доволі тихо, і я його не чув. А потім я відкрив одне вухо й почув приглушене:

– Не знаю, не знаю… Запитаю в Друдла – а там побачимо…

Наступного ранку двері розчинилися, і в кімнату влетів сяючий Друдл, розмахуючи якимсь об’ємистим сувоєм. Із усього маху блазень бухнувся мені в ноги, проїхавши по підлозі кілька ліктів і мало не збивши мене.

• Предыдущая
• 21/120
• Следующая