Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 25

• Предыдущая
• 25/120
• Следующая

Просто я не можу передати це словами.

І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…

– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам під небом.

І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.

Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.

Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.

А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.

Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.

Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.

Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі-таки нечемної паузи.

– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…

– І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?

– Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.

Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.

– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…

– Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…

– Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…

– А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу-Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.

– А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…

– Хто? – поцікавився я.

– Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!.. Придаток його двері перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад ішли… у нас. Я тоді в коридорі був…

Он воно що! Це, виходить, учора він мій випад не до кінця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Ні. Не бачив він нічого. Двері вже після тюбетейки зовні відчинили… Не пощастило тобі, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звісно, в щілину не підглядав.

Чи пощастило?

– Я ще Вищому Ґвенілю потім кажу, – продовжував між тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсім трішечки, і побачили б ми випад Єдинорога у всій красі! А Ґвеніль глянув на мене, помовчав і старий виливок у кутку навіщось навпіл розрубав. Я півночі думав, що ж він цим сказати хотів… Лише до ранку додумався.

– І що?

– А те, що дотепер страшно, – тихо відповів Малий крис Семар.

Із гуркотом розчинилися двері підсобного приміщення, і звідти вийшов Придаток-Повитуха в шкіряному фартуху зі знаком Небесного Молота на кишені. На його плечі лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-ґердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжців, які здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.

Його потовщення, усі в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – і тому здавалося, що хтось із них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно від точки споглядання – зайве.

Ага, мало не забув… Тих Придатків, які стояли біля ковадла, де народжувалися Звитяжці – але не всіх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рідко називали Придатками, а частіше Повитухами.

…Чен різко підвівся, покинувши розгубленого Придатка-підмайстра, і підійшов до мене. Потім він підняв праву руку, негнучкі сталеві пальці торкнулися мене – і знову ми стали цілим, але тепер це відбулося простіше й легше.

Мабуть, крис Семар вирішив, що я збожеволів. Мабуть, його Придаток вирішив, що Чен Анкор збожеволів.

Просто я довідався, як звуть Ґерданового Придатка; просто Чен довідався, як ми звемо Тих, хто стоїть біля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойності. Надто вже смішно вийшло: Повитуха Коблан Залізнолапий.

Шпичастий Мовчун підійшов, і Повитуха Коблан опустив його на підлогу неподалік від мене. Я глянув на господарів кузні й… промовчав.

– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне, – гулко бухнув об підлогу важкий Ґердан.

– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.

А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але міцним путами – і тому кожен із нас вів одночасно дві розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумів: дві розмови – насправді одна, два голоси – майже один, Ґердан Шпичастий Мовчун і Коблан Залізнолапий – о палахкотлива Нюринґа, наскільки ми виявилися схожі один на одного, усі без винятку!..

Чен опустив руку й пішов із Повитухою Кобланом до горна. А ми з Ґерданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.

– Ти маєш право гніватися, Єдинороже, – Ґердан говорив повільно, слова заледве давалися, і від того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутності Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…

– Ти маєш право гніватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш мені…

– Ні, – перервав я його, – не знаєш. Я скажу тобі, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домі своєму Вищого Дан Ґ’єна з Мейланя і не злякався гніву розлютованого Єдинорога…

Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.

– Я скажу тобі – спасибі, – закінчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?

Біля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.

Майже одночасно з Ґерданом.

А до полудня приїхав мій чудовий дворецький, мій вузький і відданий есток Заррахід.

Я зустрів його на вулиці – не на тій глухій вуличці, куди виходили вікна моєї темниці, а біля парадного, так би мовити, входу в Ґерданів дім.

– Радий бачити вас бадьорим і сяючим, Вищий Дан Ґ’єне, – мов нічого не сталося, відрапортував Заррахід і привітно хитнув крученою ґардою. – Насмілюся запитати, у яких піхвах ви воліли б відправитися на сьогоднішню аудієнцію до Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра? Я привіз вам ті, що із вправленими топазами; тоді з білою смугою круж набалдашника… тоді ті, які вам надіслали на замовлення з Дурбана, і ще ті, що з мідними подвійними кільцями, а також…

На якусь мить я онімів. А безсовісний Заррахід за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десятків піхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!

І те, що я збирався висловити Заррахіду, непомітно відійшло на другий план. А тоді й узагалі випарувалося.

– Хіба ти все це… сюди привіз? – нарешті отямився я.

Питання виявилося зайвим. Звичайно, привіз! Тим паче, що з-за повороту вже виїжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.

– Там піхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.

– І піхви теж, – радісно підтвердив есток. – А також усе необхідне для вечірнього свята в Ґердана, на яке ви воліли запросити Вищого Ґвеніля з Лоулезьких еспадонів, Вовчу Мітлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів. Накажете розпорядитися?

• Предыдущая
• 25/120
• Следующая