Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 30

• Предыдущая
• 30/120
• Следующая

Друдл замовк, а Коблан ще якийсь час розгойдувався з боку на бік, немовби чув щось нечутне для всіх – відзвук блазневої пісні, бриніння струн сафед-куського чангіра, тупіт копит гнідого жеребця, що несе повз димуючі руїни дивного Придатка на ім’я аль-Мутанаббі.

– Що ж це виходить, – забувшись, прошепотів Я-Чен, і в шепоті чітко задзвеніла сталь, холодна й питальна, – отже, це все правда?.. отже, спочатку ми всі були Тьмяними? Невже ми й справді з’явилися на цей світ, щоб убивати – і просто забули про криваве покликання?! Забули, а тепер згадуємо, і нам боляче, нам соромно, ми нагромаджуємо одну легенду на іншу, кричимо, що ми – Звитяжці… а насправді ми – Тьмяні!.. Бреше легенда – першим був Масуд, клятий Масуд-зброяр, і його мечі були першими, а лише потім ми переконали себе, що ми – клинки Муніра!.. і розучилися робити те, для чого народжувалися, і першим було Вбивство, а Мистецтво – другим, хоч і не мусить так бути!..

Усі з мовчазним подивом дивилися на Чена-Мене. Іще б пак! Мало того, що Я-Чен заговорив одночасно мовою Звитяжців і мовою Придатків – та іще й Тьмяних приплів… а що про це можуть знати Придатки?!

Хоча… А що, властиво, я – просто я, Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – знаю про Придатків?

Що ми всі знаємо один про одного?

Багато. І водночас – нічого.

Отже, мусило статися те, що сталося, звичне життя мусило покотитися шкереберть, трава на турнірному полі мусила стати червона, а волосся блазня Друдла – біле… – і все для того, щоб ми з Ченом уперше свідомо простягнули руку один одному.

Руку Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі.

Руку зі скрині, де зберігається одяг, який вдягали Придатки для захисту від Звитяжців, що були тоді Тьмяними.

Люди – для захисту від зброї.

А потім Час склав весь цей мотлох у скриню й закрив кришку…

Заснути я так і не зміг. Як не намагався – а не спалося мені, і все.

Придатки давно розбрелися по відведених їм кімнатах, Звитяжці мирно опочивали на своїх гаках і підставках – Ґердан-господар просто біля стіни, – темрява ліниво згущувалася в кутках, розтікаючись по підлозі; а я злегка погойдував лівою китицею і мовчки монотонно лічив: один, два, три…

Ні. Не виходить.

Картини недавнього минулого пропливали у свідомості, як осіннє листя в гірському струмку – ось церемонія Посвяти в Абу-Салімів, ось я вирішую долю турніру, ось турнір разом із увічливим Но-дачі вирішує мою долю… скрипливий голос (голоси?) трьох кинджалів-тризубців, Придаток яких стояв поруч зі мною, коли я непритомнів…

Жовте листя минулих днів і подій у звивистому струмку моєї пам’яті, жовте листя плило й плило, у страху оминаючи холодний меч розуму: ось Шешез і його доручення зайнятися пошуком Тьмяних, ось блазень Дзютте Уламок з його божевільною ідеєю… ось Чен біля ковадла, допомагає Повитусі Кобланові кувати залізну руку… ось домашній арешт, жалібний дзенькіт Вовчої Мітли за вікном і сліпа лють, що змушує сталеві пальці зімкнутися на руків’ї… перше відчуття цілісності з Ченом… убитий чауш і Фархадів крик… клинки Муніра… рука аль-Мутанаббі…

Щось зникло. Чогось не вистачало мені зараз, цієї хвилини – і втрата була непомітна й украй важлива. Мовби якийсь порив, який доти володів мною і вів уперед, раптом пересох і зник.

Це було неприємно й дивно, так ніби вже ввійшовши в удар, я раптом зрозумів, що не маю ані найменшого бажання довести цей удар до кінця.

Занедужав я, чи що?

Ні. Просто світ Придатків, моє з Ченом взаємопроникнення й залізна рука – все це непомітно відсунуло на другий план суть і сенс мого колишнього існування.

Модний візерунок на нових піхвах і світські Бесіди з Вовчою Мітлою й Ґвенілем; міркування про те, що пора б оженити свого Придатка й років за п’ять-сім усерйоз задуматися про підготовку нового – або почекати Ченових онуків, якщо сам Чен не розтовстіє й не занедужає; виїзди в місто, у гості; підготовка до чергового турніру – словом, життя Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна на прізвисько Єдиноріг до смертей на вулицях Кабіра й до віроломного удару Но-дачі.

Думки про самогубство, біль і страх, і жар від палаючого горна, і мрії про помсту, солодку й хмільну помсту; і сталеві пальці на моєму руків’ї – то мертві й непорушні, то живі й наділені пам’яттю; і вбитий чауш, і легенда про Мунірові клинки, і багато, багато іншого – так, це я зараз, сьогодні й зараз…

А що далі?!

Мої переживання й близькість із Ченом, а головне – прагнення знати, довідуватися й шукати в тому, що було, що могло би бути – все це затьмарило справжню можливість помсти, реальних (чи нереальних) Тьмяних і Шешезове доручення.

Одним словом, якби моя воля, нікуди б я не ходив, нікого б не шукав, а лише розпитував би й міркував.

Помста мене більше не цікавила. Вважайте мене тюхтієм, називайте мене боягузом, блищати я на вас усіх хотів. Руку, що залишилася на турнірному полі, врівноважила рука, знайдена в кузні Ґердана Шпичастого Мовчуна й Повитухи Коблана. Втрата – знахідка, біль і горе – радість відкриття нового. Тепер мені потрібен був новий привід для помсти, щоб іти по Шляху Меча із гнівом і пристрастю, або…

Ось так… Чи не так, а просто ніч і тиша морочать мене, навіваючи думки, які зранку розвіються, як туман… Побачимо… побачимо.

– Ти спиш, Єдинороже? – тихенько почулося з кутка.

Це Дитячий Учитель. Теж заснути не може, чи що?

Мовчу. Нехай думає, що сплю.

– Прикидається, – упевнено відповідає другий голос, без сумніву, Уламків. – Хитрий він став, Наставнику… Скоро штопором зав’ється від хитромудрості своєї, і буде корки істини із сулій буття висмикувати! Даси корок на бідність, га, Единороже?

– Не дам! – роздратовано кидаю я й одразу розумію, що далі прикидатися сплячим марно.

– Не спить він, Наставнику, – мов ніде нічого, мовить Уламок Дитячому Вчителеві. Слово «наставник» він вимовляє з дивною глузливою повагою. Так міг би називати сина, що вийшов у майстри, навчений життям і досвідом батько – хоча Дзютте можна вважати ким завгодно, але тільки не навченим.

Цікаво, а скільки років Уламкові?

І чому я ніколи не бачив Звитяжців із такою зовнішністю, як у нього? Лише тому, що він – блазень? Але не народився ж він блазнем…

– Це я у всьому винен, – раптом заявляє Дитячий Учитель. – І нема потреби, Дзю, мене заспокоювати! Моє слово було останнім, мені й відповідати!..

– І зовсім не твоє, а моє! – кидає Уламок.

А я слухаю їхню сварку, і нічого не можу взяти до тями. Ґвеніль теж провину на себе брав – мовляв, якби не програв він турнірну рубку Но-дачі, все було б гаразд. Я вже втомився йому повторювати: забудь, Ґвене, долю не розрубаєш, я хоч живий залишився, а скільки Звитяжців на вулицях Кабіра пішло в Нюринґу? Ото ж бо!..

Тепер ще один винуватий знайшовся. Він тут до чого? Адже не Дитячого Вчителя слово, і вже тим паче не жарти Дзю – я, я останнє слово про турнір сказав, іще в Шешеза в гостях!

– А що ти мусив був їм відповісти?! – люто сичить Дзютте. – Що ти згоден, що через якусь Шулму – якщо вона взагалі існує! – клан Дитячих Учителів покриє іржею майже вісім століть розсудливості й почне вчити юних Придатків убивати?! Що ти як Верховний Наставник готовий стати Диким Лезом і інших зробити такими ж?! Хіба ти це мусив сказати?!

Так, зараз вони всіх розбудять… Утім, цікавість уже прокинулася в мені, а іншим прокидатися начебто й нічого.

– Тихо! – наказую я брязкаючи пошепки і, як не дивно, вони миттєво вмовкають. – Ви мене навіщо будили? Без слухача лаятися нудно?! Отже, так – або ви без галасу пояснюєте мені, у чому справа, або – клянуся клинками Повитухи Масуда! – я…

Доказувати мені не довелося. Згадка про клинки виявилася вкрай доречна – Дзютте й Дитячий Учитель миттю вгамувалися.

• Предыдущая
• 30/120
• Следующая