Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 32

• Предыдущая
• 32/120
• Следующая

Із білої повстини.

А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця-шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!

Ось так плеснули одного разу і для Но-дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.

(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но-дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…

А крива шабля-клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но-дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но-дачі сам.

У наметі. На білій повстині.

А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!

Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…

То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…

Шулма – могла!

Бачив Но-дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!

Хіба…

Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.

П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса-поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»

Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но-дачі…

…Отямився Но на повстині.

Білій.

Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскраво-червону повстину й усю ніч вили навколо Но по-святковому.

Ніколи не забуде дворучний Но-дачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.

Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.

А Придатка, який того пам’ятного дня Но-дачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..

Звісно, молодець… І себе врятував, і Но-дачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.

Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.

А так – добре. Із яскраво-червоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за діда-прадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…

Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.

…Рік минув. Другий минув. Третій почався.

І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.

Узяли Придатки з яскраво-червоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Но-дачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…

І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…

…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.

І чотири коні.

Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.

І земля їм тісною здалася.

– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…

– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу-Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.

Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.

– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?

– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?

– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.

– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…

І ми повернулися назад.

…За три місяці до втечі потрапив у намет до Но-дачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскраво-червону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братом-близнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…

І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.

(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)

…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегони-байга, пісні-танці, хмільна араку – все, як годиться.

Усе, та не все.

З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південно-східного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.

Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!

Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі з-під повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганах-могильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.

А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґарди-хрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.

(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…

– Що? – дивується Дитячий Учитель.

– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…

– А… гаразд. Нехай буде по-твоєму. Далі казати?)

…Вийшов до гостя незваного в коло шулмус із двома списами. Подивився на суперника Придаток, лунко розреготався у нього в руці Звитяжець Чинкуеда, а тоді вістрям указав по черзі на сімох шулмусів, що попереду стояли.

• Предыдущая
• 32/120
• Следующая