Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 34

• Предыдущая
• 34/120
• Следующая

Ні, крім Чена, я нікого більше з них не міг наразі називати інакше, як Придатками. Та й добре… не все зразу.

– Заговорилися ми зовсім, – як ніде нічого, заявив Дзютте. – А спати й далі не хочеться. Ходімо, Наставнику, прогуляємося по холодку, охолонемо… Спи, Єдинороже, і не сердься, що розбудив. Відчуваєш, який я ввічливий став? Це все твій вплив облагороджує…

Придаток Друдл нечутно наблизився, Дзютте й Дитячий Учитель улаштувалися в нього за поясом – і за мить не спав у кімнаті лише я.

Та невдовзі і я задрімав.

І побачив сон.

Я висів у чорній оксамитовій безконечності, виблискуючи оголеним клинком. Крижана імла слабко мерехтіла численними іскорками, і я здогадувався, що кожен тремтячий вогник – це Звитяжець, дуже далекий від мене й тому такий же самотній і беззахисний перед мовчазним і байдужим мороком.

Слабкий брязкіт почувся звідкись іззнизу – якщо тут були верх і низ. Я придивився – і побачив крихітну зеленкувату кульку. Як тоді, на вулиці Сом-Рукха, коли сколота з ґарди вбитого Шамшера бронзова кулька відкотилася до глиняного дувалу…

Щойно я про це подумав, як одразу відчув власну вагу й гігантською блискавкою помчав назустріч зростаючій кульці, простромлюючи порожнечу, розсікаючи хмари, розсовуючи плоть земну і з кожною миттю стаючи все важчим.

Тоді якийсь час не було нічого.

Зовсім нічого.

…До половини увійшовши в пухкий пагорб, величезним хрестом зводився я над похмурою рівниною, і хмари мчали по імлистому небу, чіпляючись за моє руків’я.

А по рівнині рухалася дивна процесія.

Звитяжців і Придатків.

І як тільки хтось із них проходив повз мій пагорб – я чув Імена, незнайомі мені, які заледве можна було розрізнити в гуркоті хрипкого грому.

Придаток Артур Пендрагон і меч, Звитяжець, Ескалібур, Придаток Тетра, король фоморів, і меч, Звитяжець, Орна, одноокий Придаток Один і спис Хунґнір; божественний Придаток Луг, вправний у ремеслах, і спис Ассал; чорношкірий лев Антара Абу-ль-Фаваріс і меч аз-Замі, Сусаноо-но-Мікото, шалений бог-Придаток вітру й морських стихій, і його меч, Звитяжець, Десять долонь…

Вони йшли і йшли, і я вже не розумів, хто з них Звитяжець, а хто – Придаток; вони йшли, і гримів грім, і цьому не було, не могло бути кінця.

Цьому не було навіть початку.

Зиґфрид і його меч Грам, Фрейр і меч Хундінґсбана, Тор і бойовий молот М’єлльнір; Келтхайр, син Утидира, і спис Луйн, Роланд і його меч Дюрандаль, Магомет, пророк Божий, і його мечі – Джуль Факар, що означає «Пронизливий», Медхам, що означає «Гострий», аль-Баттар, або «Той, що розсікає», Хатей, або «Смертоносний», і ще два списи – аль-Монсарі та аль-Монсаві…

І я прокинувся, коли грім перетворився на голос – втомлений, хрипкий, злегка посаджений, немов після тривалого крику.

– Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена! – сказав той голос.

Прокинувшись, я не пам’ятав майже нічого, крім голосу і його останніх слів.

– Насниться ж таке… – ледь чутно брязнув я, і в цю мить залізна рука торкнулася мого руків’я. Поруч стояв Чен, мотаючи обважнілою спросоння головою й часто-часто кліпаючи.

– Насниться ж таке… – прошептав Чен, стаючи Ченом-Мною, і я ще раз побачив очима його пам’яті рівнину, процесію; і почув голос.

Ченові снився той самий сон. Однак запам’ятав він більше.

– Так, гуляти… гуляти… – бурмотів Чен-Я, укріплюючи піхви на поясі й пробираючись до дверей. – На свіже повітря, на холод…

Я-Чен навіть не одразу завважив, що майже дослівно цитую Уламка, а коли завважив – ми вже були на вулиці й із задоволенням усмоктували нічну прохолоду.

Якийсь час ми гуляли біля головного входу, думаючи кожен про своє. Я кажу «ми», бо в першу ж секунду взаємопроникнення стало зрозуміло – Придаток Друдл розповів Ченові майже те саме, що Дитячий Учитель мені; і нам із Ченом зовсім необов’язково було обмінюватися почутим для повноти картини.

Тож ми відійшли один від одного на крок – цей крок був невидимий нікому, крім нас, – і згадували подробиці нічної розмови.

Кожен сам по собі – і водночас разом. Виявляється, «ми» анітрохи не гірше, ніж «я» або навіть «Я-Чен»…

Неподалік починався чийсь сад, узагалі не обгороджений, і там оглушливо скрекотали цикади, змушуючи вібрувати повітря. Я подумав, що в моїй волі покинути все й завтра ж виїхати з Кабіра. Емірат великий, та й дружніх земель чимало – і скрізь мене приймуть із радістю. Обзаведуся новими друзями, нічим не буду цікавитися, нікого не буду розшукувати, не стану мститися, почну проводити Бесіди упівсили, щоб не привертати зайвої уваги, а по ночах буду відводити душу із Заррахідом…

І жодних турбот – ні особистих, ні державних! Минуться видіння Кабіра в вогні, обірве свій біг гнідий жеребець, і аль-Мутанаббі, перший Придаток на Кабірському престолі, знову стане всього лише ім’ям на одній із пластин латної рукавиці. І всі навколо вважатимуть, що там, у рукавиці є жива рука – бо що їм залишиться думати?!

Ніч пахла персиками й рейханом, я щасливо усміхався й переморгувався з зірками, чудово розуміючи, що нікуди я не поїду і, зрештою, усе в цьому житті йтиме своїм шляхом, хочу я цього чи ні.

Своїм шляхом.

Шляхом Меча.

Лише тепер до мене дійшов сенс стародавньої приказки: «Не ми йдемо по шляху, але Шлях проходить крізь нас». Адже якщо так – чи можемо ми ухилитися, відмовитися, звернути?

Ото я й звернув – за ріг, обходячи Кобланів дім.

За кілька хвилин я й Чен опинилися на тій глухій вуличці, яку не раз роздивлялися під час нашого мимовільного ув’язнення. Ага, ось тут був Ґвеніль, коли я із заґратованого віконця кричав йому, щоб він терміново повідомив Шешеза про полон нещасного Єдинорога; а потім Ґвен звернув у провулок…

– Але ж ми попереджали тебе, Наставнику, – почулося з провулку. – Упертюх ти, одначе… був.

Це, певно, Уламок знову щось утовкмачує Дитячому Вчителеві.

Та мало не вперше реакція Чена виявилася швидшою від моєї. Я ще тільки розумів, що різкий скрипливий голос ніяк не може належати Уламку, а Чен уже метнувся до кутового паркана і, ховаючись у його тіні, миттю опинився біля повороту.

І тут, як на замовлення, якась самотня й химерна хмаринка вирішила трохи посоватися по небу – і клинок місячного світла навскіс полоснув по Кабіру, висвічуючи ближню до нас частину провулку.

І те, що відбувалося там.

…Притулившись спиною до задньої глухої стіни чужого дому, стояв Придаток Друдл, тримаючи руку на ефесі Дитячого Вчителя. Поруч із Наставником обгинала пояс Друдла ґарда-пелюстка Уламка. І я ще недоречно подумав, що міцний і приосадкуватий Друдл зараз нагадує очеретяну жабу, яка чекає чергового комара.

Це все моє кляте легкодумство… не про те думаю, не про те!..

Навпроти переминалися з ноги на ногу двоє Придатків. Першого з них я упізнав би і в суцільній темряві, навіть попри на трійцю кинджалів-тризубців за його поясом. Вуси-ґарда кинджалів за формою вигину вражаюче скидалися на однобічну ґарду Уламка, хоча в гостроті тонких, із хижим зблиском, лез сумніватися не випадало.

Брати Саї, прийомні діти Шулми; і їх оманливо незграбний кутастий Придаток у темній, заправленій у полотняні штани сорочці з широкими лопотливими рукавами.

Я злегка затримав погляд на Саях, із уродженим умінням Звитяжця оцінюючи їх вигляд – сім граней клинка, цільнокутого разом із дворогою вигнутою хрестовиною, руків’я щільно обмотана грубою мотузяною спіраллю й завершується простою круглою голівкою.

Ні прикрас, ні надмірностей… ні піхов. Простота у всьому. І баланс, певно, чудовий…

Раніше я подумав би, що Саї всього лише з небагатого роду – але це раніше.

…Другий Придаток був невисокий і гнучкий, на кшталт мого Чена, і в ньому вгадувалася котяча грація й спритність, якими він, певно, з успіхом міг би перекрити брак ваги або сили. Піхви, що висіли за його плечем, були порожні – а оголений Звитяжець у правій руці й справді нагадував дуже зменшеного Но-дачі.

• Предыдущая
• 34/120
• Следующая