Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 38

• Предыдущая
• 38/120
• Следующая

Я потроху звикав до ваги лат, які спочатку трохи сковували рухи, раз-по-раз повертаючись думками до нічної Бесіди… ні, до нічної сутички, у якій загинув Друдл.

І не лише він.

Так, інших убив я. Я і Єдиноріг. Він-Я. Або Я-Він. Ми. І як не грай словами, це було страшно. Страшніше, ніж відрубана рука й червона кров на зеленій траві. Адже то була моя рука, моя кров…

А це – чужа.

Але пролита мною.

Страшна була навіть не сама смерть. Страшна була та легкість, із якою я перетворив живе на неживе. Ой, як просто це виявилося!.. страшенно просто. І тепер я боявся сам себе.

Як і Єдиноріг.

Виявляється, звикнутися з думкою про можливість убивства зовсім неважко. Ти просто знімаєш із себе ваготу постійного контролю – немов лати зняв, потім ти всього лише продовжуєш початий рух, не зупиняючись… і ось уже клинок з убивчою точністю намацує живе серце, тріпотливе серце – і входить у нього.

Ото й усе.

І ти відчуваєш це, бо ти – це меч, а меч – це ти. Бо таким самим надтріснутим стогоном віддається десь глибоко всередині передсмертний брязкіт клинка, що зламався. Бо він теж живий – тепер я знаю це.

Але я знаю й інше. Я знаю, що означає слово «Ворог». Є в нашому світі таке підступне слово, і пишеться воно з великої літери у всіх мовах. Ти б мене зрозумів, смішний і грізний блазню Друдле… Так, ти б мене зрозумів. Ворог – це… це Ворог. І якщо ти не вб’єш його – він уб’є тебе. Або твого друга. Або чужого друга. Або вб’є твій меч. Або меч уб’є його…

Але, вбиваючи ворога, ти водночас убиваєш чийогось друга.

Я мимоволі скосив очі на руків’я Сая Другого, що визирало з-за мого пояса. Сай мовчав. Принаймні мені хотілося б, щоб він мовчав. Потім я поклав залізну долоню на руків’я Єдинорога. Він теж мовчав, думаючи про своє, і я не зважився його відволікати.

Схоже, Єдиноріг, як і я, не повністю отямився після вчорашнього… о Боже, які прості істини спізнаємо ми іноді, і як важко звикати до життя, у якому є місце для ось таких простих істин!..

…Пополудні ми влаштували короткий привал. Кос мовчки допоміг мені вибратися з лат, і я зумів трохи розім’ятися. З незвички тіло ломило, і завтра це напевно дасть про себе знати, але я вже розумів: звикну. Коли я дитиною вперше взяв у руки Єдинорога, він теж здався мені несусвітньо довгим і важким. А цей залізний одяг – не меч. Ним не користуватися треба, а всього лише вдягати. Предки ж одягали – і не скаржилися. Чи, може, скаржилися – та однаково носили. Часи такі були… як наші часи.

Гаразд, досить про це. Попереду ще стільки всього… Чого – всього? Хтозна… Поживемо – побачимо.

Якщо доживемо.

Ось із такими веселими думками ми нашвидкоруч перекусили холодним м’ясом із просяними коржами, запиваючи їжу кислим вином із бурдюка. Потім, за півгодини, я знову надів лати аль-Мутанаббі й сів на коня, який здивовано глянув на мене.

Свиснув батіг, кінь ощирив жовті зуби в підозрілій усмішці – і ми поїхали далі.

Розмірно погойдуючись у сідлі, я думав про те, що якби взявся розповідати комусь про перший день нашого шляху в Мейлань, то не зміг би повідомити нічого цікавого. Так, виїхали з Кабіра… так, привал… далі ось їдемо… Усе. Як же це, одначе, чудово – коли з тобою нічого не трапляється! А дні, багаті на події (і ночі теж!) нехай ідуть під хвіст Вухатого Демона У!..

Надвечір ми дісталися до караван-сараю, одного з багатьох на Фаррському тракті. Ось дні за чотири, коли ми звернемо на північний схід від Хаффи, – тоді з нічлігом, кажуть, буде сутужніше – та й то не набагато.

Я подумки подякував усталеній впорядкованості емірату, і ми з Косом мовчки погодилися з тим, що заночуємо тут, і це було розумно.

Уранці я прокинувся раніше від Коса, чого ніколи не траплялося, доки він був моїм дворецьким. Тепер же ан-Танья справедливо вирішив, що як вільна людина він може відсипатися, скільки захоче, і хропти на всю виділену нам келію. Була спокуса потихеньку вшитися від нього, доки він спить, але я дуже сумнівався в успішності цього.

Однаково наздожене, рано чи пізно. Я ж бо знав свого колишнього дворецького.

Чесно кажучи, я й сам трохи охолов і не дуже й прагнув відскіпатися від ан-Таньї. Та й лати з його допомогою знімати і вдягати значно легше…

Проте цього разу я вирішив обійтися без лат і одягся швидко й безшумно – права рука діяла цілком нормально, і я вже починав сприймати її як звичну частину свого тіла, що навіть трохи лякало. Відтак причепив до пояса піхви з Єдинорогом і пішов у харчевню на першому поверсі караван-сараю з наміром поснідати.

Сая Другого я встромив у дерев’яну панель стіни і там і залишив.

…У харчевні за довгими, міцно збитими столами вже сиділи кілька подорожан. Схоже, всі вони зранку встигли не лише поснідати, але й добряче прикластися до напою, значно міцнішого, ніж джерельна вода. Тому розмовляли вони доволі голосно, перебиваючи один одного, і кожен слухав в основному сам себе.

Я не дуже люблю підслуховувати чужі розмови, але цього разу я зупинився на верхній сходинці, невидимий знизу, і прислухався, зацікавившись темою розмови.

Темою розмови був я.

– …та брешеш ти все! – гуркотів унизу чийсь бас, злегка надтріснутий, як зіпсований глечик.

– А ось і не брешу! – обурювався його співрозмовник, мало не переходячи на крик. – Те, що Ченові Анкору на турнірі руку відрубали, всі знають?! Відрубали чи не відрубали?!

– Так, відрубали, – підтвердили одразу два або три голоси. – По лікоть. Або по плече. Або ще далі.

Я криво усміхнувся й поклав руку аль-Мутанаббі на руків’я Єдинорога, щоб він теж послухав. І здригнувся. Зверху мені не було видно збройового кутка, де стояла зброя базік, зате тепер я почув іще одну розмову.

Звитяжці в кутку говорили про те ж.

Я знову усміхнувся, настроївся на людські голоси – але руки з меча не зняв.

Про всяк випадок.

– А те, що у Вищого Чена тепер знову дві руки – це знаєте?! – продовжив верескливий.

– Та, казали люди… – непевно відповів бас, відверто збентежений натиском. – Мало що кажуть у Кабірі… ось іще казали, що ночами по майдану Облетілих Квітів ракшас-людожер ходить і нікого не жере, лише зітхає…

– А звідки тоді відомо, що людожер? – зацікавився хтось.

– Та у нього з рота нога людська стирчить! Він її виплюнути не може і проковтнути всю теж не може. Тому й зітхає, а вона пальцями ворушить…

– Хто?

– Так нога ж! Боса вона…

– Сам ти ракшас! – верескливий мало не захлинувся з люті. – Я тобі про Чена, а ти мені про ногу! Кажу вам, сам бачив: обидві руки на місці, і одна – залізна! І пальцями ворушить!..

– Нога?

– Рука!

– І я бачив… – ще один голос підтримав було верескливого, але той негайно перервав мовця – певно, побоюючись чергової зміни теми розмови.

– Але це ще не все! Хто Ченові руку залізну кував? Коблан Залізнолапий, ось хто!

– Так, Коблан, – проскрипів старечий фальцет. – І що з того?

– А те, що й Чен Анкор тепер Залізнолапим став! Насправді! І рука ця не просто так бовтається, як язик у декого – Чен нею, як живою, вправляється!

– Бреши більше!

– Творцем клянуся – сам бачив! Але не це головне… Іду я позавчора перед самим від’їздом повз квартал Су-інґра, дивлюся – іде Чен, і весь залізний! Весь! Повністю!..

«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Су-інґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»

– Та невже?!

– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…

– Казки все це! Базікаєте казна-що!..

– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?

– Та бачив…

– Ось! А там, де рука – там і решту…

– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…

• Предыдущая
• 38/120
• Следующая