Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 44

• Предыдущая
• 44/120
• Следующая

– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.

– Ти… ви це бачили?

– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.

Якийсь час бабця мовчала.

– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…

Вона ще трохи помовчала.

– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…

І так само безшумно пірнула в темряву.

Відтак ледь чутно скрипнули двері.

Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.

Біля самого порога я наступив на щось, що шурхнуло під моєю ногою. І підняв невеликий сувій пергаменту. Усього один пожовтілий і скручений рурочкою аркуш.

Кос теж глянув на мою знахідку.

– Бабця загубила, – коротко й без особливої приязні мовив він, ніби щойно не розкланювався перед цією бабцею, немов вона була матір’ю еміра Дауда. – Більше нікому.

Я кивнув. Уранці треба буде віддати. Але… Останнім часом я став занадто цікавий. Це навіть почало ставати звичкою. Швидше за все – дурниці. Нічого особливого там не записано. Лист, купча або щось подібне.

І все ж…

«…і тоді Імр-уль-Кайс запитав Антару:

– О Абу-ль-Фаварисе, скажи мені, скільки ти знаєш назв і прізвиськ меча?

І Антара відповів:

– Слухай і запам’ятовуй, що я скажу: він називається Меч, Лихо, Суворий, Володар, Прямий, Загибель, Смерть, Блиск роси, Швидкий, Великий, Гострий, Полірований, Блискучий, Шляхетний, Посланець смерті, Вісник загибелі, Галузь, Покірний, Лезо, Прекрасний, Пильний, Гордовитий, Вирішальний, Нападник, Слухняний, Рівний, Різальний, Скін, Доля, Чесний, Вірний, Початок, Кінець, Разючий, Гнів, Той, що плаче кров’ю, Той, що розсіює горе, Мужній, Загартований, Відтинальний, Синій, Квітучий, Возвеличувальний, Витиральний, Подільниий, Диво, Істина, Шлях, Той, що вражає героїв, Друг, Загострений, Відточений, Кривавий, Захисник, Світлий, Насолода очей, Сплата боргів, Той, що проливає кров, Згубний, Товариш у біді, Владика змій, Спраглий – ось деякі імена й прізвиська меча, о Імр-уль-Кайсе!»

Ось що було записано в сувої Матінки Ци.

І на полях, швидким розгонистим почерком:

«Казкарі Нижнього Дурбана в „Пісні про смерть Антари“ співають бейт, який ніде більше не зустрічається. Він про те, що за мить до смерті Антара Абу-ль-Фаварис підвівся на ложі й вигукнув: „Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена!“»

І ще:

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Ю Шикуань, меч „дев’яти кілець“ Цзюваньдао на прізвисько Долоня Долі. Ущелина Виючих Псів у Хартузі.

Сімнадцятий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Лян Анкор-Кун, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст?!.»

…Я ще раз перечитав пергамент. Крім того, що невідомий Лян Анкор-Кун мусив бути моїм родичем – старшим? молодшим? – я не зрозумів більше нічого.

Єдиноріг, довідавшись про сувій, повідомив мені, що Звитяжець Цзюваньдао – я чітко побачив кривий широкий меч із дев’ятьма кільцями на масивному обуху – ще при від’їзді Єдинорога з Мейланя (тобто сотню років тому!) був старійшиною роду Кривих мечів і входив до Ради Вищих Мейланя.

Мало того – він був правителем Мейланя.

Меч мого невідомого родича Ляна, прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст теж, виявляється, був старійшиною – тільки вже роду Прямих мечів – і теж входив у тамтешню Раду. Саме він свого часу відіслав Єдинорога – і свого майже небожа, бо вони були близькі родичі – у Кабір.

Відіслав, не пояснюючи причини.

Усе це мені жахливо не сподобалося. По-перше, я нічого не міг зрозуміти, крім якихось крихт, а по-друге, ці крихти раптом упали в чобіт моєї долі й жахливо натирали ногу розуму. Доки я вправлявся в таких міркуваннях, Єдиноріг щось прикинув і сказав, що він не впевнений до кінця, але сьомий рік ери правління «Спокій опор» – це, схоже, минулий рік. Саме торік улітку й прийшло якесь послання від Ради Вищих Мейланя, і наш двоюрідний брат (себто Єдинорогів брат) Великий Дао-дао-шу спішно виїхав з Кабіра в Мейлань. Може, Великого Дао викликав меч Цзюваньдао, старійшина роду Кривих мечів і правитель Мейланя?

«Ти мене питаєш?» – поцікавився я.

Єдиноріг не відгукнувся.

Тоді я сказав йому, що це збіг. А він сказав мені, що коли меч удесяте не поціляє у власні піхви, це не збіг, а звичка. І не з нашим щастям кивати на збіги. А я сказав йому…

А Кос сказав мені, щоб я припинив бурмотіти собі під ніс казна-що і йшов спати.

І ми пішли спати.

Зранку, коли я відіспався, мене навідали доволі дивні думки; навідали й розташувались, як у себе вдома.

Я раптом подумав, що всі зміни, які спіткали мене – залізна рука, лати, досвід втрат і здобутків, знайомство з насильницькою смертю – все це не головне, не єдино важливе, що відрізняє Чена Анкора Колишнього від Чена Анкора Теперішнього.

Головне, поза всяким сумнівом, почалося з падіння моєї відрубаної руки на турнірне поле – але не у втраті самої руки полягала справа. Удар Но-дачі розрубав надвоє нитку моєї долі, мій знак у цьому світі розсипався на дрібні шматочки, і я не зв’язав уривки нитки, не склеїв знаку – я просто підібрав один із цих уривків, жменю оскалок, підібрав і пішов далі.

Для Чена Колишнього життя складалося з безлічі яскравих пам’ятних дріб’язків, які, мов частина мозаїки, складалися в малюнок дійсності. Чен Колишній сприймав життя як безліч кольорових картинок – золоте шиття халата, пушок на боці переспілої айви, візерунок «сліди пазурів» на сап’яні піхов, мідні скріпи по краях, тінь айвану, щербата піала в чайхані…

Життя було – докладне.

Яким побачив би Чен Колишній наш караван-сарай, визираючи у вікно? Напевно, таким…

«На поверхні хаузу – невеликої водойми в зовнішньому дворі – весело стрибали сонячні зайчики. У конов’язі, де гарцював чийсь гнідий із випученими й налитими кров’ю очима, сидів навпочіпки рябий хлопчина-слуга в просторій сорочці аж до землі й чистив піском бронзовий таз. Нижня гілка кривої древньої джиди кидала тінь на його обличчя – вилицювате, зосереджене, із твердим профілем дейлемця, жителя півдня…»

Чудово! Виявляється, я ще можу… деталі, дріб’язки, подробиці! Певно, Чен Колишній усе ж не до кінця вмер, а просто зачаївся до часу в Чені Теперішньому, Нинішньому.

Просто-непросто…

Зате Чена Теперішнього майже зовсім перестали цікавити подробиці зовнішнього, підвладні точному опису; дрібниці, яких можна доторкнутися. На перший план вийшла безпосередньо дія, яку можна лише відчути; і почуття, які можна лише відчути, не встигаючи обміркувати; і відчуття, особисті відчуття під час зіткнення з цим стрімким й не завжди зрозумілим життям.

І стосунки між мною й людьми. І Звитяжцями. І їхні стосунки між собою.

Раніше, дивлячись на крону дерева буття, я намагався розгледіти по черзі кожен листок – який він на вигляд. Тепер же я не завважував окремих листочків, але бачив листя – і чув його шелест, відпочивав у прохолоді його тіні, і листя було для мене єдиним цілим.

Не листочки, але листя.

Так буває під час Бесіди. Все дрібне слухняно відступає вбік; все незначне, й тому здатне відволікти, відмітається вихором того, що відбувається; свідомість, пам’ять про минуле, оцінка сьогодення, мрії про майбутнє – цього більше нема, а є щось таємне, що піднімається із глибин, як Трихвостий дракон Он-на… і цей дракон здатен вирішувати не роздумуючи, чинити не сумніваючись і дихати вітром сьогодення на повні груди.

Можливо, цей дракон і є душа.

…Я Розмовляв із Життям – пізнавши Смерть, я міг собі це дозволити.

І міг дозволити собі перестати бути дріб’язковим.

Одного я не міг собі дозволити – перестати вмиватися.

• Предыдущая
• 44/120
• Следующая