Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 49

• Предыдущая
• 49/120
• Следующая

Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.

Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.

– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.

– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан-Танья!

«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.

– Ми ж вас, Вищий Чене, і чекаємо! – простодушно випалив брамник-людина, стаючи перед Косом навитяжку.

Я ще подумав, що Ляо, яка не квапилася виструнчуватись, вибрала собі тупуватого Придатка – сама сокира, побачивши мене або будь-якого іншого Вищого, ніколи не переплутала б дворецького з паном.

А може, це я так, через дурнувату гордість, і той же Заррахід має вигляд значно імпозантніший від мене…

– Це він – Вищий Чен, – знехотя повідомив ан-Танья брамникові, киваючи в наш бік.

Придаток недовірливо зміряв поглядом Ченову постать – але тут Чен відкинув марлотту й зсунув мене на належне місце. Погляд Придатка вперся в праву Ченову руку, а сокира Ляо – вона не брала участі в розмові людей і насторожено поглядала то на Заррахіда, то на Дзю й Сая – миттєво упізнала мене.

Ось що таке виучка! Ляо із захопленим свистом віддала мені урочистий салют, на який лише була здатна, її Придаток виструнчився тепер уже перед Ченом, а я якийсь час просто насолоджувався справленим враженням.

– Із приїздом, Вищий Дан Ґ’єне! – відрапортувала Ляо. – А ваш родич, Ковзкий Перст, пішов зранку до Шульхари вас зустрічати. Напевно, він скоро повернеться…

– Напевно, – пролунало за нами. – І навіть точно. Привіт, Єдинороже!

Один із двох почутих мною голосів належав Звитяжцеві – добре знайомому мені старшому родичеві-близнюкові Дан Ґ’єну на прізвисько Ковзкий Перст, старійшині й членові Ради Вищих, який колись навіть подумував жити зі мною разом, ведучи Бесіди парно й використовуючи одного на двох Придатка – та життя якось не склалося, й за його ж наказом я покинув Мейлань.

Інший голос був голосом людини – чоловіка одних років із Косом, що сидів на сумирній рябій кобилі. Ясна річ, це й був Лян Анкор-Кун, Придаток Ковзкого Перста й Ченів родич; лише слова «Привіт, Єдинороже!» вимовив не він, а Ковзкий Перст, оскільки Лян Чена в обличчя знати не міг, як і мене – хоча мене в обличчя знати не можна взагалі, через відсутність обличчя.

А ось Лян обличчя мав. Смагляве, з пронизливими очами, і усмішка на цьому обличчі здавалася приклеєною. Щоправда, приклеєною акуратно… і це поєднання суворості й привітності навіть якось притягало до себе.

– Вітаю родича Чена, – статечно мовив Лян і приклав ліву руку до серця.

Дивився він саме на нас, а не на ан-Танью. Здогадливий, одначе…

Чен у відповідь підняв праву руку – і я зміг у свою чергу привітати Ковзкого Перста, не відволікаючись на людей.

– Маєш чудовий вигляд, Єдинороже, – сліпуче усміхаючись, мовив Ковзкий Перст, коли із церемоніями було покінчено. – Одного не зрозумію – як же це ти умудрився повз нас проскочити? Ми весь караван старанно прочесали…

– А хіба в Мейлані немає інших воріт, крім Шульхари? – у свою чергу запитав я. – Ти краще відповідай мені, звідки ви довідалися, що я взагалі приїжджаю, причому саме сьогодні? До того ж – на честь чого така пишна зустріч?!

Це запитання цікавило нас усіх, і навіть Уламок мовчав, не заважаючи розмові двох родичів, що давно не бачилися.

– Та ми вже тиждень до воріт їздимо, – засміявся Ковзкий Перст. – Усі плітки один одному разів по десять переказали, вас чекаючи! Ти мені потім неодмінно роз’ясниш особисто, що з усього цього правда, а що – ні… А сьогодні не лише я з друзями – півміста до Шульхари вийшло, бо гонець із Фарра обігнав вас майже на добу й повідомив усім, що бачив у фарузькому каравані героя Кабіра, Вищого Мейланя, зірку роду Дан Ґ’єнів і найзнанішого Звитяжця у всьому еміраті. Тебе, себто!.. Герой повертається додому після вікової відсутності – і як накажете його зустрічати?!

Він лунко розреготався й раптом спохопився.

– А чого ж це я вас перед брамою тримаю? Прошу!

Ковзкий Перст махнув сокирі Ляо, і Придаток останньої з усіх ніг кинувся відчиняти браму.

– Ти б супутників своїх назвав! – шепнув мені мій родич, коли ми вже в’їжджали в садибу крізь сад до літніх павільйонів.

– Вибач! – спохопився я. – Панове, перед вами, як ви вже здогадалися, старійшина Ради Вищих Мейланя і мій родич Ковзкий Перст! А це Дзютте Уламок, придворний клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра і наймудріший блазень емірату…

– Мусить же хоч хтось бути мудрий, коли навколо суцільні… Звитяжці, – ніби собі під ніс, але так, щоб усі почули, заявив Уламок.

– Ось, будь ласка! – з удаваною досадою я легенько плеснув коня по крупу. – Що я казав?! гаразд… а це шановний усіма в Кабірі есток Заррахід, мій…

– Його дворецький, – коротко закінчив за мене Заррахід.

Я вирішив не загострювати уваги на цій слизькій темі.

– І нарешті – Сай Другий, мій добровільний супутник, доволі вправний у Бесідах…

Сай, цього разу не вловивши іронії, поважно і разом із тим шанобливо кивнув.

– Сказав би я, у чому він доволі вправний, – пробурчав Дзю, проте обмежився цим і більше нічого не додав.

Тим часом ми проминули павільйони й зупинилися в парадній залі.

– Ти не заперечуєш, якщо я на якийсь час зупинюся в тебе? – запитав я в Ковзкого Перста, наперед певний у його згоді.

– Заперечую! – несподівано відповів Перст, що мене страшенно здивувало. – Ти цілком можеш зупинитися в себе.

– У себе?

– Аякже! Тут. Адже це твоя садиба! Ти справді нічого не розумієш чи просто вдаєш?! Це Вейський маєток, – а ти запитуєш у мене дозволу в ньому зупинитися!..

А й справді! Я зовсім не подумав… та мало що могло тут протягом минулого століття змінитися! Хоча, дивлячись на садибу, можна було вважати, що в Мейлані час стоїть або навіть лежить і міцно спить.

І взагалі – я виїхав звідси молодиком, якого більше цікавило вміння вести Бесіди, ніж уміння розбиратися в спадкових правах.

– А ти? – трохи розгублено запитав я.

– А в мене свій дім є. По сусідству. В одному кварталі з твоїм двоюрідним братиком і моїм дорогоцінним небожем Да-дао-шу. Великий Да, повернувшись минулого літа з Кабіра, так і оселився там… Одне слово, будемо один до одного в гості ходити.

– Прошу вибачення, Вищі, – втрутився в розмову Заррахід, – але, наскільки я зрозумів, ця садиба – майно Вищого Дан Ґ’єна, відомого як Мейланьський Єдиноріг?

Чомусь погано в нього виходило тепер зображувати дворецького… раніше він ніколи б не втрутився у розмову без попереднього дозволу.

– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.

– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?

– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…

– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?

Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.

Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.

– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..

– Кого-кого?!

– Слизького Пальця! Чи як його там?..

Слуга-людина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…

• Предыдущая
• 49/120
• Следующая