Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 5

• Предыдущая
• 5/120
• Следующая

І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.

Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…

– Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…

І ми з Заррахідом залишилися на спорожнілій вулиці самі.

– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахід, немов ми лише на хвилину, і через зовсім дріб’язкову причину, перервали нашу поїздку.

– Назад, – сказав я. – Додому.

– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справді залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утік!). – Вам слід перевдягтися перед Посвятою.

– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхідно мені в першу чергу.

…Виблиски від смолоскипів послужливо металися по стінах коридору, немов розчищали дорогу низці наших тіней поміж ліпними прикрасами під стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище від голови Придатка Чена.

Алебастр барельєфів – подоба зображень давніх часів, мало не періоду Диких Лез: моторошна мішанина сплетених Звитяжців (здебільше списових та інших древкових родів) і рук та ніг безлічі Придатків – причому ці руки й ноги часто були найдивовижнішої форми, з безглуздими наростами на передпліччях і гомілках; деякі деталі обривалися, не встигнувши й початися, і це схиляло до розмислів про зламаних Звитяжців і зіпсованих Придатків.

«Здається, я божеволію», – роздратовано подумав я.

Наші тіні байдуже перетікали крізь усі нерівності ліпнини й, схоже, ні про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тінь без видимого розмежування переходить у тінь Придатка Чена, через що ми ставали схожі на неприємну подвійну істоту з його, Ченовим, тілом і мною як хвостом і руків’ям, що стримить із черева цього чудовиська.

Я суворо заборонив собі думати про що-небудь подібне – і перестав. Оце йду собі, у гості йду… все гаразд… Гаразд усе, грім мене побий!.. що може бути краще…

Смолоскипники звернули за ріг, і ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцільній темряві, і це подіяло заспокійливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який ішов поперед мене, відстав – певно, бажаючи поговорити з кимось із знайомих – і я мимоволі опинився на чолі процесії запізнілих гостей.

І тут мене зацікавили наші провідники – Малі Звитяжці дому Абу-Салім (Фархадові, певно!), і навіть спершу не вони, а їхні Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зі смолоскипників заледве діставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащені олією, їхні оголені торси лисніли, демонструючи незлецький рельєф м’язів, а коротенькі ніжки в неймовірно широких шароварах дріботіли напрочуд прудко.

Тепер зрозуміло, чому смолоскипи горіли так низько, а наші тіні витягалися аж до стелі. Як же я раніше не зметикував?!

За намотаними мало не в дюжину шарів поясами, ближче до випнутих черев Придатків, виявилися не менш своєрідні Звитяжці – без сумніву, брати, оскільки на одного Придатка-недомірка припадало по два-три однакові Звитяжці. Кожен Малий не перевищував повної довжини мого руків’я, – тобто, був коротший навіть від будь-кого з нечисленного клану Стилетів Кансасі, – і скидався на двійко молодих місяців, накладених один на одного ріжками навперехрест.

Навіть на відстані у цих Звитяжців, попри на їхній статус Малих, відчувалась тверда і незалежна вдача.

Певно, захопившись розгляданням, я непомітно для себе притримав Придатка Чена, сповільнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхів’ям у спину мого Придатка.

– Цікаво, Єдинороже? – зазсміявся він, ухиляючись від повторного зіткнення. – Так, справді цікаво… Я, коли в заміський дім Абу-Саліма вперше потрапив, ледь від цікавості навиворіт не вигнувся! Є на що подивитися!..

– Хто це, Жнецю? – перебив його я.

Повне ім’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прізвисько Бронзовий Жнець із Вищих лівої галузі Омели Кименської. Але на церемонію Посвяти, як я зрозумів, у дім Абу-Салімів запрошували взагалі тільки Вищих, та й моє родове ім’я було не коротке, отож цілком пристойно було опустити дзвінкі титули, обмежившись прізвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружні стосунки мало не від дня мого переїзду в Кабір.

Махайра пересунувся ближче до мене.

– Фархадові улюбленці, – довірчо повідомив він упівголоса. – Гвардія старого іль-Рахша. Малі сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.

Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.

– Хто-хто?

– А хіба це не твої земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейлані та ще в передгір’ях Хакасу такі імена дають!..

Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хіба я зобов’язаний усіх знати?!

– Цзиу-юаньян-юе, – із задоволенням повторив Махайра. – Мені Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якої мови – це чи то «північ-південь», чи «захід-схід», чи взагалі «туди-сюди рогами назовні» …

– Ага, – глибокодумно кивнув я, так і не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкує. – А чому я їх ні в місті, ні на турнірах не зустрічав? Чи вони Придатків своїх соромляться?

– Навряд, – знову усміхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Між іншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, і в кожного мармиза ширша від Ґвеніля, якщо його впоперек брати… Хіба ж Цзи їх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного свої причини, Єдинороже, і нема чого у хворе місце рогом шпиґати.

Ці слова неприємно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наївно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона ніхто не знає. Хіба лише я та есток Заррахід, не рахуючи Малих мого дому… Тупієш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабірі білостінному всім усе про всіх відомо? Забув… ось, бач, і нагадали!

Смолоскипники різко розступилися, потонувши в стінних нішах коридору, і ми з розгону влетіли у двері, які розчинилися перед нами… влетіли і мимоволі завмерли на порозі.

Восьмикутна зала з банеподібною стелею, покритою тьмяним від часу розписом, була повна Звитяжців. Стрункі Наґінати – алебарди шляхетних родин Рюґоку й Каторі – прихильно розмовляли з упливовими подвійними сокирами Лаброс і їхнім супутником, тихим клевцем-двозубцем Ґе – побічним нащадком усім відомого списа Со і древкового серпа Вейської галузі Гоубан; трохи віддалік списові родини Енкос і Сарісса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Місячного велетня Кван-до – напозір повільний Кван був удвічі вищий за середнього Придатка і важчий від кожного зі Звитяжців Кабіра… На сходах, що вели до підвищення для церемоній, круж витонченої Велетської Карабелли увивалися одразу троє шанувальників: короткий упертюх Ґладіус Петроній і двійко заморських гостей – Чорний Н’Ґусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучні, обидва з однобічним заточенням, тільки шабельний вигин хитрого Н’Ґусу мав розширення-елмань наприкінці, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабір, але з неприродно довгим руків’ям. І далі – Киличі, Талвари, як завжди гучні Еспадони, рідкісні в Кабірі ножі-двійнята Тао, Шамшери, Ярі…

Мить збентеження минула – і ось я вже кланяюся з Наґінатою Каторі, махаю правою китицею недосяжному еспадонові Ґвенілю, клевець Ґе про щось запитує, я щось відповідаю, мимохідь грайливо торкнувшись спаленілої Карабелли, а Ґладіус пояснює обуреному Н’Ґусові, що на Єдинорога ображатися нерозумно, і я підтверджую: так, нерозумно… і мало не впритул стикаюся з моїм новим знайомцем Маскіном Сьомим із Харзи, аматором несподіваних Бесід і двозначних завваг. Мені добре, я веселий і спокійний, і турботи мої понуро стоять на порозі, побоюючись зайти…

• Предыдущая
• 5/120
• Следующая