Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 53

• Предыдущая
• 53/120
• Следующая

– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.

А свято вийшло таким, як і будь-яке інше. Місцеві Придатки що стало сили гомоніли за багато накритими столами, всіляко розважаючи Чена; у збройовому кутку найповажніші тутешні Звитяжці не давали мені нудьгувати, розпитуючи аж ніяк не про вбивства й переслідування, а про кабірські моди й турніри, про вдачу ятагана Шешеза, про Посвяту в старого Фархада й про інші приємні речі, що налаштовують на марнослів’я.

Я з награною жвавістю відповідав, часом даючи нічого не значущі обіцянки провести Бесіду то з любим гаком із сімейства Тьє-Чінчі, то із ввічливою, але настирною дворучною сокирою Фен-тоу-фу – даруйте, заради Небесного Молота, як тільки випаде вільна хвилинка, а ось коли вона випаде – невідомо, але я обов’язково, обов’язково…

«І чому мені щораз свята передрікають якусь неприємність?! – міркував я, вдаючи, ніби слухаю мейланьські плітки у викладі двох говірких шабель Чандрахасса. – Чому?! Посвята в Абу-Салімів – і турнір, веселощі в Коблана – і побоїще в провулку; тепер у Мейлані два торжества поспіль – і казна-чому оголошуються заручини! До чого тут заручини?! Звісно, Чена давно пора женити – але зараз не час… а мені весілля грати – справа, звичайно, хороша, але хто Вовчій Мітлі пояснить, що вона, справа ця, хороша і що не треба з цього приводу хустки в шпиць Мейлань-го на ошмуття сікти…»

Деякі із запрошених гостей час від часу виходили із зали вести Бесіду – тут було не заведено вести Бесіду в залі. Мені ніхто відкрито не пропонував узяти в цьому участь, але чимало Звитяжців питально поглядали в мій бік. Я ігнорував дозвільну цікавість місцевих задирак, які чекають, так би мовити, від героя дня негайних подвигів, – і у свою чергу не раз косився на Емейські шпиці, які не відвідували збройовий куток, а увесь час перебували за полою безрукавки Юньер.

Я чекав продовження – надто вже ці слова про заручини були невчасні, щоб вважати їх просто веселим жартом – але продовження не було.

Невже мені почулося?!.

За три-чотири випади від мене Уламок звично розважав поважну публіку. Дзю за лічені хвилини став улюбленцем, – що мене анітрохи не дивувало, – а деякі алебарди після Уламкових гострот просто падали від реготу, і їхнім Придаткам доводилося відриватися від стола й піднімати надміру сміхотливих Звитяжців.

Поруч із Уламком глибокодумно мовчав Заррахід, зрідка вставляючи короткі «так» або «ні». До речі, у парі з Дзю вони мали доволі оригінальний вигляд: один – короткий, міцний, розв’язно нахабний, і інший – елегантно вузький, спокійний, з вишуканими манерами аристократа.

Чистісінько тобі дві сторони Кабірської дійсності!

Третьої, темної сторони цієї дійсності – тобто, нашого приятеля Сая – було непомітно. Сай узагалі не показувався із-за пояса ан-Таньї й у збройовий куток не заглядав, беручи приклад зі шпиць. Але я не раз ловив його гострий погляд з-під стільниці, що нишпорив по залі.

Схоже, нікого з обпалених Шулмою тут не було.

Якийсь мій Прямий родич – юний меч Цзянь, що назвався як Баолун, Дорогоцінний Дракон, – поцікавився, що я думаю про використання піхов для відбиття деяких ковзких ударів. Я відповів, що думаю з цього приводу – хоча думав у цей момент зовсім про інше.

«Якщо ця метушня розтягнеться на дні, або й гірше – на тижні, – думав я, вислуховуючи подяки Дорогоцінного Дракона й чемно киваючи йому обома кистями, – тоді ні про які пошуки не може бути й мови! А заручини – це все-таки, напевно, жарт… хоча й доволі дивний. А ось Но-дачі – це не жартівник, і в палаці його навряд чи вдасться розшукати. Доведеться ганяти Сая з ан-Таньєю по місту – нехай виглядає своїх… Заодно треба буде попитати про зниклого Пояса Пустелі з Харзи… певно, все шукає Тьмяних і соромиться відправити Шешезові поштового сокола з листом про невдачу! Ото буде чудово, якщо він…»

– Привіт живій легенді! – почулося поруч зі мною. – Упізнаєш? Чи геть запишався?!

– Упізнаю… – сторопіло пробурмотів я, дивлячись, як Пояс Пустелі злітає з талії свого кривоногого Придатка, весело розвертаючись, і з блиском укладається на підставці трохи нижче від мене.

Він мав чудовий вигляд. Заново відполірований, сяяв, навіть ніби подорослішав… зовсім не той забіяка, зовсім не той!..

– Радий тебе бачити, Єдинороже, – сказав він, коли інші Звитяжці навколо нас тактовно взялися розмовляти один із одним, щоб не заважати нам. – Чесно, я радий…

– Я теж, – щиро відповів я, – теж радий тебе бачити, Маскіне Сьомий із Харзи, мисливцю на Тьмяних.

– Я тепер не Сьомий, – сліпуче усміхнувся Маскін. – Я тепер Тринадцятий. І я більше не мисливець.

– Та хоч Двадцять Шостий, – відмахнувся кистю я. – З тобою хоч нормально поговорити можна! А ці всі лише кивають і підтакують, немов я їм щосекунди по таємниці світобудови розкриваю!

– Звісно, – Пояс Пустелі глянув на звеселілу знать, і легкі брижі пробігли по його гнучкому клинку. – Як же ще можна розмовляти зі своїм майбутнім правителем?!

Я мало з підставки не злетів.

– Із правителем? Майбутнім?!

– Аякже! Ти ж корінний мейланець, із потомствених Вищих… і не просто звідси родом, а Мейланьський Єдиноріг! Сотню років провів у столиці, прославився на весь емірат, Придатка зіпсованого міняти відмовився, довірений клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра… Весь емірат тільки про тебе й бряжчить – то ти Придатка залізом окував, то в Бесіді тобі рівних нема, не було й не буде, то ти якогось хижака наскрізь проколов, рятуючи майбутнього Фархадового Придатка, то в провулку за одну ніч усіх Тьмяних Кабіра під корінь вирізав!..

Пояс Пустелі лунко захихикав.

– Ти ж тепер герой! – весело продовжив він. – А навіщо героєві, та ще Вищому Мейланя, через сотню років повертатися на батьківщину, особливо коли на батьківщині тимчасовими правительками дві вдови, Емейські шпиці блищать?! Ото ж бо й воно! Дядько твій, Ковзкий Перст, уже всім роздзвонив, що бути тобі років за вісім замість нього главою роду Прямих мечів! То ж готуйся до справ державних! Я чув, що від Абу-Салімів із пташиною поштою вітання прийшло на твоє ім’я…

– І з чим вітають? – тупо запитав я.

– Із майбутнім весіллям!

– А-а-а… – тільки й відповів я, безрадно похитуючи китицями. – Ясно…

– Ти хоч на весілля запроси! – Маскін знову оповився навколо свого Придатка, збираючись покинути такого нетямущого співрозмовника, як я. – Або краще я до тебе завтра сам зазирну. В гості. Адже поговорити нам з тобою є про що… Ти як гадаєш, Єдинороже – є про що поговорити Мейланьському Єдинорогові, зразкові для Звитяжців, і Поясові Пустелі з Харзи, Маскінові Тринадцятому, колишньому Сьомому, колишньому мисливцеві на Тьмяних?!

Я не встиг нічого відповісти. Я ще тільки приходив до тями й починав замислюватися над дивним подвійним змістом останнього Маскінового питання – а Пояс Пустелі вже покинув збройовий куток.

– …у кожного справжнього героя, – почувся до мене захоплений брязкіт Дзютте, – обов’язково мусить бути свій особистий блазень. Ось і в нас…

– Правильно! – погодився якийсь короткий і наївний тризубець. – У такого шановного Звитяжця, як Єдиноріг…

– До чого тут Єдиноріг?! – обурився Уламок. – Герой – це, безумовно, я!

«Тоді ти маєш рацію, Дзю, – тужно подумав я. – Тоді ти маєш рацію…»

– Даруйте! – тризубець, не знайомий з Уламковими звичками, був геть збитий з пантелику. – Якщо ви – герой, тоді…

– А хіба ви вважаєте, що я не годжуся в герої?! – войовничо випнув ґарду-пелюстку Дзютте.

– Та ні, що ви, – геть розгубився бідолашний тризубець, – просто якщо ви – герой, то хто ж тоді блазень?

Уламок покосився на мене й, певно, відчув мій похоронний настрій.

– А ця вакансія поки що вільна! – голосно мовив він. – Бажаючих прошу записуватися в ось цього естока! Уздовж клинка…

Повернувшись у садибу, ми з Ченом мовчки обійшли ставок, піднялися на другий поверх будинку, зайшли в першу-ліпшу кімнату – вона виявилася суміжною з більшими покоями, але нам у цю хвилину було не до зручностей – і ретельно замкнули всі двері.

• Предыдущая
• 53/120
• Следующая