Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 61

• Предыдущая
• 61/120
• Следующая

– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів убили. Кого ще після нього?

Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.

– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.

Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.

Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.

Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.

Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.

Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.

Так, ледь-ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.

– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!

Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.

– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.

– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.

По-моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!

Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі-тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.

Ще буркун Пуддха вчив мене відчувати уявну кулю, що оточує мене й мого Придатка; уловлювати її збільшення при довгому випаді, пульсацію при п’ястьових ударах і переходах із рівня на рівень; відтоді у мене були різні вчителі, включаючи життя, і не Поясові Пустелі перевіряти на міцність кулю навчання довкола Мейланьського Єдинорога й Чена Анкора.

Нехай навіть із погляду світобудови це не більше ніж бронзова кулька, що відкотилася до глиняного дувалу.

– Тьмяні тут ні до чого, – повторив Маскін, і ми трохи побряжчали один об одного просто так. – Вони, мабуть, і не знали, що якісь Звитяжці раптом надумали відновити справжнє призначення нашого роду… ні, вони цього не знали, як і не знали, що їх будуть розшукувати, звинувачуючи в тому, у чому вони пишалися б брати участь… вони, справжні хранителі забутих традицій…

І тут я мало не пропустив стрімкий кидок Пояса Пустелі, намагаючись вникнути в його слова. Хвала Ченові й тому, що на ньому не було лат – він устиг, як у старі добрі часи, так прогнутися в попереку назад, що непокрита голова торкнулася потилицею землі, і весь він нагадував міст над гірською річечкою.

Наступної миті я покинув міркування й узяв на три удари турнірну швидкість. Маскін, засмучено пискнувши після промаху, навіть не встиг жодного разу до пуття мене торкнутися, а я вже розпоров рукав верхнього халата Емраха, зірвав з його грудей дерев’яний медальйон-амулет і наостанок полоскотав здивованого іт-Башшара в найінтимнішому місці кожного Придатка.

Чен на той час уже сидів на землі, розкинувши ноги й дивлячись на Маскіна Тринадцятого, а той наосліп рубав повітря там, де, за його припущеннями, повинен бути Чен або хоч що-небудь, належне Ченові.

Треба віддати належне Поясові Пустелі – рубав він завзято, але чисто, з повним контролем і дотриманням законів Бесіди.

– Ти щось казав про традиції і їхніх справжніх ревнителів, – байдужість у голосі далася мені нелегко, бо турнірні швидкості даються взнаки. – Я так розумію, що верткий харзієць, спонукуваний помстою за загиблого Придатка, спробував розшукати Тьмяних і…

«І трохи звар’ював», – хотів додати я.

Але не встиг.

– Ні, – ударив Пояс Пустелі. – Не спробував, – ще раз ударив Пояс Пустелі.

І ще раз:

– Ні. Не спробував. Я їх знайшов.

Я не рухався. Маскін Сьомий, нині Тринадцятий, рубав так само чисто й чесно, не торкаючись Чена – але щось змінилося в його ударах. Не так вібрував гнучкий клинок, не так свистіло розсічене повітря, рухи були впевненіші, відтяжки – швидші й різкіші…

Маскін Сьомий. Тринадцятий. Дванадцять свідків, які не бояться червоного кольору, і гордий меч проклятого Масуда… Пояс Пустелі, Маскін, що був Сьомий і став Тринадцятий.

У мене не було жодних доказів.

Я взагалі не вірив жодному його слову.

Клинок Пояса Пустелі був, як і слід, холодний і блискучий, справно відображаючи промені призахідного сонця.

І все ж… останні удари були зовсім інші. Я це знав краще від будь-якого іншого Звитяжця. Чи ні, не будь-якого – але багатьох, дуже багатьох… майже всіх.

– Я їх знайшов, – повторив Пояс Пустелі, зупиняючись, і його Емрах опустився на землю поруч із Ченом. – А ще я знайду ту шаблю, яка вбила мого колишнього Придатка. Ні, я не волію стратити її за це – помста більше не засліплює мене, – але її Придаток умре. Вони сказали, що допоможуть мені, і мене підтримають Минулі боги…

– Тьмяні? – запитав я.

– Тьмяні, – відповів він.

Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.

– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?

– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…

І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь-якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.

Емрах іт-Башшар легко підвівся з землі.

– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.

Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт-Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.

Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок-пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.

Від ставка віяло вогкістю.

…Справді, сьогоднішній день виявився аж надто багатий на події. Це не на добре. Хоча нічого відверто поганого начебто не відбулося, але ми з Ченом встигли звикнути до простої істини: надмір подій ні до чого хорошого не призводить. Візьмемо, скажімо, розшукані допитливим Косом в архіві відомості – що тепер з ними робити? Мало нам було Шулми? Тепер ще ці дивні смерті й зникнення старійшин Ради Вищих – і головне, у цьому ж узагалі нікого звинуватити! Потім візит Матінки Ци – ой, і хитра ж бабця! Та ж навіть найтупішому Звитяжцеві (Уламок не береться до уваги) зрозуміло, що вона чогось не доказує… Ще одна загадка, що відверто змикається з першою.

Далі – з’ява Маскіна Сьомого-Тринадцятого! Виявляється, він таки знайшов незрозуміло кого, але називає їх Тьмяними (ассасинами, з погляду Емраха). Утім, кого б він не знайшов – якщо не вважати, що запальний харзієць просто посунувся клинком – незайве припустити, що ці Тьмяні відіграють у цих подіях якусь тьмяну роль. Яку?..

• Предыдущая
• 61/120
• Следующая