Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/33
• Следующая

Пригнічений настрій «в’язнів науки», як жартома нарік їх Керн, дуже турбував його. Голови могли захиріти від нудьги швидше, аніж настане день їх демонстрації.

І професор Керн усіляко намагався їх розважати.

Він приніс кіноапарат, і Лоран із Джоном вечорами влаштовували кіносеанси. Замість екрана була біла стіна лабораторії.

Голові Тома особливо подобались комічні картини з Чарлі Чапліном і Монті Бенксом. Дивлячись на їхні витівки, Тома на якийсь час забував про своє убоге животіння. З його горла вихоплювалося навіть щось схоже на сміх, а на очі наверталися сльози.

Та ось пострибав і зник Бенкс, і на білій стіні кімнати з’явилося зображення ферми. Маленьке дівча годує курчат. Чубата квочка заклопотано пригощає своїх пташенят. Біля корівника молода здорова жінка доїть корову, відганяючи ліктем теля, що тицяється мордою у вим’я. Пробіг кудлатий собака, весело крутячи хвостом, і слідом за ним показався фермер, ведучи за повід коня.

Тома захрипів незвично високим, фальшивим голосом і раптом вигукнув:

— Не треба! Не треба!..

Джон, який порався біля апарата, не відразу зрозумів, у чім річ.

— Припиніть демонстрацію! — вигукнула Лоран і швидко ввімкнула світло. Зблідле зображення ще миготіло якийсь час і нарешті зникло. Джон зупинив проекційний апарат.

Лоран глянула на Тома. На очах у нього були сльози, але то вже не були сльози сміху. Його пухке лице скисло, мов у покривдженої дитини, губи скривилися.

— Як у нас… на селі… — схлипуючи, проказав він. — Корова… курочка. Пропало, все тепер пропало…

Біля апарата вже метушилася Лоран. Швидко світло згасло, і на білій стіні замиготіли тіні. Гарольд Ллойд втікав від полісменів, які його переслідували. Але настрій Тома був уже зіпсований. Тепер вигляд людей, які рухалися, навівав на нього ще більшу тугу.

— Іч, гасає, як скажений, — бурчала голова Тома. — Посадити б його отак, хай би отоді поплигав.

Лоран ще раз спробувала змінити програму.

Показ великосвітського балу геть засмутив Бріке. Вродливі жінки та їхні розкішні вбрання дратували її.

— Не треба… я не хочу дивитися, як живуть інші, — казала вона.

Кіноапарат прибрали. Радіоприймач розважав голови трохи довше, їм обом подобалася музика, особливо танцювальна.

— Господи, як я танцювала цей танець! — вигукнула якось Бріке, заливаючись слізьми.

Довелося вдатися до інших розваг.

Бріке капризувала, щохвилини вимагала дзеркала, вигадувала нові зачіски, просила підмальовувати їй очі олівцем, білити й рум’янити обличчя. Її дратувала нетямущість Лоран, що ніяк не могла осягнути таємниць косметики.

— Невже ви не бачите, — роздратовано говорила голова Бріке, — що праве око підмальовано темніше від лівого. Підніміть дзеркало вище.

Вона просила, щоб їй принесли модні журнали й тканини, і вимагала драпірувати столика, на якому була закріплена її голова.

Часом Бріке поводилася дивакувато. Наприклад, заявила раптом із запізнілою сором’язливістю, що не може спати в одній кімнаті з мужчиною.

— Відгородіть мене на ніч ширмою або принаймні книжкою.

І Лоран робила «ширму» з великої розгорнутої книжки, встановивши її на скляній дошці біля голови Бріке.

Не менше клопоту завдавав і Тома.

Якось він почав вимагати вина. І професор Керн змушений був дати йому відчути насолоду сп’яніння, ввівши в живильні розчини невеликі дози п’янких речовин. Іноді Тома та Бріке співали дуетом. Ослаблені голосові зв’язки не слухалися їх. То був жахливий дует.

— Мій бідний голос… Коли б ви могли чути, як я співала раніш! — казала Бріке, трагічно зводячи брови.

Вечорами ними оволодівали роздуми. Незвичність існування примушувала навіть ці прості натури замислюватися над питаннями життя і смерті.

Бріке вірила в безсмертя. Тома був матеріалістом.

— Звичайно, ми безсмертні, — казала голова Бріке. — Коли б душа вмирала з тілом, вона не повернулася б у голову.

— А де у вас душа сиділа: в голові чи в тілі? — в’їдливо запитав Тома.

— Звісно, в тілі була… скрізь була… — не зовсім упевнено відповідала голова Бріке, відчуваючи в запитанні якусь каверзу.

— То що, душа вашого тіла тепер безголова ходить на тім світі?

— Самі ви безголовий, — образилася Бріке.

— Та я з головою. Тільки вона в мене і є, — не вгавав Тома. — А ось душа вашої голови чи не зосталася на тому світі? А може, через оцю гумову кишку вернулася назад на землю? Ні, — додав він уже серйозно, — ми як машина. Пустили пару — знову запрацювала. А коли розбилась ущерть — то й пара не допоможе…

І вони поринали в свої думки…

Докази Тома не переконували Бріке. Попри своє досить безладне минуле вона залишалася ревною католичкою. Її бурхливе життя не залишало їй часу не лише думати про потойбічний світ, але навіть ходити до церкви. Однак прищеплена в дитинстві богомільність міцно сиділа в ній. І тепер, здавалося, настав найзручніший час для того, щоб ті зародки релігійності проросли. Її теперішнє існування було страхітливим, але смерть — можливість другої смерті — лякала її ще більше. Ночами її мучили жахи потойбічного життя.

Їй ввижалися язики пекельного полум’я. Вона бачила, як її грішне тіло вже підсмажувалося на величезній сковороді.

Бріке з жахом прокидалася, клацаючи зубами і задихаючись. Так, вона справді відчувала, що задихається. Її збуджений мозок вимагав посиленого притоку кисню, але вона була позбавлена серця — того живого двигуна, який так ідеально регулює постачання потрібної кількості крові всім органам тіла. Вона пробувала кричати, щоб розбудити Джона, який чергував у їхній кімнаті. Але Джонові набридли ті постійні виклики, і він, аби спокійно поспати хоч кілька годин, нехтував вимогами професора Керна і закручував іноді в голів повітряні крани. Бріке розтуляла рота, мов риба, витягнута з води, і намагалася кричати, але той крик був не голоснішим за передсмертні позіхи риби… А по кімнаті все бродили чорні тіні химер, пекельне полум’я освітлювало їхні обличчя. Вони наближалися до неї, простягали страшні пазуристі лапи. Бріке заплющувала очі, але це не допомагало: вона однаково бачила їх. І дивно: їй здавалося, що серце її завмирає і холоне від жаху.

— Господи, Господи, невже ж ти не помилуєш рабу твою, ти всемогутній, — беззвучно ворушилися її губи, — твоя доброта безмежна. Я багато грішила, але хіба я винна? Адже ти знаєш, чому так сталося. Я не пам’ятаю своєї матері, мене нікому було навчити добра… Я голодувала. Скільки разів я прохала тебе допомогти мені. Не гнівайся, Господи, я не докоряю тобі, — боязко продовжувала вона свою німу молитву, — я хочу сказати, що я не така вже й винна. І, змилосердившись, ти, можливо, пошлеш мене у чистилище… Тільки не в пекло! Я помру від жаху… Яка ж я дурна, адже там не вмирають! — і вона знову починала свої наївні молитви.

Погано спав і Тома. Але його не переслідували видіння пекла. Його гризла туга за земним. Лише кілька місяців тому він пішов з рідного села, покинувши там усе, що було миле його серцю, прихопивши з собою в дорогу лише невеличку торбу з коржами та свої мрії — заробити в місті грошей, щоб купити клапоть землі. І тоді він одружиться з рожевощокою здоровою Марі… О, тоді її батько не заперечуватиме проти їхнього шлюбу.

І ось все пропало… На білій стіні своєї випадкової тюрми він побачив ферму і веселу, здорову жінку, так схожу на Марі, що доїла корову. Але замість нього, Тома, інший чоловік провів через подвір’я повз заклопотану квочку з курчатами коня, який відмахувався хвостом від мух. А його, Тома, вбито, знищено, і голову його настромлено на палю, мов городнє опудало. Де його дужі руки, могутнє тіло? У відчаю Тома заскрипів зубами. Потім він тихо заплакав, і сльози крапотіли на скляну підставку.

— Що це? — прибираючи вранці, здивовано запитала Лоран. — Звідки тут вода?

• Предыдущая
• 7/33
• Следующая