Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/33
• Следующая

— Проведіть собаку по кімнаті, — сказала голова.

Керн пройшовся вздовж кімнати, ведучи пса за собою. Від прискіпливого погляду Доуеля нічого неможливо було приховати.

— А це що? — запитав Доуель. — Собака трохи накульгує на задню ногу. І з голосом негаразд.

Керн знітився.

— Собака кульгав і до операції, — сказав він, — нога перебита.

— На око деформації не видно, а помацати, на жаль, я не можу. Ви не могли знайти пару здорових собак? — із сумнівом у голосі запитала голова. — Я думаю, зі мною можна бути цілком відвертим, шановний колего. Напевне, з операцією оживлення довго вовтузилися і надто затримали «смертну паузу» зупинки діяльності серця та дихання, а це, як вам має бути відомо з моїх дослідів, нерідко призводить до порушення функцій нервової системи. Але заспокойтесь, такі явища можуть зникнути. Дивіться лише, щоб ваша Бріке не почала кульгати на обидві ноги.

Керн розлютувався, але намагався не подати вигляду. Він впізнав у голові давнього професора Доуеля — відвертого, вимогливого і самовпевненого.

«Неподобство! — думав Керн. — Оця шипляча, мов проколота шина, голова продовжує вчити мене, глузує з моїх помилок, і я змушений, мов школяр, вислуховувати її повчання… Поворот крана, і дух вилетить із цього гнилого гарбуза…» Проте Керн, ніяк не виявляючи свого настрою, уважно вислухав ще кілька порад.

— Дякую за ваші вказівки, — сказав Керн і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

За дверима він знову повеселішав.

«Ні, — втішав себе Керн, — роботу виконано чудово. Догодити Доуелю нелегко. Кульгава нога і дикий голос собаки — дрібниці порівняно з тим, що зроблено».

Проходячи через кімнату, в якій перебувала голова Бріке, він зупинився і, показуючи на собаку, мовив:

— Мадемуазель Бріке, ваше бажання скоро здійсниться. Бачите оцього собачку? Він так само, як і ви, був головою без тіла, і подивіться, він живе і бігає, ніби нічого й не трапилось.

— Я не собачка, — ображено відповіла голова Бріке.

— Але ж це необхідна спроба. Коли ожив собачка в новому тілі, то оживете й ви.

— Не розумію, до чого тут собачка, — вперто твердила Бріке. — Мені байдуже до собачки. Ви краще скажіть, коли мене оживите. Замість того, щоб пошвидше оживити мене, ви вовтузитеся з якимись там собаками.

Керн безнадійно махнув рукою і, весело посміхаючись, сказав:

— Тепер скоро. Треба тільки знайти підхожий труп… тобто тіло, і ви будете в повній формі, як то кажуть.

Відвівши собаку, Керн повернувся із сантиметром у руках і ретельно виміряв окружність шиї голови Бріке.

— Тридцять шість сантиметрів, — сказав він.

— Господи, невже я так схудла? — вигукнула голова Бріке. — Було тридцять вісім. А розмір взуття у мене…

Але Керн, не слухаючи її, швидко пішов до себе. Не встиг він сісти за свій стіл в кабінеті, як у двері постукали.

— Заходьте.

Двері відчинились. З’явилася Лоран. Вона намагалась триматися спокійно, але обличчя її було схвильоване.

— У чім річ? З головами щось трапилось? — запитав Керн, підводячи голову від паперів.

— Ні… я хотіла поговорити з вами, пане професоре.

Керн відкинувся на спинку крісла.

— Я вас слухаю, мадемуазель Лоран.

— Скажіть, ви серйозно пропонуєте голові Бріке дати тіло чи тільки втішаєте її?

— Абсолютно серйозно.

— І ви сподіваєтесь на успіх цієї операції?

— Цілком. Ви ж бачили собаку?

— А Тома ви не думаєте… поставити на ноги? — здалеку почала Лоран.

— А чому б і ні? Він уже просив мене. Не всіх зразу.

— А Доуеля… — Лоран раптом заговорила швидко і схвильовано. — Звичайно, кожен має право на життя, на нормальне людське життя, і Тома, і Бріке. Але ви, звичайно, знаєте, що цінність голови професора Доуеля набагато вища, ніш решти голів… І коли ви хочете повернути до нормального існування

Тома і Бріке, то наскільки ж важливіше повернути до того ж нормального життя голову професора Доуеля.

Керн спохмурнів. Вираз його обличчя зробився настороженим і жорстоким.

— Професор Доуель, точніше, його професорська голова, знайшов чудового захисника у вашій особі, — сказав він, іронічно посміхаючись. — Але в такому захисникові, певне, немає потреби, і ви даремно гарячкуєте і хвилюєтесь. Звісна річ, що я думав і про оживлення Доуеля.

— Але чому ви не починаєте досліду з нього?

— Та саме тому, що голова Доуеля дорожча за тисячу інших людських голів. Я почав із собаки, перш ніж наділити тілом голову Бріке. Голова Бріке є настільки дорожчою за голову собаки, наскільки голова Доуеля дорожча за голову Бріке.

— Життя людини і собаки неможливо порівняти, професоре.

— Так само, як і голови Доуеля та Бріке. Ви нічого більше не хочете сказати?

— Нічого, пане професоре, — відповіла Лоран, прямуючи до дверей.

— У такому разі, мадемуазель, я хочу вас про дещо запитати. Зачекайте, мадемуазель.

Лоран зупинилася біля дверей, запитливо дивлячись на Керна.

— Прошу вас, підійдіть до столу, присядьте.

Лоран з неясною тривогою, сіла в крісло. Обличчя Керна не віщувало нічого доброго. Керн відкинувся на спинку крісла і довго, пильно дивився в очі Лоран, аж поки вона не опустила їх. Потім він швидко звівся на весь свій високий зріст, міцно вперся кулаками в стіл, нахилив голову до Лоран і запитав тихо й проникливо:

— Скажіть, ви не пускали в дію повітряний кран голови Доуеля? Ви не розмовляли з ним?

Лоран відчула, що кінчики пальців її похололи. Думки вихором закружляли в голові. Гнів, який викликав у ній Керн, клекотів і ладен був прорватися назовні.

«Сказати чи не сказати йому правду?» — вагалася Лоран. О, з якою насолодою вона б кинула в обличчя цій людині слово «вбивця», але такий одвертий випад міг би все зіпсувати.

Лоран не вірила в те, що Керн дасть голові Доуеля нове тіло. Вона вже надто багато знала, щоб повірити у таку можливість. І мріяла вона тільки про одне: розвінчати Керна, який привласнив наслідки праці Доуеля, перед суспільством і розкрити його злочин. Вона знала, що Керн не зупиниться ні перед чим і, оголошуючи себе його відвертим ворогом, вона піддавала своє життя небезпеці. Але не інстинкт самозбереження зупиняв її. Вона не хотіла загинути до того, як злочин Керна буде розкрито. І через це слід було брехати. Але брехати їй не дозволяла совість, виховання. Ще ніколи в житті вона не брехала і тепер страшенно розхвилювалася.

Керн не зводив очей з її обличчя.

— Не брешіть, — сказав він глузуючи, — не обтяжуйте своєї совісті гріхом брехні. Ви розмовляли з головою, не заперечуйте, я знаю це. Джон підслухав усе…

Лоран, схиливши голову, мовчала.

— Мені тільки цікаво знати, про що ви розмовляли з головою?

Лоран відчула, як кров знову приливає до її щік. Вона підвела голову і подивилася просто в очі Кернові.

— Про все.

— Так, — сказав Керн, не знімаючи рук зі стола. — Так я й думав. Про все.

Настала пауза. Лоран знову опустила очі додолу й сиділа тепер із виглядом людини, яка чекає на вирок.

Керн раптом швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ. Пройшовся кілька разів по м’якому килиму, заклавши руки за спину. Потім нечутно наблизився до Лоран і запитав:

— І що ж ви плануєте зробити, мила дівчино? Віддати до суду криваву потвору Керна? Змішати з багном його ім’я? Розкрити його злочин? Доуель, напевне, просив вас зробити це?

— Ні, ні, — забувши весь свій страх, гарячково заговорила Лоран. — Запевняю вас, що голова професора Доуеля цілком позбавлена почуття помсти. О, це благородна душа! Він навіть… відмовляв мене. Він не такий, як ви… не можна судити по собі! — вже з викликом закінчила вона, блиснувши очима.

Керн посміхнувся і знову закрокував по кабінету.

— Так, так, чудово. Тож у вас все ж були такі наміри, і коли б не голова Доуеля, то професор Керн уже сидів би в буцегарні. Коли доброчесність не може перемогти, то принаймні порок має бути покараний. Так закінчувалися всі доброчесні романи, що їх ви читали, чи не правда, мила дівчино?

• Предыдущая
• 9/33
• Следующая