Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 12

• Предыдущая
• 12/44
• Следующая

Майстер-Ілюзорник поглянув на камінь, що ніби коштовний трофей із драконових скарбів виблискував у Геда на долоні, пробурмотів єдине слово — "Тоук" — і на долоні виявився дикий камінь, а не самоцвіт. Маг узяв його і зважив у руці.

— Це — граніт, його назва Істинною мовою — "тоук", — сказав він, лагідно поглянувши на Геда. — Шматочок каменю, з якого створено острів Роук. Мізерна часточка суходолу, на якому живуть люди. Він — це він, незмінна частина Всесвіту. Створивши ілюзію, ти можеш надати йому вигляду діаманта, квітки, мухи, ока чи полум'я...

Він вимовляв ці назви, і граніт змінював одну форму на іншу, аж поки знову не став каменем.

— Усе це тільки ілюзії. Вони впливають лише на відчуття людини, змушуючи її сприймати, бачити, чути та відчувати зміну предмета. Для того, щоби перетворити камінь у самоцвіт, необхідно змінити його справжню назву. І здійснити це, мій сину, навіть із таким крихітним шматочком світу, означає змінити світ. Зробити це можна, звичайно. Це чудово вміє Майстер-Перетворень, і ти також навчишся цього, коли прийде час і ти будеш готовий. Проте ніхто не має права змінити жодного предмета на землі — ні камінчика, ні зернятка, ні піщинки, доки не знатиме напевне, добро чи зло спричинять його дії. Наш світ перебуває у рівновазі — Еквілібрумі. Перетворення та привороти чаклуна можуть порушити світову рівновагу. Тому вони приховують багато небезпек. Будь-які дії повинні підпорядковуватися знанням і слугувати необхідності, тому що запалена свічка неодмінно створює тінь...

Він знову перевів свій погляд на камінець.

— Знаєш, дикий камінь — також непогана річ, — мовив він розважливіше. — Якби всі острови Земномор'я були зроблені з діамантів, непереливки нам було б. Радій ілюзіям, синку, і дай змогу каменю залишатися каменем.

Він усміхнувся, але Гедові це не сподобалось. Адже він звернувся до мага з надією, що Майстер допоможе осягнути таємницю, а той, як і Оґіон, почав відбуватися балачками про рівновагу, небезпеку та пітьму. Але, напевне, міркував далі хлопець, справжній чародій, котрий перейшов від дитячих забавок з ілюзіями до високого мистецтва Закляття та Перетворення, вже може робити те, що йому подобається, підтримуючи при цьому оту Рівновагу та власним сяйвом відганяючи пітьму.

У коридорі він зустрів Бурштина, котрий, відколи у школі почали розхвалювати Геда, розмовляв з ним, може, і приязніше, але ще насмішкуватіше.

— Щось ти похмурий, Яструбе, — сказав він цього разу, — не даються чари-бари?

Як завжди, намагаючись не поступитися Бурштину, Гед відповів, удавши, що не помічає іронії:

— Мене вже нудить від фокусів та ілюзій, спроможних потішати лише лінивих вельмож, котрі вмирають від нудьги у своїх фортецях і вотчинах, — сказав він. — Єдине, чого мене навчили на Роуці, — це створювати чарівні вогники та трохи керувати вітрами. Інше — маячня.

— Навіть маячня буває небезпечною, якщо її застосовує дурисвіт, — відповів Бурштин.

Після цих слів Геда ніби ляснули по обличчю, і він з викликом підступив до Бурштина. Але той лише посміхнувся, немовби й не хотів нікого ображати, як завжди, з холодною вишуканістю вклонився та пішов геть.

Зі сповненим ненавистю серцем Гед, заклякши на місці, дивився услід Бурштину. У цю мить він заприсягнувся колись таки подолати свого суперника у справжньому двобої, а не в творенні простих ілюзій. Він нікому не дозволить так зверхньо, пихато та зневажливо ставитися до себе, він ще покаже, хто він такий, і вкаже Бурштину його місце.

Зараз Гед навіть не замислювався над тим, чому Бурштин його не любить. Проте чітко усвідомлював сам, за що він ненавидить юнака. Решта учнів швидко зрозуміли, що їм важко зрівнятися з Гедом у будь-яких заняттях, і тому — хто щиро, а хто — заздрісно, казали про нього:

— Він народився чаклуном, ми ніколи не зможемо перевершити його.

Лише Бурштин жодного разу не похвалив його, і водночас ніколи й не уникав його, а тільки зверхньо споглядав, ледь усміхаючись.

Отже, Бурштин був єдиним суперником Геда, котрого той хотів присоромити. Гед не помічав, ба не хотів помічати, що в цьому суперництві, до якого припав душею і яке плекав як вияв шанолюбства, таїлося щось небезпечне — пітьма, від якої завбачливо застерігав його Майстер-Ілюзорник.

Коли Гед був урівноважений і йому не застилав очі сліпий гнів, він чудово розумів, що не може бути суперником Бурштину чи будь-якому старшому учневі, і тоді знову продовжував наполегливо працювати і набиратися знань...

Наприкінці літа занять у школі поменшало, тому залишався вільний час, який учні витрачали на різноманітні конкурси та перегони на зачарованих човнах у бухті. Змагання із магічних вправ вони проводили у дворі Обителі Мудреців, а довгими вечорами на схилах пагорбів, у гаях розпочинала біготнечу та гру у піжмурки, і доходило до того, що не можна було зрозуміти, хто ховався, а хто шукав, бо всі учасники гри робилися невидимцями, із чарівними вогниками шмигаючи поміж деревами, перегукуючись, сміючись і наздоганяючи один одного.

Коли прийшла осінь, вони з новими зусиллями взялися за заняття, поповнюючи свої знання магії. Отож, сповнені вражень і див, перші місяці на острові Роук для Геда промайнули непомітно.

Узимку все було інакше. Геда та ще сімох учнів послали до найвіддаленішого північного мису острова Роук, де знаходилась Одинока Вежа. Там самітником замешкував Майстер-Істинномовець, з дивним ім'ям Куремкармерук, яке не перекладалось жодною мовою. Вежа похмуро здіймалася над північними кручами, і на багато миль від неї не було жодного заселеного містечка, села чи бодай хутора. Над зимовим морем клубочилися свинцеві хмари, а у самій Вежі на високому стільці врочисто сидів Куремкармерук та складав нескінченні переліки імен. Учні повинні були їх вивчити до опівночі, коли чарівне чорнило зникало і пергамент знову ставав незайманим. У Вежі панували напівморок, холод і вічна тиша, яку порушував тільки скрип пера Майстра та ще вряди-годи зітхання учня, котрий поспішав завчити назви кожного мису, вершини, бухти, затоки, протоки, мілини, єрика[5], рифу чи скелі на узбережжі Лоску чи іншого невеличкого острівця в Пельнському морі. Коли хто-небудь із учнів скаржився, Майстер міг мовчки подовжити список, а міг сказати: "Той, хто хоче панувати над морями, мусить знати справжню назву кожної краплинки води в них".

Інколи Гед також зітхав, але не скаржився. Він розумів, що у цій невиразній каламуті слів Істинної Мови приховуються справжні імена всіх навіть найкрихітніших місцин, предметів та істот, приховується, наче скарб на дні висохлої криниці, та могутність, якою він марив. Магія і полягає в тому, щоби називати речі їхніми справжніми іменами. Про це ще першого вечора у Вежі сказав їм Куремкармерук. Цих слів він більше не повторював, проте Гед їх не забував:

— Не один із всемогутніх магів, — сказав він, — усе своє життя присвятив пошуку назви одного-однісінького предмета, одного-однісінького загубленого чи прихованого слова Істинної Мови. Та все ж перелікам імен ще не видно кінця, вони й до кінця світу не будуть закінчені. Прислухайтесь — і ви збагнете, чому це так. У нашому світі під сонцем, і в іншому світі, де сонця немає, існує багато такого, що не має нічого спільного ні з людьми, ні з людською мовою. Є сили, які значно могутніші від наших. Однак справжніми чародіями можна вважати лише тих, хто, крім ґардійської мови Земномор'я, опанував ще й Істинну Мову, від якої вона бере свій початок. Цією мовою ще й зараз розмовляють дракони, за допомогою слів цієї мови Сеґой створив острови Земномор'я, вона зустрічається в наших піснях і баладах, нею ми творимо закляття та чари. Її слова, невидимі та невпізнанні, загубилися між ґардійськими словами. Морську піну ми називаємо "сук'ян", і слово це походить від двох інших слів Прамови: "сук" — перо та "іньян" — море. "Пір'я морів" — це і є піна. Проте ви ніколи не зачаруєте піну, назвавши її словом "сук'ян", для цього потрібно скористатися її справжньою назвою з Істинної Мови — "есса". Будь-який ворожбит знає кілька слів Істинної Мови, а справжній маг знає їх досить багато. Проте насправді їх безліч: деякі слова розчинились у пітьмі віків, інші завжди були таємницею, окремі слова знають лише дракони та Одвічні Сили Землі, а є й такі, котрих не знає і не знатиме жодна жива істота. І немає такої людини, яка б могла знати їх усі, тому що Істинна Мова не має меж. У цьому й уся справа. Наприклад, ми називаємо море чудовим словом "іньян". Однак Потаємне море має ще одну назву Істинною Мовою. Оскільки ніщо і ніхто не може мати двох істинних імен, тому "іньян" може означати — "всі моря, за винятком Потаємного". Хоча, втім, його справжня назва зовсім інша, бо у світі існує безмежна кількість морів, бухт, рифів, скель тощо, і кожне з них має власні імена. Отже, якщо якийсь маг надумає накласти закляття на бурю чи втихомирити океан, він має вкласти у своє закляття не тільки слово "іньян", а й назву кожної крапельки усіх морів і кожного прибережного камінця на просторах Архіпелагу аж до найдальших Меж, доки вистачить наймень. Таким чином, та сила, що дає нам магічну владу, її й обмежує. Магові підвладне лише те, що знаходиться поряд із ним, те, що він може назвати повним і точним іменем. І це слушно. Якби не існувало застережних меж, то будь-яке необдумане закляття добрих чарівників чи лихі умисли злих неодмінно змінили б те, чого змінювати не можна, не порушивши Рівноваги. Море б тоді вийшло із берегів і залило острови, де на нас і без того постійно чигає небезпека, і передвічна тиша поглинула б усі голоси та Істинні наймення безповоротно.

• Предыдущая
• 12/44
• Следующая