Дракула - Стокер Брэм - Страница 18

• Предыдущая
• 18/104
• Следующая

Я подумала, що він саме та людина, від якої можна дізнатися багато цікавого, тож попросила його розказати щось про китовий промисел у минулі роки. Але щойно він влаштувався на лавочці і завів мову, як годинник вибив шосту годину. Він одразу заходився підводитися, докладаючи деяких зусиль, а тоді мовив:

— Мушу вертатися додому, міс. Моя онука не любить чекати, коли чай готовий, адже мені потрібен час, аби подолати всі сходинки, яких тут багато, та я й сам люблю підкріпитися вчасно.

І він пошкандибав додому, а я дивилася, як він мало-помалу бреде униз сходами. Сходи, до речі, є місцевою пам’яткою. Вони ведуть від самого містечка до церкви, їх тут тисячі, я точно не знаю скільки; звиваючись, вони утворюють некрутий віраж; підйом тут настільки плавний, що навіть коні можуть легко підніматися і спускатися ними. Гадаю, що спочатку вони мали якийсь стосунок до абатства.

Але мені вже час додому. Поки я була тут, Люсі робила візити разом із матір’ю. Я з ними не пішла, оскільки візити були суто формальними.

1 серпня

Сьогодні на цвинтар я приходила разом із Люсі. У нас була дуже цікава розмова з моїм знайомим старим і ще двома іншими, які завжди супроводжують його. Для них він — визнаний авторитет. Напевно, у давні часи він був неабияким диктатором. Він не сприймає нічиєї думки. Якщо йому бракує аргументів, він тисне на співрозмовника, а потім, коли той замовкає, трактує його мовчання як згоду.

Люсі на вигляд дуже гарненька у своїй батистовій сукні. Відтоді як вона приїхала сюди, її обличчя набуло прегарного кольору.

Я помітила, що старі вирішили не гаяти часу, підійшли і всілися біля неї, тільки-но ми присіли на лавочці. Вона така люб’язна з літніми людьми, що, гадаю, вони вмить закохуються у неї. Навіть мій старий не встояв перед нею, їй він майже не заперечував, натомість мені заперечував удвічі більше. Я запитала його про легенди, і він заходився мене повчати. Спробую пригадати його слова і записати.

— Це все дурні балачки та й годі. У ці вигадки про примар і все, що з ними пов’язано, вірять хіба що діти і пустоголові жінки. Ці легенди — ніщо, так, повітряні кульки. Всі вони викликають зловісні відчуття і попередження. Їх вигадали парафіяльні святенники для місцевих бовдурів, щоб змусити їх робити те, що вони не бажали робити. Думаючи про це, я не можу втриматися від люті. Як можна виступати на захист духовенства, коли на надгробках викарбувані імена померлих, тіла яких не поховані у землі насправді, а лише на папері? Озирніться навколо. Всі ці написи: «Тут поховане тіло такого-то…» або «Пам’яті такого-то присвячується», що написані на всіх надгробках, у той час як здебільшого у могилах нікого немає взагалі! Ці написи ламаного гроша не варті. Суцільна брехня!

Нічого крім брехні! Може так статися, що одного разу, Судного дня, вони повстануть зі своїх могил у погребальних саванах, зберуться всі разом і спробують повитягувати свої надгробки, щоб узяти їх із собою. В деяких із них тремтітимуть руки від обурення брехнею.

Старий так тішився собою, що його самовдоволення витало у повітрі. Побачивши, що він озирнувся на своїх товаришів, очікуючи, що ті схвалять його промову, я вирішила вставити слівце, аби спонукати його продовжувати:

— Ні, містере Сволес, ви це кажете несерйозно. Впевнена, насправді, із цими надгробками не так все погано.

— Може, кілька надгробків і записані правильно, бо люди були відомі, але решта — суцільна брехня. Ось гляньте сюди. Ви тут чужі, але ви тільки подивіться на цей церковний цвинтар.

Я кивнула, бо подумала, що ліпше погодитися, хоча не зовсім розуміла його діалект, але я знала, що він має на увазі щось, що стосується церкви.

Він продовжував:

— І ви зрозумієте, що всі ці надгробки були встановлені тут отими родичами, аби їм було куди приходити і милуватися. Ось звідки брехня. Тим-то ціла купа могил така само порожня, як старого Дана у ніч на п’ятницю.

Він злегка підштовхнув ліктем одного зі своїх компаньйонів, і всі розсміялися.

— І, дівчинко моя, як же може бути інакше? Глянь ось на цю. Прочитай, що там написано!

Я нахилилася і прочитала: «Едвард Спенселаф, капітан торгового судна, вбитий піратами на узбережжі Андрес у квітні 1854 року у віці 30 років». Коли я випросталася, містер Сволес правив далі:

— Я дивуюся, хто ж це доставив його, вбитого на узбережжі Андреса, додому? Ви гадаєте, тут лежить його тіло? Я можу вам нарахувати з десяток тих, чиї кістки опочили на дні Північних морів, — сказав він, вказуючи на північ. — Тут багато надгробків, і ти можеш своїми молодими очима прочитати брехню, надруковану на них маленькими літерами. Брайтвайт Лавері, я знав його батька. Ми втратили його, двадцятирічного, сповненого життя, у Гренландії; або Ендрю Вудгауз, потонув там-таки у 1777 році, або Джон Пекстон, потонув біля мису Фарвел роком пізніше, або старий Джон Роулінґс, дід якого плавав разом зі мною, потонув у Фінській протоці в п’ятдесят. Як гадаєте, чи всі ці люди поспішать до Вітбі, коли труба покличе? Вони з’являться тут, пліч-о-пліч, як у старі добрі часи.

Напевно, це був місцевий жарт, бо старий почав цигикати, а його приятелі підспівували йому.

— Здається-таки, — сказала я, — ви помиляєтеся, наполягаючи на припущенні, що всім цим біднякам або їхнім душам доведеться взяти свої надгробки із собою у Судний день. Ви гадаєте, що це справді буде потрібно?

— Гаразд, а для чого ще тоді потрібні ці надгробки? Дайте мені відповідь, міс!

— Щоб їхнім родичам було приємно, я гадаю.

— Щоб їхнім родичам було приємно, ви так гадаєте! — це він вимовив із глибоким презирством. — Як їхнім родичам може бути приємно знати, що на них написана брехня, і кожен у цьому місці знає, що це брехня?

Він указав на камінь у нас під ногами, на якому стояла лавка край крутого морського берега.

— Прочитайте брехню на цьому камені, — сказав він.

Верхні написи прозирали нижче того місця, де я сиділа, але Люсі була майже навпроти них, тому вона нахилилася і прочитала:

— Він був єдиним сином у матері, а вона була вдовою.

— Містере Сволесе, я справді не бачу в цьому нічого смішного! — Люсі промовила це дуже серйозно і навіть якось суворо.

— Ви не бачите нічого смішного! Га-га! А як вам те, що скорботна мати була ще тією мегерою, і ненавиділа його, бо він був непутящий, та й хлопець любив її як собака бука, так що вчинив самогубство, щоб вона не отримала гроші по страховці — вона, бачите, застрахувала його життя. Хлопака зніс собі маківку зі старого мушкета, який вони тримали задля відлякування ворон. Ось чому він упав зі скелі. А щодо тієї «надії на славне воскресіння», я часто чув на власні вуха, як він казав, буцімто сподівається, що потрапить до пекла, бо впевнений, що його праведна матінка опиниться на небесах, а він не хотів би ще й в іншому житті опинитися там, де може знову зустрітися з нею. То що, хіба ці камені не купа брехні? — говорячи це, він відбивав ціпком у такт кожному слову. — Хіба святий Гавриїл не реготатиме, коли прийде захеканий Джорджі та притягне на своєму горбі надгробок і проситиме прийняти його як свідчення!

Я не знала, що відповісти, але Люсі повернула розмову в інше русло. Підвівшись, вона сказала:

— Навіщо ви наговорили нам усе це? Це моє улюблене місце, і я не хочу залишати його, але тепер я знаю, що сиджу на могилі самогубці.

— Це вам не зашкодить, красунечко. А бідному Джорджу буде приємно, що така прегарна панночка сидить у нього на колінах. Це не повинно завдавати вам клопоту. Я ж тут сиджу вже зо двадцять років, і це не завдає мені ніякої шкоди. Не переймайтеся тим, що брехня у вас під ногами, бо тут скрізь брехня! Колись прийде час, коли ви не побачите тут жодного надгробка, і це місце стане голим, як скошене поле. А ось і годинник вибив, я мушу йти. До ваших послуг, леді! — і він пошкандибав геть.

• Предыдущая
• 18/104
• Следующая