Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/50
• Следующая

— Гаразд, — хитнув головою Чарлі Бертон. — Дізнаємось.

— Можеш спочити. Вирушимо опівночі.

Чарлі одразу ж заснув, припавши обличчям до землі. Хінчінбрук перечекав кілька хвилин, поторсав сплячого, прислухався до його хрипкого дихання, витяг з кишені плитку шоколаду, ум’яв її пожадливо і пішов кущами праворуч. Хвилин через п’ять він опинився на шосе.

Це була стародавня напівзруйнована дорога, якою, певно, мало хто користувався. В усякому разі, червонуватий пил лежав на ній товстим незайманим шаром. Біля повороту шосе, на невисокому пагорку, стояв оточений муром старовинний палац. Це й був маєток Сатіапала. Хінчінбрук підповз до нього ближче.

На маєткові лежав знак запустіння. Шпилі палацу світили голими ребрами. Місток через рів перед залізною брамою в одному місці обвалився. На височезний замшілий мур кошлатими зміями подерлися повзучі рослини.

Здавалося, мешканці покинули цей маєток давним-давно, і він не розсипався на порох тільки тому, що вітер та сонце не встигли докінчити своєї руїнницької роботи. Проте щось невловиме, своєрідне змушувало людину насторожитися, ще й ще обводити поглядом довкола себе. Впадала в очі якась невідповідність, поєднання очікуваного й несподіваного, відомого й незнаного, але ці прикмети виступали нечітко.

Майкл Хінчінбрук лежав у кущах проти брами палацу нерухомо, злодійкувато поводячи тьмяними очима людини, яка побачила на своєму віку чимало і багато на що здатна. Він одразу помітив те, що не привернуло б уваги інших.

На шосе біля містка валялось кілька пустих пачок з-під дешевеньких сигарет і десятків зо два недокурків. На піску виднілися чіткі характерні зигзаги, сліди автомобільних шин. Хіба ж не ясно, що саме тут, чекаючи на пана Сатіапала, чи ще на когось, день у день тупцює шофер?.. Гараж, певне, міститься десь поза маєтком, — може, там, куди ведуть прокладені через джунглі телефонні дроти.

Верхню грань муру обладнано гострими залізними шпичками і колючим дротом на фарфорових ізоляторах. Отже, маєток захищається надійно. В разі потреби, — а може, й завжди — цей колючий дріт вмикається в мережу струму високої напруги. Амбразури на старовинних баштах дуже скидаються на кулеметні. В нішах над амбразурами видніються сяк-так замасковані зеленню прожектори.

Хінчінбрук припав вухом до землі й напіводкрив рота, як це завжди роблять ті, хто прислухається до неголосних далеких звуків.

Грунт ритмічно вібрував. Десь працював потужний двигун. До його шуму приєднувався сторонній відгомін, — чи то на зойки тварин, чи скрипіння металу. На кілька секунд ввімкнувся якийсь пристрій, — почулося глухе гупання, — слідом за цим щось заверещало, і все замовкло.

— Так… Так… — Хінчінбрук підвівся, пошукав очима і попростував до могутнього дуба, що височів над заростями бамбука. Старий видобув з сумки невелику плескату металеву скриньку-радіостанцію і сховав її в дуплі дерева.

Коли сонце почало сідати, старий поспішив назад. Сутінки на тропіках короткі, а шукати когось у темряві — марудна робота.

Чарлі Бертон ще спав.

Хінчінбрук сів поруч. Горбоносий і сутулий, він скидався зараз на орла-могильника, який вмостився біля своєї безсилої жертви і позирає на неї зизим оком, ще не наважуючись клюнути, але вже готовий до цього. Видно було, що старий обмірковує якийсь план, у здійсненні якого Бертонові припаде неабияка роль.

Ось Хінчінбрук витягнув з кишені пістолет, обмацав очима фігуру сплячого, немов шукаючи місця, куди всадити кулю, потім сховав зброю. Підвівся, роздивляючись навколо себе, помітив щось під одним з дерев і пошкандибав туди. Одразу ж повернувся, несучи товстий сучкуватий дрючок.

Таким дрючком можна легко забити людину. Видавалося, що Хінчінбрук і збирається це зробити. Він підійшов до Бертона і, широко розмахнувшись, вдарив того по лобі. Чарлі захрипів, поворухнувся, наче збираючись підвестися. Хінчінбрук ударив його ще раз, а потім спокійно ткнув йому в ліве око гострим кінцем дрючка.

Тоді почалося зовсім незрозуміле. Хінчінбрук став катувати самого себе. Він дряпав собі обличчя, бився головою об стовбур, розтовк ніс. Можна було подумати, що старий збожеволів. Але його очі дивилися розсудливо й холодно, і він, напружуючи зір, раз у раз позирав у дзеркальце, визначаючи ступінь заподіяної собі шкоди.

Покінчивши з цією справою, Хінчінбрук підмостив під голову Бертонові свою сумку, вислухав його пульс, уклався поруч і одразу ж заснув.

Він прокинувся опівночі.

Бертон був живий, але до пам’яті не приходив. З його уст зривалися хрипіння й тихий стогін.

Хінчінбрук силоміць влив йому в рот кілька краплин рому з майже порожньої фляги, звалив його собі на плечі й попростував уже знайомою дорогою до палацу Сатіапала. Останні кілька десятків метрів він повз, бо й справді знемігся.

Йому забракло сили перетягти Бертона через рів; старий сам ледве добрався до брами і почав гатити в неї ногами.

Спалахнули прожектори, осяваючи майданчик перед палацом. Одчинилася невелика залізна хвіртка. З неї вийшло троє мовчазних похмурих людей.

Але цього Майкл Хінчінбрук вже не бачив. Навіть він, — витривалий і живучий, мов скорпіон, — не витримав перенапруження і вперше в житті втратив свідомість.

Старий Джоші, чоукидар невеликого селища Навабгандж, зачув далекий гуркіт автомашини, стрепенувся й підвівся з колоди, що лежала край села. Дрімоту як рукою зняло.

Ой, важка ти, доле сільського чоукидара! За сім рупій на місяць і набігаєшся, і наклопочешся, і страху наберешся — не говори!

Чоукидар — розсильний у конторі. Чоукидар — за прислужника у “джамар сагіба” — поліцая, та “дарога сагіба” — старшого поліцая, — він навіть біга за них на базар та доглядає їхню худобу. Чоукидар дає лад в “дак бангла” — сільському готелі для приїжджих чиновників і туристів. І той самісінький чоукидар є ще й державний інформатор: він повинен доповідати начальству про ціни на товари, повідомляти про всі надзвичайні події, складати акти про народження та смерть. Здавалося б, і цього вже аж задосить на кількох чоловік. Так ні: чоукидар мусить ще охороняти вночі селище і чималий відтинок залізниці. А чим охороняти? Оцією сторічною рушницею, яка небезпечніша для стрільця більше, аніж для злочинця чи звіра?.. Та й хіба Джоші належить до касти кщатріїв, воїнів? Ні, він брахман, представник найвищої касти! Йому личить тільки “справляти шість брахманських справ” — “читати й наказувати читати, приносити жертву й інших приводити до цього, давати милостиню й приймати її”.

Отак мимрить собі під ніс старий чоукидар. Він і сам не второпає, як сталося, що йому, брахманові, може наказувати— а то й дати ляпаса! — якийсь із кщатріїв чи навіть з касти вайшя, купців, а живе він, Джоші, не краще за поганенького ремісника з найнижчої касти шудра… А колись навіть сам великий магараджа не мав би права одружитися з дочкою Джоші, бо князі та царі належать до касти воїнів — куди їм до брахманів!

Коли й було таке, то, мабуть, дуже давно. В усякому разі, старому Джоші гірко дістається шматок хліба. А от одержати прочухана можна дуже легко. Коли б пани, що їдуть оце автомашиною, застали Джоші сплячим — лиха б не обібрався.

Джоші обвів поглядом селище. Залите місячним сяйвом, воно здавалося сумирним і красивим. Тихо-тихо навколо, тільки коли-не-коли почується дитячий плач та неголосно засопе прив’язаний до дерева слон. Навіть шакали замовкли в цю пізню годину.

Автомашина вискочила на пагорок. Проміння її фар креснуло по верхів’ях дерев. Отже, хвилин через десять вона буде тут. Хто ж це їде?.. Чи не пронюхали часом англійці, що в Навабганджі зібралося стільки сторонніх людей?

Джоші почимчикував до ліска, що виднівся трохи осторонь в’їзду в село. Власне, то був не лісок, а одне дерево — баньян, його гілки випускають повітряні корені, що втинаються в землю й дають товсті й міцні підпірки.

• Предыдущая
• 2/50
• Следующая