Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 13

• Предыдущая
• 13/30
• Следующая

Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.

— Мефодій загинув…

Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.

— Не встиг… — тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. — Прости, брате… Прости, друже…

— Ні! Дивіться! — раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. — Він живий!

Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.

— Живий! Живий, погань! — радісно вигукнув Никодим.

Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.

— Мефодію! — ніжно проказала Пташка.

Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.

— Пташко, ти можеш говорити?

Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.

— Можу, — ледь чутно проказала вона.

Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.

— Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! — обняв дівчинку упир.

— Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.

— Не буду, — усміхнувся упир, не розкриваючи губ.

— І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…

Мефодій трохи зніяковів.

— Хм… Яка тямуща дівчинка! — Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: — Андрію, де татари?

— Всіх положили, живим узяли тільки одного.

Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.

— Здоров був, Мефодію! — подав він руку упиреві.

— Здоров, отамане, — сказав упир і потис руку козакові. — Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?

Останні слова Мефодія заглушив грім.

— Що? — перепитав отаман.

— Що говорить?

— Мовчить, шельма, — відповів отаман. — Та нічого, у нас — заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей — лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…

З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:

— Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…

— Збирай, Мефодію, людей, — сказав отаман. — Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…

Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.

— А ти хто такий будеш? Басурман? — сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.

— Ні, я це… Родич мірошника… — збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.

— А голос твій мені наче знайомий, — не вгавав отаман. — Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! — крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. — Скільки вас?

— Зі мною тринадцять.

— Чули?

Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.

До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.

Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.

— По-нашому говориш? — підступився до татарина Дорош.

Худий нукер з ріденькими вусиками, жовтим пергаментним обличчям і вузькими щілинками розкосих очей презирливо скривився.

— Андрію, запитай його, де збирається головний загін.

Андрій повторив питання по-татарськи.

У відповідь на це татарин плюнув на підлогу під ноги отаманові.

— Розкажи-но йому, що ми зараз з ним зробимо. Тільки розпиши якнайкраще!

Андрій гидливо усміхнувся і почав щось швидко говорити по-татарськи. Речі, про які говорив козак не обіцяли нічого хорошого полоненому, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він продовжував спокійно дивитися на козака, а коли той закінчив, кинув у відповідь кілька коротких фраз і усміхнувся ще огидніше, ніж Андрій.

— М-да-а-а-а… — протягнув Андрій. — Розв’язати йому язика буде нелегко…

— Але ми спробуємо, — сказав отаман. — Поклич-но, Андрію, сюди Івана Колія, побачимо, якої тоді заспіває цей пес…

Андрій уже подався був до виходу, але в цей момент відчинилися двері, й на порозі з’явився Мефодій.

— Як успіхи? — запитав він, кивнувши на татарина, а той, почувши його голос і не маючи можливості побачити лице Мефодія, якось дивно стрепенувся.

— Поки що мовчить, — відповів Андрій, — але ми зараз Колія позвемо, а тоді…

— О! — раптом перебив Андрія Мефодій. — Давній знайомий! Упізнаєш мене? — упир виступив на світло, звісно, не відкинувши при цьому тіні.

Татарин дико витріщив очі. Мефодій присів навпочіпки в кількох кроках від татарина.

— По баньках бачу, що впізнаєш… Та й я тебе запам’ятав… Не треба, хлопці, Івана, — сказав він, пильно дивлячись в очі бусурману. — Що ми, звірі, чи що… Я сам спробую!

Козаки тільки плечима стенули.

— По-нашому говорить?

— Ні, начебто, — відповів Андрій.

— Гаразд, гаразд… Приступимо.

Мефодій став повільно наближатися до татарина, той одразу зіщулився і завовтузився на лавці. Упир зупинився у двох кроках від полоненого.

— Дивися! — сказав він і підняв угору руку.

Пальці на руці раптом почали неприродно видовжуватися, шкіра потемніла і вкрилася шерстю, гачками витягнулися міцні чорні пазурі. Упир підняв другу руку — ті ж метаморфози відбулися і з нею. Потім і обличчя упиря почало темніти, видовжуватися, набувати дивної трикутної форми і вкриватися шерстю. У розширених і чорних, як смола, очах упиря прорізалися вертикальними щілинками вогненні зіниці. Одяг на Мефодію пішов по швах, і показалося тіло, вкрите чорною лискучою шерстю. За спиною розправилися кажанячі крила.

Упир розкрив вузьку, зубату пащу і жахливо зашипів, висолопивши червоного, як кров, язика. Потім він блискавкою кинувся до татарина, схопив його своїми пазуристими лапами і почав щось швидко говорити йому по-татарськи, час від часу перериваючи свою тираду лиховісним шипінням. Опісля кинув блідого, як небіжчик, нукера під ноги козакам. Той, гепнувшись, припав до ніг козаків і, цілуючи чоботи, закричав по-українськи, щоправда, з відчутним бусурманським акцентом:

— Пощадіть! Не допустіть! Я все розкажу! Верст за тридцять від того хутора, що ми спалили, буде збір… Всього триста чоловік кінноти… В степу, де яри починаються, три баби кам’яні стоять… Вони одні там на всю округу… Показати можу! Через три дні збір!

Татарин не припиняв плазувати перед козаками, які ошелешено дивилися на нього.

— Ти диви, по-нашому заговорив… — першим оговтався Андрій.

Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.

— Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде — цей он як репетував.

— Та я й сам мало не обгирився, — геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. — Що ти йому такого наговорив?

— Е, пусте, — махнув рукою упир.

— Андрію, так що він йому говорив?

— У-у! — прокашлявся Андрій. — Не дивно, що він по-нашому защебетав…

Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.

— Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі — багато ночей — буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.

— Ясно, — сказав Дорош. — Ну, а так що обіцяв?

— Швидку смерть, — відповів Мефодій.

Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.

• Предыдущая
• 13/30
• Следующая