Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 8
- Предыдущая
- 8/29
- Следующая
«ВСІМ АКТОРАМ, ЗАЙНЯТИМ У ПОСТАНОВЦІ П'ЄСИ „ЦАР ЕДІП“ ДАВНЬОГО ГРЕЦЬКОГО ДРАМАТУРГА СОФОКЛЕСА, ЗІБРАТИСЬ О 9 ГОД. РАНКУ В КІМНАТІ ПОЛІТЗАНЯТЬ ДЛЯ ЗАКРИТОГО ЧИТАННЯ ТЕКСТУ». Підпису під оголошенням не було.
Ігор через плече озирнувся на годинника, який висів біля віконечка вахтерки. Стрілки показували десяту з кількома хвилинами. Ну, так і є, дорога з дому до театру рідко забирала в нього менше ніж дві години. Трамвай у цю пору року був єдиним транспортним засобом, який працював у місті бодай трохи надійно. Втім, і в кінці весни, коли поновлювався регулярний автобусний рух, трамваї все одно переважали. Їхні розчовгані, блискучі рейки з'єднували найдальші куточки міста, найостанніші висілки. Залиті мастилом, брудні колії тяглися посеред вулиць, розходячись на стрілках під гострими кутами. Інколи вони з'являлися просто з-під землі, тобто з-під асфальту: це означало, що вони тут були давно, споконвіку, а вже пізніше їх зверху залито асфальтом. у таких випадках по рейках не їздили трамваї, проте інколи відрізки колії можна було угледіти на глухих вуличках передмість — значить, і сюди колись дотягувалася павутина трамвайних маршрутів? Принаймні так можна було подумати, хоча це була занадто простенька логіка. Бо ж можна було також припустити, що ці фрагменти колії покладено тут зумисно — із розрахунком на те, що колись, у майбутньому, їх буде подовжено і вони дотягнуться, зростуться з матірною мережею чи дадуть початок новій, внутрішній, автономній, мережі. Принаймні перехожі звертали увагу на такі колії лише тоді, коли, перебігаючи стрімголов вулицю перед вантажівкою, раптом спотикалися, перечіплялися об металеву балку й падали, збиваючи коліна, здираючи долоні, гублячи речі і, вже стоячи накарачках, широко розплющеними очима впритул спостерігаючи, як стрімко наближається, летить на тебе кілька тонн металу, як блідне й витягається обличчя водія за вітровим склом у кабіні, як димляться різко натиснуті гальма, як завантажену задню частину авта, що її ще називають кузовом, заносить, і тому на цей неправильний паралелепіпед уже можна дивитися під певним кутом — відповідно вітрове скло кабіни зі зблідлим обличчям у ньому теж від'їжджало вбік, також під кутом, і скло починало блікувати, й перелякане обличчя зникало за прозоро-непрозорою блискучою амальгамою.
Ігор різко струсонув головою. Треба таки піднятися до кімнати політзанять. Це приміщення знаходилось на третьому поверсі, поряд з кабінетом заступника директора з ідеологічної роботи. Якого, втім, усі називали Парторг. Первинно задумувалось, що там має бути зала для занять з балетної підготовки і танців. Але зараз балетна зала з перилами вздовж стіни й довгим, надщербленим у кількох місцях дзеркалом містилась у підвалі, а у світлій продовгуватій кімнаті на третьому поверсі стояли рядами стільці, на столі громадилась збита з фанери трибуна, а по стінах було порозвішувано щити з текстом державного гімну, зображенням герба, прапора та інших державних символів. Усе, як і мало бути у Державному театрі.
Трохи захекавшись на сходах, він спинився перед дверима, прислухався, поклавши долоню на клямку. Всередині точилася розмова — не читання, а саме розмова, вже це він міг розрізнити. Читання було б монотонним, а розмова тривала на високих тонах. Домінував голос режисера Метелецького, захоплений і піднесений. «Ну, хіба в драматургії головне — текст? О ні, шановні, я з цією тезою ніколи не погоджуся. А ви вже мені, будьте ласкаві, повірте, я в театрі не перший день!..» — з погано потамованою насмішкуватістю запитував цей голос у когось із присутніх там, за дверима. Ігор натис на двері, й вони відчинилися.
— О, нарешті! — вигукнув Метелецький, усміхаючись в його бік. — А то ми все тут ніяк почати не можемо. Проходьте, Ігоре, сідайте…
У першому ряду кімнати для політзанять сиділи на стільцях через один молода актриса, котра мала грати Іокасту, Семен Маркович, як і вчора, з пов'язкою на чолі і в полотняній туніці, та ще кілька акторів. Метелецький походжав перед ними упоперек неширокого проміжку, котрий відділяв перший ряд від стола з трибуною. На столі, в нього за спиною, лежала течка, звичайний швидкосшивач із зав'язаними поворозочками. Течка не була особливо грубою, проте кілька сторінок усе ж визирало з-за верхнього краю білим полем. Усе це Ігор зауважив миттєвим боковим зором, доки перейшов кімнату й сів у четвертому ряду, за спиною Семена Марковича.
Метелецький тим часом забрав з обличчя посмішку. Він також озирнувся назад, погладив пальцями течку, проте до рук її не взяв. У кімнаті запанувала мовчанка. Ігор посовався на стільці й теж застиг нерухомо.
Режисер знову швидко пройшовся по обличчях акторів своїм поглядом, в якому щомиті додавалося серйозності.
— Зараз я роздам вам тексти ваших ролей, — він нарешті сягнув до столу і взяв течку до рук. Розв'язавши поворозочки, подивився досередини, підніс аркуші паперу ближче до очей. — Нам вдалося отримати оригінал тексту п'єси. Зі спецсховища. І це виявилось нескладно. Нічого важкого, як виявилось… — Обличчя режисера серйознішало, було помітно, що сам він бачить текст уперше.
— Тут, звісно, скорочений варіант, над ним попрацювали. Але для розуміння загального сюжету цього має бути досить…
Стало помітно, що режисер почувається дещо ніяково. І це знову було дивним. Режисер Метелецький ніяковіти не вмів і не любив. Він роздивлявся текст, то наближаючи, то віддаляючи його від себе, поправляв окуляри і понад аркушами кидав короткі погляди на акторів. Потім знову фокусував свій зір на папері. Нарешті наважився й повільно розвернув аркуша лицьовою стороною до акторів. Аркуш був майже весь суцільно вкритий чорнильними пасмами цензорських штампів. На всю сторінку лишалося три-чотири рядки суцільного тексту, і ще деякі окремі слова можна було розгледіти по краях, де чорнило лягало трохи слабше.
— Проте ми з вами вміємо працювати і в несприятливих умовах, правда ж? — Оптимізм у голосі режисера лунав настільки нещиро, що всі без винятку в залі опустили очі, а він сам пустив півня наприкінці слова «правда». Поперхнувшись, Метелецький коротко кашлянув. Молода актриса — в цю мить Ігор пригадав собі, що її ім'я Лариса — несміливо підвелася і з зусиллям, сковтнувши слину, промовила:
— Ми, звичайно… нас, звичайно, в театральному технікумі готували до роботи на сцені… Але як… як ми зможемо втілити характери… персонажів, не маючи всього тексту?
Ігор не знати чому раптом відчув симпатію до цієї дівчини. Зараз трохи ззаду і знизу він бачив її у профіль: тоненькі, неначе гострим олівцем промальовані, риси обличчя. Високе чоло, гарні світлі очі, маленькі вуста. Постать її, дрібненька, проте зграбна, мала гармонійні, плавні лінії. Руки, які вона склала перед собою на грудях, теж були саме такі, як треба — маленькі, проте не мініатюрні, з довгими пальцями, на яких нігті були підстрижені досить коротко й акуратно.
Метелецький тим часом остаточно опанував себе й зухвало витріщився прямо в гарні Ларисині очі:
— Знаєте, дорогенька наша, ви ще занадто молоді і навіть не можете собі уявити, які важкі,просто нерозв'язні завдання інколи мусить вирішувати колектив сучасного театру!
Лариса знічено опустила очі й переплела тонкі руки на своїх високих грудях. А режисер продовжував самостверджуватись, уже знайшовши і необхідний душевний стан, і потрібні слова:
— В наш непростий час, коли не тільки трудящі, але й представники творчих професій змушені щодня відповідати на виклики, що їх кидає зовнішнє і внутрішнє оточення нашій країні, зневірі немає місця в наших рядах! Ось ви, молода людина, яка ще тільки починає своє життя, свою трудову біографію… — Лариса після цих слів ще більше опустила голову й похнюпилася. Хоча на крихітну мить Ігореві здалося, ніби вона посміхається, ледь-ледь, непомітно, тісно-тісно стиснувши вуста… Проте роздивитися краще було важко: занадто велика відстань розділяла їх.
Режисерове натхненне й піднесене монотонне бубоніння раптом стало зовсім нерозбірливим — чи це тільки йому звідси, з його четвертого ряду, так вчувається? Окремі слова ще можна було вловити — «відповідальність історичного моменту», «вимоги до трударів театрального жанру», «потреби народу в якісних, ідейно витриманих видовищах», але загальний зміст сказаного вислизав зі сприйняття, розмивався, танув у несвіжому, застояному повітрі кімнати політзанять.
- Предыдущая
- 8/29
- Следующая
