Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 27
- Предыдущая
- 27/118
- Следующая
— Підійдіть сюди. Ближче, ближче!.. — владно, хоча й неголосно наказав товариш Манасенко, і Шлойма, озирнувшись, зрозумів, що звертаються саме до нього, і звертаються на «ви». Ніхто з його супроводжуючих не переступив порога кімнати, залишившись за різьбленими дверима. Хоча, окрім чоловіка за комп’ютером, якісь дві чи три постаті все ж пересувалися кімнатою, але були вони такими сірими, непомітними й безтілесними, що швидше скидались на духів, аніж на смертних людей з плоті і кості. Та й роздивитись їх у затишній напівтемряві покою було нелегко. Лінійні лампи скеровували своє стримане світло під стелю так, що навіть тіней під ногами не було. Натомість на підлозі під ногами широко лежав гарний м’який килим шляхетного візерунка, мабуть, шалено дорогий. Шлойма зачаровано опустив погляд на східний лабіринт ворсистих ліній, і лабіринт раптом сам собою склався у плутаний, кучерявий, але доволі розбірливий напис: «Участникам дней украинской культуры в Таджикистане на долгую память с благодарностью от свободных трудящихся предгорий Памира».
— Та підійдіть же сюди, Шлойма Ецірван! Я до вас звертаюся… — Тон, яким промовлялись ці слова, був зовсім не загрозливим, а швидше коверзливо-нетерплячим. Шлойма зробив кілька кроків уперед і знову зупинився. У цей час перший секретар, гойднувшись дещо сильніше, вхопив з різьбленого столика кришталеву склянку, а один із чоловіків-тіней налив йому у неї кілька грамів коньяку з приземкуватої пляшки, попередньо віртуозно діставши ту пляшку з червоної коробки із написом «Геннессі», звісно ж, латинськими літерами. Продовжуючи гойдатися за все меншою, згасаючою амплітудою, товариш Манасенко зробив зі склянки кілька маленьких ковтків, використовуючи для цього саме крайні точки розхитування, передню й задню. Після цього він з усміхом сказав Шлоймі, неначе дражнячись: — А вам спиртного ми не наллємо. Вам не можна.
— Обійдусь… — Шлойма з усієї сили стримав ковтальний рух у горлі. — Я ще сьогодні вип’ю. — Другого речення він, здається, так і не вимовив уголос, лише подумав. Так, напитися сьогодні після прем’єри не завадить. Якщо ти ще туди потрапиш, на свою прем’єру. Бо досі справи йдуть трохи не в тому напрямку. Ці їхні збори, обговорення роману, цей всезагальний осуд — скидається на те, що усе воно робилося немарно.
— Так-так, усе в нас робиться немарно… — приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. — Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше — для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі — і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?
Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого двобортного піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.
— Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам уже довідатися, для чого ви тут. — Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може, й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. — Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.
— Жодних пропозицій від вас я не прийму. — Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. — І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.
— Яке зникнення? — товариш Манасенко знову люб’язно заусміхався. — Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібні живий, здоровий і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібні ви нам.
— І для чого ж? — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.
— Задля великої справи. Для такої великої справи, що ви й самі нею потім пишатиметеся. — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірван. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам’ятаєте?.. — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього великого російського народу.
— І які ж вони, ці ваші види? — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в Західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівненських соціал-демократів… Хоча ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівненські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у Східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?
— А хочемо ми від вас зовсім небагато… — Голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.
— Що значить — «відкрити»? — Шлойма не розумів, хоча десь за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.
— А те й значить. Відкрити місто, об’єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною, всі свої важливі справи, клопоти й турботи… — У голосі першого секретаря з’явився пафос диктора державного радіомовлення. — Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірван.
— Тобто? — Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.
— Не прикидайтесь, письменнику Ецірван. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше — на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, — нам відомі й такі категорії! — так ось, на рівні підсвідомості ви самі хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?
— Ні! — Ецірван вирішив бути твердим і незламним. — Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.
— Воно — не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний і наївний письменнику Ецірван! — Пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.
— Спільне у нас тільки небо й повітря. — Письменник Ецірван не здавав позицій. — А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.
— Гівно у нас спільне! — загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. — Гівно або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з’ясував у лікарів. Отож, у нашого міста чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому ні на мить не сумнівалися!
- Предыдущая
- 27/118
- Следующая
