Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 49


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

49

— То є, прошу пана, унікальна речовина, — Пан Юзьо, коли хвилювався, починав розмовляти більш по-галицьки. — То є слина іще однієї визначної опозиціонерки. Ви думаєте, мені було легко її здобути? мусив наймати хлопців. Коли пані Н. Приїздила до Львова на зустрічі з виборцями, хлопці замаскували пробірку під мікрофон однієї нашої радіостанції й установили його на трибуну, звідки пані мала промовляти. І так ото трохи накапало, як видите… Як бачите. Добре, що я одразу вжив пробірку з термостійкого скла. Оно дивіт, дивіт си, що вона виробляє! — Він показав колбу, у якій рожевувата піна здіймалася, намагаючись по стінці підібратися до горла, і вже майже сягала корка. — Надзвичайно активна й агресивна речовина. І, до речі, я вже маю на неї покупця. Нині вранці отримав факс. Мені написали з дослідницького центру з Гамерики. Оно можете переконатися! — Він показує тобі здалеку рулончик факсового паперу, на якому можна вгорі розгледіти надрук великими літерами — «Center for Nuclear research», Лос Аламос, Каліфорнія… Пропонуют мені за ту речовину п’ять тисяч долярів. Хіба продам…

Сон уже остаточно злетів з тебе. Ну добре, ти справді у Львові. Із цим ще можна якось змиритися, хоча тут теж багато незрозумілого. Але ти не тільки у Львові, ти ще й у лігві, чи як це назвати — у печері — чаклуна?!

Пан Юзьо вчергове прочитав твої думки.

— Ви си тільки не хвилюйте! — заспокійливо підніс він руки. — Я вам нічого поганого не зроблю. Я вже все зрозумів, ви є звичайний чоловік, рядовий обиватель, середньостатистичний громадянин, як то часом називають у газетах. І ви не мусите боятися. Я на вас не застосовуватиму жадних чарів. Та й, чесно кажучи, я не є чаклуном. Я тут усього лиш сторожую ночами. І описую наявні експонати. Складаю повний каталог.

— Усе одно мені важко віриться… — зізнаєшся ти.

— Но, бачите, у житті часом трапляються події, у які важко віриться. — Пан Юзьо знову сідає прямо перед тобою й пильно дивиться тобі в очі своїм добрим, ласкавим поглядом. — Але можете мені повірити: усе то діється з вами насправді. А показати вам ті свої деякі екземпляри я мусив, щоб попросити про одну послугу.

— Яку послугу? — Ти видихаєш це запитання з острахом, хоча щосили намагаєшся тримати себе в руках.

— Цілком дріб’язкову послугу. То вам майже нічого не вартуватиме. Принаймні ви відпрацюєте й ту філіжанку кави, і це тепле приміщення, у якому можете перебути негоду, — у голосі пана Юзя зазвучали нотки правдивого галицького меркантилізму. — Бо в світі нічого не буває задармо, — Він помовчав і, мабуть зрозумівши, що вразив тебе жорсткістю своїх вимог, додав після паузи: — Але то ще не все. Якщо ви погодитеся, я беруся також доправити вас назад, у Київ. І зроблю то швидко й безкоштовно. То як?

Ти не мав що відповісти. Тож, сприйнявши твоє мовчання як знак висловленої згоди, пан Юзьо вдовлено крекнув і заходився розпалювати погаслу люльку. Пустивши кілька пасом диму, він нахилився до тебе й делікатно взяв за лікоть:

— А зараз мусите підвестися й іти зі мною. Покажу вам ще дещо важливе зі своїх експонатів. Може, навіть — найважливіше.

Ти підвівся йому назустріч усім своїм ще трохи ватяним тілом, стрепенувся й, обережно ступаючи між коробок та шаф, пішов у глибину його загадкового складу. Іти довелося недалеко. Проминувши два ряди шаф, пан Юзьо спинився, устромив до рота люльку й указав тобі на підлогу:

— Ось, прошу подивитися…

Дивитися, власне, і не було на що. На паркеті, застеленому якимись старими газетами, лежав, де-не-де підтікаючи бруднуватими цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом.

— Що це таке? — ти підвів очі на пана Юзя.

— То і є, прошу пана, моя найбільша проблема. — Пан Юзьо раптом споважнів і заговорив крізь зціплені зуби, не витягаючи люльки з рота. — Вона мені захаращує тут приміщення, лежить уже кілька років, і я не можу з тим нічого вдіяти. Тому ви й мусите мені допомогти. Бо понєваж ви не є людина публічна, тож я від вас не потребую ні волосся, ні навіть, перепрошую, малої кози з носа. Потребую тільки малої помочі.

— Так що це таке? — ти вирішив одразу не піддаватись і з’ясувати все до кінця.

— То є, прошу пана, Українська Ідея. Так-так, ви си не дивуйте… — Пан Юзьо знову схвильовано підпустив у мову галицизмів, вийняв люльку з рота і рвучко вибив її в долоню. — Вона, як відомо, не спрацювала, ну принаймні так було оголошено громадянам. І ось її привезли сюди, до мене. Бо вони, бачте, не знали, де зберігаються подібні речі! — Сердиті нотки досить виразно прозвучали в його рівній і спокійній мові. — Довідалися, де у Львові є подібне сховище, привезли ту й скинули мені просто під двері. Що я мав робити? Узяв її, затягнув сюди, прийняв на баланс, позаписував у всі книги… А вона ту мені лежит, смердит, не піддає си жадній класифікації!..

— А з чого вона складається? — Продовжував з’ясовувати ти.

— Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите. — Пан Юзьо вже трохи ніби заспокоївся. — Її треба сприймати та споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових. Але ні, то я не так сказав — «сприймати». Я хочу її позбутися! Я її вже списав за актом як таку, у якої вичерпався термін використання. І ви мені тепер мусите в цьому допомогти. Ну, берімося!

Після цих слів пан Юзьо нахилився, ухопився за один край поліетилену й потягнув прямо разом із брудними, підмоклими газетами в бік виходу. Ти цілком автоматично вхопив протилежний край і почав допомагати. За кілька хвилин ви вже дотягли згорток, який виявився не таким уже й важким, до самих дверей. Пан Юзьо випростався, витер долоні об свої спортивні штани та звернувся до тебе.

— Як я вам пообіцяв, я доправлю вас до Києва. А ви мусите мені пообіцяти, що позбудетеся цього пакунка, коли прибудете туди. Тільки прошу вас зробити це саме в Києві й у жодному разі не десь, не по дорозі.

Ти кивнув, хоча дуже погано зрозумів промовлені до тебе слова. Та сперечатись чомусь не хотілося. Утома знову вступила в тіло: середина ночі, о такій порі треба спати, а не тягати пакунки по підлозі. Ти доплентав до козетки й опустився на неї, роздивляючись свої долоні. Пан Юзьо подав тобі якусь вологу шматину, і ти витер об неї руки.

— Зараз я зроблю нам іще кави, а тоді викличу для вас таксівку. — Він попрямував за шафи й забрязкотів там начинням. Невдовзі звідти попливли пахощі кави й вишневого тютюну: певно, він там знову натоптав свою погаслу люльку. Ти схилився на спинку козетки й заплющив очі лише на хвилинку, на чверть годинки, щоб у голові проясніло…

3

Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці «Гідропарк». У голові шуміло, у роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами, широко й спокійно плинув Дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потроху піднімались догори — чи, може, це земля так парувала? де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне, ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, до далеких круч із золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, я завважив на лавці, поряд із собою, великий видовжений пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.

Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього ввійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож, коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунок і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. «Нічого, нічого, я зараз виходжу…» — намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь-чому пхалися до міста в таку ранню пору.

На зупинці «Дніпро» двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витягнув Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхувати. Поліетилен у деяких місцях порвався, і неприємний, затхлий дух ударив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунок через трамвайні колії в бік річки.

49
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело