Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 60


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

60

Це знову було воно — те солодкувате м’ясо, рівного якому не мав ні заєць, ні ондатра, ні тим більше нікчемний пуголовок. Особливого смаку додавав ще й переляк, страх, пережитий жертвами перед смертю. Певно, від дії цього всеохопного страху їхня плоть неначе бубнявіла, промивалася свіжою, стрімкою кров’ю, що її гнало серце в несамовитому темпі, чи то від надії в останній момент урятуватися, чи то навпаки, від безнадії. Маючи так багато їдла, Очамимря могла тепер і поперебирати, тож спершу вона повід’їдала найсмачніші місця, від поперека й униз, до колін. Кісток там майже не було, м’ясо найбільшого самця, щоправда, трохи відгонило якимось димом, але менші жертви були на диво соковитими й ніжними. Тож, наївшись, Очамимря за звичкою (і за велінням природи своєї) уклалася спати на піску, неподалік від розтерзаних тіл. Прокинулася надвечір, заревла, відганяючи зграю здичавілих собак, які вже скрадалися в кущах, учувши запах крові та м’ясива, ще раз утамувала голод — і знову залягла в блаженний сон. Але вночі небо захмарилося, здійнявся вітер, вода в Ріці піднялась і забрала недоїдені рештки з собою.

* * *

Тим часом у граді вільний день, на роботу йти не треба. Це, кажуть, перві люде ще придумали, щоб за шість днів, на сьомий, чи через сім, на восьмий, один день не працювати. То й у граді так буває. Тільки не щоразу якогось певного дня, а тільки коли Кнєзь розпорядиться. Часом після десяти днів праці, а часом і після півторадесяти. Ото вже радість тоді в граді запановує. Хоча Кнєзь і сердиться, і свариться: каже, що після вільного дня, назавтра, дуже погано робота йде на будівництві й скрізь по граду взагалі. Ну так чого ж би вона добре йти мала — нарід же, відпочивши, розслабившись, не дуже охочий знову до праці ставати.

То, щоб городяни дурно не тинялися, клей запахущий не нюхали, грибами сушеними не об’їдалися та растаман-траву не збирали, останнім часом Кнєзь у вільний день чистоту проголошує. Це значить, що всі мають помитися: чи в Ріці, чи вдома, як хто вже дуже немічний або лінивий, а також у помешканнях своїх лад навести, сміття зайве повигрібати. Каже Кнєзь, ніби чистота — запорука здоров’я. Хто його зна, може, і правду каже. Кнєзь же помилятися не може. Хоча коли чоловік якою коростою або струпом укритий, та ще ті струпи намочити й мочалом пошкребти, то йому тільки гірше робиться. Але то вже Кнєзь так розпорядився. І не годиться заперечувати.

Тож і миється люд цього дня хто вже хоче і хто не хоче. Перуть свої роби натільні, ушивники й підсорочники, ті, котрі вже дуже чистьохи. Більшість до Ріки повиходила, туди ж, куди і щодня, трохи вище за течією, ніж міст будувати ходять. Чоловіки й жінки, діти й підлітки. Декотрі сором’язливіші, переважно дівчата й жінки молоденькі, вище відходять, туди, де вже кам’яні мури вздовж русла закінчуються, і там, в очеретах прибережних, тіла свої оголивши, купіль приймають. Підлітки-хлопчаки за ними підглядають, на березі залягаючи. Дівчата те давно завважили, сміються, махають руками в їхній бік, срам прикриваючи.

Аж раптом як заверещать дівки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у воді, перечіпаються. Шмаття мокре до тіла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах — видно, що не придурюються. Куди та сміхотливість і поділася.

Щось пливе згори за течією, і то щось таке, що їх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, із синюватим відливом. Он іще таке саме, слизьке й матлахате, і ще. Налякані дівчата, сяк-так одягнувшися, біжать до юрби, показуючи на воду руками.

А тим часом щось рожевувате з синявою повільно пропливає просто в людей перед очима й завертає під дамбу недобудовану. Котрийсь із гриднів, із коня спішившись, теж свою сорочку прав та під пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на камені, підійшов сторожко, по коліно у воді, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»

Інші гридні під’їхали, теж на воду подивилися, суплячись та кривлячись. Котрийсь списом дотягнувся, виволік на берег — що?.. Половину тіла людського, причому верхню, половину чоловічого тіла, міцного, кремезного. Але нижче пояса нічого немає, від поперека перекушеного тільки багряні кишки з черева звисають. Інші два тіла — жінки й дитини — у такому самому стані. Придивляються гридні до слідів від укусів, перемовляються — ніколи ще таких зубів не бачили, гострих та довгих, як ножем добрим розрізано. Не вовк, не ведмідь, не пес бродячий. А що ж це може бути? «Щука…» — припускає один. Та яка ж завбільшки та щука має бути, оно який укус — один-єдиний чоловіка навпіл розірвав… Хоча мало що там у Ріці водитися може. Оно про сомів велетенських розповідають, які дітей крадуть улітку, коли ті купаються на мілководді. То, може, і щука якась така в Ріці завелася. Але все одно моторошно робиться.

А тіло загиблого впізнали досить-таки швидко. Івашко-рибалка, який теж недалеко, на Тарасашевченка, мешкав у землянці, він ще вихвалявся, що сіті-ятери у верхів’ях порозставляв та, узявши дружину й дитину-підлітка на підмогу, кілька днів тому подався надвечір їх вибирати. Наступного дня не повернувся Івашко, і ще за день не повернувся. Ну, мало там що могло трапитися, подумали десятники, затримався, повернеться, рибою за дні робочі пропущені віддячить. Та й не особливо його шукали-допитувалися.

Один із гриднів, закінчивши тіла мертві обдивлятися, скочив на коня та й гайнув угору узвозом чимшвидше доповісти про страшну цю знахідку Кнєзеві й Азар’янові.

Кнєзь у цей час саме вдома був — бо й Кнєзеві теж вільний день потрібен. Наглядав він, як няньки купають доньку його, а чи то доньок — як його краще сказати… Річ у тім, що дружина Кнєзева під час пологів померла — точнісінько, як усеблага богиня Фака. Але породила вона, вже помираючи, дитину Кнєзеві. Дитину пізню, довгождану, хоча й незвичайну. Мала дівчинка два тулуби, від пуповини починаючи, дві голови на двох осібних шиях, по парі рук, а при цьому лише одну пару ніг. Роздвоєну дочку новонароджену одразу Кнєзеві не показали: так він уже був приголомшений смертю дружини. Лише пізніше люди повідомили йому звістку сю несподівану, дочекавшись, як заспокоївся вдівець, як відпив і відстогнав кілька днів із похмілля. Вразився Кнєзь дочкою-потворкою, та не відіслав нікуди й утопити також не наказав. Після Спалахів часом такі діти незвичайні де-не-де народжуються, і тоді з ними саме так здебільшого чинять. Та Кнєзь, заспокоївшись, звелів няньок досвідчених для кнєзівни з міста взяти та й довірив їм дочку ростити-виходжувати.

І росте ото (чи — ростуть?) дівчина (чи — дівчата?) за високим парканом, у величезному домі Кнєзевому. Отримали доньки два імені: одну нарекли Піпсіколою, другу — Кукаколою. Бо дві голови, два обличчя маючи, вони й думки, і бажання вже мають роздільні, осібні. От тільки пересуватися, рухатися обидві дівчинки можуть тільки разом, на спільних своїх ногах. Важко це їм: одна хоче в двір бігти погуляти, а інша — у домі, у світлиці бавитися. То часом стане (чи — стануть?) посеред світлиці й плаче (плачуть) гірко-прегірко. Як зовсім малі були, то й обличчя не раз одна одній до крові, посварившись, роздряпували, не маючи змоги втекти одна від одної. Таки тяжко це — вище пояса мати сестру, а нижче пупця бути єдиною з нею істотою. Батько Кнєзь теж бачить, як його доньки улюблені, воєдино зліплені, страждають, та й не знає, чим ті страждання полегшити. Звісно, ні з якими іншими дітьми зроду Піпсікола й Кукакола не бавилися, чи й підозрюють вони про їхнє, інших дітей, існування. Але й на прикладі дорослих вони теж могли свої висновки зробити. Хоча як зовсім іще малими були вони, то їм трохи няньки голови морочили: ото як виростете дорослими, то кожна матиме окрему пару ніг і гулятиме сама по собі, без сестри прирослої. Та вже років, певно, зо п’ять як не вірять дівчатка в ці розповіді. Доростаючи, почали вони розумнішати: вже менше й рідше поміж собою сваряться, частіше згоди доходять — чи то в двір іти бавитися, а чи в горниці залишатися. І на гриднів, котрі молодші, задивлятися почали. Усе ж таки дванадцять літ донькам минуло. Та й не погані вони собою. Якби не разом, а поодинці, то зграбненькі були б отроковиці.

60
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело