Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 9
- Предыдущая
- 9/118
- Следующая
«От мерзотник малий, моїми давніми віршами дівок у кущі заманює!» — незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики.
— У мене його, цього вірша, навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові дегенерації — це ж усе таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони… вони… — Молодий поет раптово вмовк, зніяковів і, сівши на своє місце, виснажено зітхнув.
— Що то воно молоде! — чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. — А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?.. — Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. — …тоді я хотів би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що — ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)
Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме — професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.
З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і поважно попрямувала до дерев’яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися із Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може, й ні. Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика.
— Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. — Чмонь вочевидь шукав точку опори, відштовхнувшися від якої, він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. — І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він — це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська! Література!
Шлойма вже нарешті потрохи починав усвідомлювати, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах — «Вітчизні», «Києві» й нещодавно знову відродженому «Радянському літературознавстві», тепер під назвою «Українське соціалістичне літературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.
— Шевченко — він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники… — Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, ніби давньоримський дротик-фашіо. — …всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до… Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі… — Чмонь молитовно звів очі д’горі й завмер.
Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.
— …він одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослідникам! — Голос Чмоня твердів і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах). — А декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! — Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослідників своєї творчості.
«Якої біди я тут сиджу? — майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. — Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ». Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу, і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стільчика з надламаною спинкою.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди, — й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» — а води, як на зло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, — і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й, не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до вхідних дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридору мали на собі літеру «М», набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов — і можна спробувати…
Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові, й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:
— Що, Шлоймо Васильович? Підсадити?
І рвійно обтріпуючи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.
І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (хоч би не забути, що ривків «туди-сюди» має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..
Обтічні боки порцелянової туалетної посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою відштовхнутися від підлоги, вікно виявилось навіть на шпінгалет не зачиненим — легко відійшла убік квадратна рама зі склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, — й ось ти вже по той бік, зістрибуєш у траву на схилі, сорокалітній мудацюго, знаний рівненський письменнику, що ти собі думаєш, ніби хлопчак з уроків, утікаєш з такого важливого заходу, який тут неодмінно назвали б міроприємством. Та нехай собі, нехай вже якось там без мене, відвик уже від таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розім’яти.
За спиною Дому ідейної роботи круто здіймався угору пагорб з тополями потойбіч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий єврейський цвинтар. Навіть у протилежному кутку міста, на Московській (тепер Степана Бандери, хоча ні, зараз тут, по цей бік Стіни, знову на Московській), де минало твоє дитинство, між однолітків переказувалось, ніби пацани з п’ятої школи у футбол черепами грають на цьому будівельному майданчику.
- Предыдущая
- 9/118
- Следующая
