Цурпалки - Соколян Марина - Страница 9

• Предыдущая
• 9/17
• Следующая

— Не слід плутати традиції, моя люба Мара. То в християнській — руйнувати. В офітів, людей створив злий демон Ялдаваоф, супротивником якого потім став Змій, втілення Найвищої Мудрості. В маніхеїв — фізичний світ, як і фізичні тіла-теж породження злих сил, архонів, і можуть приносити душі лише страждання.

— Майже як в буддистів, так? Все — страждання. Нема в світі щастя…

— Е-е, в цьому випадку зло і страждання — від бажання індивідуального, особистісного досвіду існування.

— Ага, ну звісно. Слід-бо розкумекати, що все довкіл — лише ілюзія, галюцинації шизофренічного, обкуреного Духа.

— Ох і тяжко ж із молоддю. Тобі, може, ще кави замовити?

— І шоколадку. Гаразд, а як же християни розбирались зі своїм парадоксом: Бог створив світ, Бог добрий і всемогутній, тоді чому ж існує зло? Чи то Бог недостатньо добрий, чи то недостатньо всемогутній?

— Нема на тебе Августина.

— Ги-ги, було Торквемаду кликати.

— Ну, добре. Можна сформулювати це так: Бог хотів, аби люди скористалися свободою вибору, і, аби можна було вибрати щось одне, слід було запропонувати альтернативу.

— Як із тим веселим офіціантом: «Чого вам, чаю чи кави? Кави. А от і не вгадали!» Щось таке? Але мені ось що цікаво: навіть та стихія, яка мусила правити за пугало, і то була зрештою антропоморфіні… антропоморфізована. Ось.

— Аякже, логіка проста. Зло — від гордості. Адже позбавлена душі субстанція не може відчувати гордості чи виявляти якісь амбіції.

— Ги, я, тумбочка, існую і пишаюся тим, що я тумбочка. Але хочу бути столом!

— Щось таке. Але альтернатива, оте твоє пугало, виявилася такою привабливою, що довелося створити мораль.

— І пекло! Як же не покарати за неправильний вибір?

Вона трохи хвилювалася. Наче вперше. Втім, позираючи на Елайю, вона відчувала якийсь внутрішній теплий дотик: все буде добре. Та й у власній оселі Юдита почувалася безпечніше і впевненіше. На своїй території, у своєму праві.

Юдита відчинила двері. В квартирі темно, і трохи пахне димом. Дівчина ввімкнула світло і нервово запропонувала гостеві зняти плащ та облаштуватися як зручніше. Елайя спостерігав за нею з іронічною усмішкою, певно, здогадуючись про її хвилювання. Потім дістав з портфеля пляшку вина і попросив принести склянки; Юдита відразу ж зітхнула з полегшенням. Вони трохи випили, після чого Елайя потягнувся по-котячому і промуркотів:

— Завтра їду звідси.

— Правда? — вона вже давно не запитувала «куди», — А скоро повернешся?

— Не думаю. Нема чого мені тут робити.

— Але… як же ж?

— Як же ж ти? Так, ти це хотіла запитати? — його голос раптово холодний і твердий мов криця.

— Елайя, що трапилося?

— Нічого не трапилося, сучко! Ти мене просто не знаєш! Думаєш, все жарти-квіточки! Не можу більше, дістало!

— Елайя, любий …

Юдита зблідла. Вони дивилася на нього вражено, перелякано, нічого не розуміючи. Цього не може бути! Не може людина ТАК змінитися!

— А, не віриш! Я доведу тобі, — прошипів він.

Він нахилився і поцілував її, боляче стиснувши рукою шию. Потім розмахнувся і вдарив її по обличчю тильною стороною долоні. Вона зойкнула і спробувала вивільнитися з його рук.

— Відпусти! Елайя, відпусти!

Він дивився їй в очі, усміхаючись. Потім ще раз вдарив, цього разу відпустивши руки. Силою удару її відкинуло назад, гупнуло головою об бильце ліжка. Коли вона підвела голову, з її носа струменіла тоненька цівочка крові. Юдита відповзала від нього, схлипуючи, все ще не в силі провірити в те, що відбувається.

Елайя підвівся і зробив крок до неї, знімаючи ремінь з брюк. В його очах Юдита побачила намір, бажання людини, що не звикла змінювати своє рішення, і її охопив страх, тваринний страх перед безжальним хижаком. Вона закричала і метнулася геть, але було вже пізно. Він схопив її, заломив руки за спину і скрутив їх ременем. Потім запхав до рота якусь ганчірку і прив’язав до ліжка.

Відступив на кілька кроків, мовби милуючись картиною у галереї. Юдита плакала від страху і безсилля, агонічно здригаючись у сплетеній ним павутині. Із того ж портфелю, звідки з’явилася на світ пляшка вина, Елайя видобув тонкий, довгий ніж, спробував його на гостроту…

Потім він ішов вулицею, і на його обличчі квітнула посмішка істинного щастя. Нарешті, після стількох років поневірянь, брехні та ігор зі світом, він знову став собою. Вільним від всіх. Від правил. Від сумління.

А ще пізніше слідчий, озираючи малоестетичне видовище, підсумує, «ось, іще однією довірливою роззявою менше». Вони знають життя, слідчі з відділу вбивств. Багато бачили.

Не знаю я, що таке зло. Ми оцінюємо його суб’єктивно, залежно від тієї шкоди, яку воно завдало нам особисто. Але воно існує, існує об’єктивно. Всі ми здатні його творити — більшою чи меншою мірою. Леді Макбет переконувала свого благовірного: ти не противник зла, ти просто боїшся чинити його власними руками. Тож, сміючись над ним, сміємося над собою. І захищаємо його, виправдовуючи убивць, ґвалтівників, злодіїв у самих собі. Це — наша Тінь, яка наступає нам на п’яти. Воно знайшло оселю, вигнане і прокляте, затишну оселю в наших наївних серцях.

Ми ще довго сварилися з Марою. Миле дитя, звісно, ще так мало бачило в житті, і все ще шукає нерозгадані людством таємниці. Я міг би розказати їй правду, розвіяти ілюзії. Чи, може, нехай лишається як є?

А я б міг би відкрити їй очі на іншу сторону цієї вічної суперечки. Чому зло є таким привабливим? Що воно дає? Владу. Свободу. Задоволення. Я знаю, я пив з цієї чаші, пив і не міг відірватись. Кожний ковток залишав мене ще більш спраглим до цієї вишуканої насолоди. Та вони ж просто заздрять нам, нещасні ханжі. Вони ніколи не зможуть насолодитися злом, їм заважає тягар совісті, суспільної моралі, ще там чогось такого ж марудного. Вони заздрять нам мов несамовиті, і тому ненавидять, проклинаючи, і тому обожнюють, складаючи літанії… Що ж, кожному своє.

Одного суботнього ранку вона зустріла його в метро. Пасажири куняли, проклинаючи власну звитягу, що змусила їх підхопитися рано і мчати темним тунелем назустріч проблемам, потребам і забаганкам. Очі жінок, окреслені косметикою та недосипом, схожі на сині ліхтарики, зупиняли на ній погляд і знов зникали за стомленими повіками. Двоє дівчат з рюкзаками блимнули на неї, обмінялися кількома словами та порухом пліч. Так, Елоїза привертала увагу. Хоч і побіжну. Висока, приваблива жінка, з довгим пасмами рудого волосся і блідою шкірою, вкритою веснянками. На її руках та шиї — брязкітлива позолота, одяг вимнутий, заплющені очі. Цього ранку вона їхала від випадкового коханця, якого вона не дуже то й добре пам’ятала; її нудило, світ під заплющеними повіками бридотно гойдався, мов останні, несмачні ковтки пива на дні пляшки. Елоїзі, чи то просто, Елі, хотілося лише сяк-так доїхати додому, знайти навпомацки ліжко і забути про все, й у першу чергу про себе. А натомість, вона зустріла його.

Іштван стояв поряд, стрункий і сповнений власної значимості. На його сорочці, косо прикріплений, висів бейджик із чорно-зеленим символом трикутника та написаним від руки іменем. Він всміхався своїм думкам, серед яких фігурувала доповідь на семінарі для молоді, триденна конференція прихильників Церкви, безліч цікавих дискусій на тему природи Священного Трикутника і Найвищого Призначення. Елоїза, змучена та знуджена безпринципним життям, ніяк у його думках не фігурувала. Дивлячись крізь жінку, захоплений власними мріями, Іштван її просто не бачив. Втім, Елі варто було лише збліднути і зробити спробу впасти; Іштван рефлекторно підхопив заслаблу жінку і допоміг їй втриматися на ногах.

• Предыдущая
• 9/17
• Следующая