Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 49

• Предыдущая
• 49/88
• Следующая

Деякі подробиці про своє перебування в Зарозі переказував Куліш згодом у пізнішому своєму листі до П. О. Плетньова.

— Був я в Україні, — розповідає Куліш за свої літні мандрівки, — спочив трохи після тяжких своїх праць, посвіжішав у садах українських, надихався «утренней прохладой и вешним запахом лугов», про що міські мешканці мають поняття тільки з книжок та з мізерних німецьких галяв, стрижених і ледве чи не голених. Між іншим улаштував я всякі справи, побачився зі своїми телятами, що зробились бичками, з жереб’ятами, що скидаються тепер на дорослих коней, з кішкою, яка була така шляхетна, що могла їсти тільки кісточки дичини, курчат та голубів, а тепер живе, ловлячи мишей та горобців. Уклав я в скрині свої книжки, від яких чекав надто багато добра в самоті від людей і з якими тепер не знаю, куди подітись. Відпустив я всіх своїх рабів та рабинь туди, звідкіля їх було переселено [з Мотронівки] на мій хутір. Лишив сторожем тільки одного сімейного блазня, давши йому такі пільги й вигоди, за які нечувано під сонцем.

Ліквідаційний лист! Над Зарогом-Баївщиною поставлено хреста. Епопею хуторянського життя й хуторянського господарювання скінчено. Господарство ліквідовано, кріпаків повернено до Мотронівки. Книжки забито в скрині.

Року 1856 був нарешті доведений до кінця той «хуторянський» епізод у Кулішевому житті, що почався року 1852 після розриву з некрасовським «Современником» з такими рожевими надіями й таким ідеологічним піднесенням. Зі спокійним серцем виїздив Куліш зі свого хутора. У нього нема ані жалю, ані турбот.

Тепер він ладен остаточно визнати, що віддатись «дрібним піклуванням сільського життя» або ж заритись в «канцелярських паперах» — це для нього значило б засудити себе на смерть: «поховати себе». Ні урядова служба, ні хутірське господарство — не його це призначення.

— Я, — каже він, — не міг винести ні того, ні того.

Так над цілою низкою довголітніх зусиль, змагань, праці, настирливости, надій і розчарувань Куліш нарешті пише велике «Ні».

Він прагне інших шляхів, певний, що інші чекають його можливості.

Дочекавшись у Баївщині Лева Жемчужнікова, Куліш із приятелем на конях Марії Василівни Симонової рушили до Черкас, щоб звідтіля завітати в Олександрівку до Грабовського. З Черкас, де вони зупинилися на деякий час, Куліш, скориставшись із нагоди, одіслав листа до дружини.

— Черкаси. 1856 вересня 7. Кохане серденько! Послано тобі листи з Пирятина та з Лубень, тобто з Зарога. З Черкас теж послано тобі вже листа. До Черкас дала нам коней М. В. [Симонова]. Ми виїхали після обід і тому захопили більшу половину ночі. На Дніпрових долинах при місяці стояв де-не-де білий туман, чайки злітали й скиглили над нами; в тумані щось гуркотіло. Місяць високо сяяв у небі. Ми досить потомились, йшовши пісками, щоб коням було легше. Проводир наш, Дорош з Чорнобаїв, розповів нам сумну історію свого життя. Йому 24 роки. Одружився він з розпорядження економії. Накинули жінку. З п’ятьох дітей лишилося в нього одне, а тих пани задавили, тобто не дали змоги вигодувати. Хилюсь, куди хилять. Цілком забитий нуждою й горем чоловік. Єврей його протегував і умовив за 23 к. ср[іблом] в проводирі, але ми дали йому карбованця з чимсь. В Черкасах узяв подорожну до Кром, щоб потім уже не клопотатись. Жемчужніков теж узяв. Виморили нас безглуздими формальностями.

У Грабовського Куліш прожив із Жемчужніковим щось трохи менше тижня, а потім виїхав до Києва. Ще з Олександрівки Куліш писав 11 вересня до дружини:

— Пиши до мене тепер на ім’я В. В. Тарновського у Київ, бо я скоро там буду і загаюсь над книжками геть то. Треба дещо попрочитувать і пописать, бо за всі ції часи далебі й перо держать у руках одвик. Жить буду я в Тарновських та виглядать, чи не їхатиме який кур’єр, щоб причепиться фаетоном до його подорожньої та й махнуть у Москву. Діла я небагато тут зробив, а в здоров’ї поправивсь, і на душі стало спокійніше. Тепер тільки й клопоту в мене, щоб набрать у свої книжечки всякої всячини до великої праці, котору маю в Бога надію сполнить в чужих землях. Набрав книжок і в Грабовського; дещо і в Києві. Коли б тільки, Господи, душа була спокійна.

У Києві Куліш затримався день на 10—12 не так через наукові справи свої, як дожидаючи, поки йому з кролевецького ярмарку привезуть кожуха. З цим кожухом він дуже клопотався й не наважувався без нього рушити в дорогу.

28 вересня 1856 Куліш був уже в Москві, а за декілька днів і в Петербурзі, щоб цілком, з головою увійти в роботу:

— Ніколи, мовляв, борщу хлебнути, ніколи усмак заснути.

Канікули скінчились: труди — Петербургові, спочинки — Україні.

Друга половина 50-х років в особистому житті Куліша був критичний час, коли в його родинних взаєминах сталася глибока розколина.

Дев’ятилітній шлюб з Олександрою Михайлівною Білозерською остогид і приївся. В буденній мізерній метушні звичайних господарчих клопотів кохання до дружини розтануло й непомітно зникло. Почуття охололо, здрібніло, загубилося в хатньому безладді неулаштованого й непевного Кулішевого побуту і вицвіло в безбарвній і нудній байдужості щоденних повторених розмов, слів, рухів.

З Олександри Михайлівни була дбайлива господиня й самовіддана жінка. Вона пишалася зі своїх господарчих здібностей. Вставши ще вдосвіта, вона бігла на Сінний базар, щоб купити дешевше риби, курки чи картоплі. Кожна копійка була в неї вирахувана і кожен гріш злічений.

Микола Іванович Костомаров, розбірливий і вередливий гастроном, з особливою приємністю смакував гриби, що їх готувала Олександра Михайлівна, а Тарас Григорович Шевченко дуже полюбляв у Кулішів мариновану корюшку.

Не дурно ж для Олександри Михайлівни в її родині було ім’я в Діккенсовій манері:

— Хозяйственные способности!..

Та поцілунок, з’єднаний з розмовою про базар, ніжність, поділена зі скаргами на Варку, що не наготовила сорочок, та ще й нагрубіянила, брудна кохточка, неприбране волосся, старомодний капелюх, невміння одягнутись, товсті руки, великі пальці — все це дратувало. Навіть чутлива самовідданість Олександри Михайлівни, її смиренна покора здавались прикрими й небажаними.

У Куліша виразно накреслився погляд на Олександру Михайлівну як на малоосвічену й неохайну жінку. Він зневажав її: нелюба дружина, що її загнано на кухню і що для неї нічого не лишилось, окрім сварок і суперечок із куховаркою, базару, плити, виторгуваної копійки, обідів, ходіння навшпиньках, коли працює чоловік, щоб не дратувати й не заваджати йому.

Холодність Куліша до Олександри Михайлівни проявлялась усе виразніше і виразніше.

Є різні жінки: деякі, побачивши розхолодження, змагаються, протестують, сперечаються; деякі шукають інших зв’язків і нового почуття, деякі мовчки примушують себе звикнути до становища нелюбої жінки, — Олександра Михайлівна належала до числа останніх… Що виразніше рік у рік позначалася ця відчуженість, то з більшою покорою приймала її Олександра Михайлівна.

Вона не протестувала. Вона мовчки ховала в середині себе свій біль, свої страждання, свою непотрібність, свою загнаність у господарчі дрібниці, злиденні кухонні суперечки. Вона змагалась сама з собою. Вона намагалась прийняти свою долю нелюбої жінки, нічого не бачити, не чути, не помічати, бути глухою й сліпою до всього, на всю жовчну роздратованість чоловіка відповідати м’яко й покірно. У своїх родинних взаєминах, загострених, двозначних і хистких, вона культивувала смирність. Її не люблять, хай так, — вона на холодну нелюбовність відповість любов’ю. Ніщо не може змінитися в світі, коли її кохання лишиться незмінним.

Вона перемагала себе. Примушувала себе. Приймала в свідомості свою долю, але підсвідомо, заховано, мовчки, всупереч самій собі заперечувала, протестувала, пручалась. Прийнятий біль проявлявся в хоробі й через хоробу.

Олександра Михайлівна захворіла.

Слабування, що почалося взимку року 1854—55 і особливо наступного року 1855—56, коли Куліші жили в Києві, згодом набуло хронічного характеру.

• Предыдущая
• 49/88
• Следующая