Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/33
• Следующая

— Ходи за мною! — сказала королева Багатства і повела її до комірчини, де ховалося вбрання. Відчинила двері й запахло звідтіля неземними пахощами — дівчинка простояла з відкритим ротом весь час, доки підбирала собі шати королева. Коли ж одягла вона пишну з найпишніших сукню, стала ще привабливіша, але начебто й холодніша. Звела гордо підборіддя, а обличчя набралося пихи, в той час як очі запалали холодним сяйвом коштовного каміння. Потім одягла дівчинку, і маленька також перетворилась у пишну красунечку. Тканина важко лежала в неї на тілі, і їй теж захотілося звести підборіддя, але погляд її знову упав на вікно і знову побачила вона лискучу білу Хмару серед неба. І знову згадала вона свою викинуту ляльку Галю, і знову щіпнуло її за серце, начебто комар укусив. Здалося їй навіть, що в серці ворухнувся й отой її новий приятель, Місячний хлопчик, — насвистував безперервно свою пісеньку, а може, почула звідти, знадвору, гіркий і осудливий шепіт своєї товаришки ляльки Галі.

— Тепер примірятимемо прикраси, — урочисто звістила королева Багатства і поважно рушила до дзеркальної кімнати.

Заіскрилися й засвітилися коштовності четвертої скрині, і дівчинка на мент зовсім забула про Місячного хлопчика в своєму серці, вона сплеснула долоньками й кинулася до скарбу. Королева виймала одну за одною оздоби. Були вони двох познак: одні — на дорослу жінку, а другі — на дитину. Королева приміряла дорослі оздоби, а дівчинка — дитячі, й ходили вони від дзеркала до дзеркала в щоразу новій прикрасі. Навіть одна на одну забулися дивитися. Від тих одеж та коштовностей і справді порозквітали вони, ніби пишні квіти, а дзеркала улесливо показували їм їхню красу, навіть до маленької прийшло таке товсте і горде Пишенятко — задерла дівчинка носика й аж захлинулася від самозакоханості.

— Немає над нас, — сказала поважно королева. — Ми — найбагатші, найвродливіші й наймогутніші, адже все в світі купується і все грішми виміряється.

— І можна навіть маму купити? — спитала дівчинка, крутнувшись перед дзеркалом.

— Й маму теж, — сказала королева Багатства, — Але тобі не потрібно купувати маму, можеш вважати, що ти її уже знайшла. Згодна зі мною?

— У кожній жінці, яку я зустрічала і в якої жила, — сказала дівчинка, приміряючи до голівки діамантову діадему з привісками, — було тільки трошки від мами. І знаєте, що дивно, — чим більше я у них жила, тим меншало оте «трошки»…

— Тепер не поменшає, — сказала урочисто королева, — Ану глянь на мене!

Дівчинка звела очі на королеву, і здалося їй, що зараз станеться те, чого сподівалася, що побачить вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну, котра вміє усміхатися, аж весь світ змінюється й веселішає, аж весь світ починає купатись у веселих барвах і барвами покривається. Саме таку усмішку сподівалася й жадала побачити під той час дівчинка, але на неї дивилася холодноока й зовсім чужа красуня, очі в якої — крижинки, а вуста в якої аж побіліли, так гордо стулилися. І коли уздріла те маленька, всі пишні шати, що покривали королеву Багатства, і всі її надкоштовні прикраси раптом потьмяніли. І дівчинка мимохіть відступила крок назад, а на її обличчя раптом поклався непідробний ляк, що аж тихий згук вирвався з її ротика. Тоді насупилася королева Багатства, бо все зрозуміла, й гнівно блиснула очима, ніби вогнистою шабелькою її вдарила.

— Та ти що! — скрикнула вона сердито, — Що це з тобою? Хіба ти бачила десь пишнішу й гарнішу жінку? Хіба не повинна ти відчувати за те, що я згодилася бути твоєю мамою, найприниженішої вдячності?

Тоді здригнулося серце в маленької, і відчула вона, що тіло її холодним потом укривається. І сама не тямила чому, а зняла вона із себе діадему з привісочками й поклала в скриню. Постягала із пальчиків персні й колечка, а з вух познімала сережки. Скинула із шиї намисто, покірно стала перед королевою Багатства і смиренно похилила голову.

— Що це ти зробила, негіднице! — крикнула королева Багатства, і коли зирнула на неї маленька, ще більший ляк відбився на її обличчі. Ота гарна й золота, ота красуня неземна раптом перетворилася в темну почварну відьмугу. Крутнулася дівчинка на закаблучку і, гублячи золоті туфельки, спершу одну, а тоді й другу, кинулася притьма в двері, бахнула в них долоньками, рвонулася з того дому, а вслід за нею полетіла золота діадема з привісочками, яку розгнівана королева зірвала собі з голови.

Одне тільки встигла дівчинка — схопити під деревом свою бідну й самотню ляльку Галю, й побігла, побігла, аж світ колом їй заточувався. І це тривало аж доти, доки не витекла з неї вся сила, а в боці не заколола колька. Тоді вона пішла. І йшла, йшла, йшла, а на очах у неї виросли чарівні кришталеві сльозинки. І крізь ці сльозинки вже вкотре побачила вона срібну стежку перед собою і зупинилася заворожено, бо світ покрився барвистими колами, в яких найбільше було червоного, і назустріч дівчинці вже вкотре пішла висока й гарна жінка, від усмішки якої заграло ніжною музикою розіпнуте довкола сонячне проміння. Упала дівчинка на коліна і простягла руки до високої й гарної:

— Мамо, мамо, — сказала вона з розпачем, — Чи довго ще шукати мені тебе в цьому світі? Чому не можу знайти тебе в інших жінках? Чому, чому я тільки трошки тебе в них знаходжу і чому, чому те «трошки» не росте в них, а зникає?

І вона заплакала гірко, і сльози її змили два прозорі кришталики, які так дивовижно оббарвлювали світ, а висока й гарна жінка розмилася тими сльозами і знову перетворилася в тінь. І тільки усмішка ще жила на її вустах, але й та скоро розчинилася, і дівчинка впала на траву, бо вже вся сила з неї витекла, бо вже не могла вона ані смутитися, ані плакати.

Вона отямилася від того, що почула: біля неї хтось ходить і сміється. Розплющила око й побачила, що й справді ходить біля неї лялька Галя й невідь-чому їй страшенно весело. Так весело, що аж образою закипіла маленька.

— Чого смієшся, Галю? — сказала вона крізь сльози, — Могла б мене й пожаліти.

— А я й жалію, — відповіла лялька Галя, — Але смішно мені, і то від того, що не розумніша ти від мене.

— Чому це я не розумніша? — спитала дівчинка.

— А тому, що й сама не знаєш, чого хочеш, — відказала лялька Галя, — А тому, що всі тебе дурять, через це ти й дурненька.

— То з того сміятися треба? — обурено спитала дівчинка.

— А може, й не треба, — сказала лялька й перестала сміятися, — Я ж також дурненька і не знаю, що треба, а що не треба.

— Що ж мені робити далі, Галю? — спитала мала.

— І цього я не знаю, — сказала лялька Галя, — Дивися, як усе навколо цвіте й росте. Бджоли на квітах танцюють, метелики й навіть мухи. Птахи співають і цвіркуни — може, тобі треба веселитися, а не смутитись?

— Дивне кажеш, — мовила дівчинка, — І легко тобі сміятися й таке казати. А я от блукаю, блукаю і не знаходжу своєї мами. Світ такий широкий і великий, і не знаю я, чи вже її й знайду.

— Знайдеш, — сказала лялька Галя, — Коли кажеш, що світ такий широкий і великий, — знайдеш!

— Але ж я вже стільки обходила…

— Пхе, скільки ти там обходила! Світ же, сама кажеш, широкий і великий.

Маленька втерла пишним, вишитим золотом і сріблом рукавом очі і спробувала усміхнутися.

— То що, спробувати ще раз? — спитала, — Може, ти мені підкажеш, Галю, куди маю йти?

— А чого ж, підкажу, — відповіла Галя, — Я там довго під деревом сиділа й довго думала. А коли сидиш, викинута, і довго думаєш, то щось і придумається. Хочеш, піди туди, — показала вона на схід, — або й туди, — показала на захід, — А хочеш, піди туди чи й туди, — показала на північ і південь, — Світ широкий і великий скрізь є.

Тоді погладила дівчинка свою бідну, безруку й безоку і все-таки дурненьку ляльку Галю по голівці, аж та зраділа і затанцювала раптом, закрутилася, як дзига, а тоді спинилася й ніжкою притупнула.

— Ух, як добре! — сказала вона, — То я від радості засміялася. І знаєш чому? Ми знову разом, і я вже не викинута. Ходімо, чи що?

• Предыдущая
• 29/33
• Следующая