Обід у кав'ярні «Готем» - Кінг Стівен - Страница 3

• Предыдущая
• 3/10
• Следующая

— Не кричіть на нього, це — номер два.

— Гаразд.

— Менше гараздкайте. Я знаю, що ви не зносите його, та й його не спалює вогонь любови до вас.

— Та він навіть ніколи не бачив мене. Як він може, так чи інакше, мати думку про мене?

— Не будьте твердолобим, — сказав він. — Йому оплачують, щоб він мав думку, ось як. Тепер скажіть «гаразд» від щирого серця.

— Гаразд, якраз це я і мав на увазі від щирого серця.

— Краще. — Але він сказав це так, ніби і не це він мав на увазі, він сказав це як людина, що звіряється з годинником.

— Цурайтесь суттєвих питань, — сказав він. — Не обговорюйте проблеми фінансового врегулювання, навіть на підставі «Як ви гадаєте, якщо я запропоную такий підхід». Якщо він геть образиться й запитає, чому ви не скасували обіду, якщо не мали наміру відділяти зерно від полови, скажіть йому тільки те, що сказали мені, тобто, що хотіли ще раз зустрітися зі своєю дружиною.

— Гаразд.

І якщо вони тим задовольняться, ви зможете змиритися з цим?

— Так. — Я не знав, зможу чи ні, але гадав, що зможу, і я знав, що Рінг хотів устигнути на свій потяг.

— Як правник — ваш правник — я говорю вам, що це абсурдний крок і не дай Боже він обернеться неприємними наслідками у суді, я оголошу перерву тільки для того, щоб мати змогу вивести вас у коридор і сказати: «Я ж вам казав». Тепер ви дотямили?

— Авжеж. Передайте привіт вашій матері.

— Надіюсь сьогодні ввечері, — сказав Рінг, і тепер його голос звучав так, начебто він підкотив очі під лоба. — Бо раніше у мене не буде змоги й словом перекинутися, Стівене.

— Гаразд.

— Я сподіваюся, що вона проявить до вас лояльність.

— Я знаю, що ви бажаєте мені саме цього.

Він відклав слухавку і поїхав провідати свою матір, десь там у загубленому в просторі містечку Вавилоні. Коли наступного разу, через декілька днів, я зустрівся з ним, між нами було щось таке, що не зовсім підлягало обговоренню, хоча я думаю, що нам слід було б поговорити про те, коли б ми знали один одного хоч трішечки краще. Я бачив те в його очах і припускаю, що він бачив те ж саме у моїх — усвідомлення того, що якби його мати не впала зі східців і не зламала собі кульшу, він, можливо б, став настільки ж мертвим, як і Вільям Гумбольдт.

Об одинадцятій п’ятнадцять я вийшов зі свого офісу і попрямував до кав’ярні «Готем», діставшись до протилежного від кав’ярні боку вулиці об одинадцятій сорок п’ять. Я добрався туди раніше заради свого власного душевного спокою — іншими словами, щоб пересвідчитися, що заклад міститься саме там, де сказав Гумбольдт. От такий-от я і, зізнатися, був таким завжди. На початку нашого подружнього життя Діана мала звичай називати це моєю «рисою одержимості», але я думаю, що під кінець вона знала краще. Просто я не довіряю легко компетентності інших, от і все. Я розумію, що така вдача — то як чиряк на гузні, і я знаю, що це доводило її до шаленства, але чого вона, здавалося, так ніколи і не усвідомила, так це того, що безпосередньо я теж не був у захваті від того. Бачите, одні звички міняються швидше, на зміну інших іде більше часу. А дечого і зовсім змінити не під силу, як би настирно ти не старався.

Кав’ярня була якраз там, де вказав Гумбольдт, місце розташування відзначене зеленим тентом зі словами «Кав’ярня «Готем» на ньому. Поперек вікон дзеркального скла відбивався білий міський обрій. Підпадала вона під гребінку нью-йоркської тенденції. З досить-таки не приголомшливим виглядом, одна десь із восьмисот натиканих дорогих кав’ярень поодаль центру міста.

Знайшовши місце зустрічі, мої думки тимчасово уляглися (принаймні щодо цього; та мене аж тіпало, так я хотів знову побачити Діану, і тягло запалити сигарету, аж у голові тенькало), я почвалав до крамниці на майдані Медісон і протягом п’ятнадцяти хвилин промарнувався у відділі валіз та сумок. Просто зазирати у вітрини ззовні було не з руки; бо коли Діана і Гумбольдт прибудуть із передмістя, можуть зауважити мене. Навіть ззаду Діана була у змозі пізнати мене по статурі моїх плечей і по тому, як сидить на мені плащ, а я цього не хотів. Я не хотів, щоб вони знали, що я прибув завчасно. Я думав, що це могло б виглядати жалюгідним. Так що я зайшов усередину.

Я купив парасольку, якої не потребував, і якраз у полудень за моїм годинником вийшов із крамниці, знаючи, що переступлю через поріг кав’ярні «Готем» о дванадцятій нуль п’ять. Максима мого батька: «Якщо тобі потрібно бути там, з’явися туди за п’ять хвилин раніше. Якщо комусь потрібна твоя присутність, з’явися на п’ять хвилин пізніше. Я дійшов такого стану, коли не знав, хто саме, що саме чи як саме, чи наскільки кого потребував, але максима мого батька диктувала найбезпечніший розвиток подій. Якби це була тільки одна Діана, я думаю, що я прибув би акурат вчасно.

Ні, мабуть, брешу. Припускаю, якби була тільки Діана, я б прискакав об одинадцятій сорок п’ять, як я наочно й зробив, і чекав би на неї.

На мить я зупинився під тентом, зазираючи всередину. Заклад був яскраво освітлений, і я записав це у доробок ресторації. У мене заскорузлий антагонізм до темних ресторацій, де не можеш розгледіти те, що їси або п’єш. Усередині стіни були білими і обвішані яскравими імпресіоністськими малюнками. Годі було й шукати в них якогось змісту, та біс із тим; своїми первісними примітивними кольорами і широкими, багатими мазками вони, подібно візуальному кофеїну, уражають ваші очі. Я шукав очима Діану і побачив жінку, що могла б бути нею, яка сиділа під стіною десь на півдорозі довгої зали. Було важко сказати, тому що вона сиділа спиною до мене й у мене не було спритности упізнати її за несприятливих умов. Але кремезний, лисіючий чоловік, поруч якого вона сиділа, виглядав на типового Гумбольдта. Я глибоко зітхнув, відчинив двері кав’ярні і зайшов.

Є дві стадії відлучення від тютюну, і я переконаний, що саме друга викликає більшість випадків рецидиву. Фізичне відлучення триває від десяти днів до двох тижнів, а опісля зникає більшість ознак — потіння, головний біль, посмикування в м’язах, простріли в очах, безсоння, дратівливість. Затим настає набагато триваліший період ментального відлучення. Ці ознаки можуть включати депресію, від легкої до помірної, розпач, ангедонію в певній мірі (іншими словами — повну байдужість до радощів життя), забудькуватість, навіть різновид перехідної дислексії. Я знаю всю оцю нісенітницю, бо начитався про це. Виходячи з того що сталося у кав’ярні «Готем», здається дуже важливим, що я у це вник. Припускаю, що ви могли б закинути, що моя зацікавленість цим предметом провалилася де-небудь поміж країною Хобі й королівством Нав’язливої ідеї.

Найпритаманніша ознака другої стадії відлучення — почуття помірної нереальности. Іншими словами, нікотин покращує синаптичний трансферал і підвищує концентрацію — розширює інформаційну сприйнятливість мозку. Це підвищення — невелике і для успішного процесу мислення нагальної потреби у цьому немає (хоча більшість прибічників сигарети вірять у протилежне), але коли відірватися від неї, ви лишаєтесь із почуттям — всеохоплюючим почуттям, власне у моєму випадку, того, що світ витяг якийсь міфічний жереб. Не раз мені ввижалося, що люди, й автомобілі, й невеличкі ятки на хіднику, що потрапляли в поле зору, фактично проходили повз мене на пересувному екрані, а тим керували невидимі робітники підмостя, що прокручували величезні кривошипи й обертали величезні барабани. Це відчуття було також трохи подібним до того, коли тебе увесь час м’яко гепають каменюкою у тім’ячко, тому що почуття супроводжувалося відчуттям безпомічносте і моральним виснаженням, почуттям того, що все відбувається так, як воно насправді відбувається, на добре або на зле, тому що ви (якщо не брати до уваги, що я говорю власне про себе), просто до чортиків заклопотані отим непалінням, щоб серйозно зайнятися чимось іще.

Я не упевнений, наскільки все це вплинуло на те, що трапилося, але я знаю, що це наклало деякий відбиток, тому що у мене виникло досить певне відчуття, що з метрдотелем коїлося щось не теє, майже як тільки я глянув на нього і як тільки він заговорив до мене, я вже знав.

• Предыдущая
• 3/10
• Следующая