Обід у кав'ярні «Готем» - Кінг Стівен - Страница 7

• Предыдущая
• 7/10
• Следующая

— Той ваш собака, — сказав він, говорячи майже розмовним тоном. Він не проявляв ніякого інтересу, ба навіть пропускав мимо вух лемент переляканих людей, що за його спиною панічно бігли до дверей. У нього дуже великі, дуже темні очі. Вони знову здалися мені карими, але видавалося, що навколо райдужних оболонок пливли чорні кола. — Той ваш собака — страшенна гидота. Усі радіоприймачі Коні-Айленду не перегавкають того собаку, чуєш, мерзотнику.

У мене в руці опинилася парасолька, не можу згадати, коли я схопив її. Гадаю, що це сталося, вірогідно, у той час, коли Гумбольдт стояв приголомшений усвідомленням того, що його рот став на вісім дюймів з гаком ширшим, але точно не можу згадати. Я пам’ятаю чоловіка, що нагадував Джорджа Гамільтона. який рвонув до дверей, і я знаю, що його звали Троєм, бо так його кликала приятелька, але я не можу згадати, коли я підхопив парасольку, куплену в крамниці валіз. Вона просто опинилася у моїй руці, хоча знизу від мого кулака ще теліпався цінник, і коли метрдотель нагнувся вперед, начебто відбиваючи уклін, і замахнувся на мене ножем, як на мою думку, з наміром різонути мене по горлу, я розмашисто тріснув тою парасолькою його по зап’ястю, як у старовину вчитель лускав неслухняного учня своєю горіховою указкою.

— Уп! — хрюкнув метрдотель, оскільки його рука різко смикнулася униз і лезо, призначене для мого горла, замість цього застрягло в столі, проткнувши змоклий рожевуватий обрус. Проте ножа він не випустив, а висмикнув його назад. Якби я знову спробував поцілити його по руці з ножем, то, певно, промазав би, тому й не спробував. Я розмахнувся і торохнув його по обличчю — настільки чудово хряснув, настільки це можна було зробити парасолькою. Після удару парасолька розкрилася, ніби у кульмінації фарсу.

Хоча смішним це мені не здалося. Купол парасольки закрив його від мене цілком, він поточився назад, і його вільна рука майнула до того місця, де я уразив його, і мені не подобалося те, що мені не було його видно. Фактично це жахало мене, хоча я був переляканий і без того.

Я схопив зап’ястя Діани і смикнув, щоб звести її на ноги. Вона зіп’ялася без єдиного слова, зробила крок у мій бік, потім спіткнулася на своїх високих підборах і незграбно впала мені на руки. Я відчував притиснуті до мене груди і вогку, теплу клейкість на них.

— Ііііі! Ти шморгун! — кричав метрдотель, або, можливо, він назвав мене «шмаркуном». Я знаю, що це, мабуть, не має значення, й усе ж часто мені здається, що таки має. Пізньої ночі мене часом відвідують як дрібні питання, так і значні. — Ти виродок-шморгунець! Усі ці радіо! Смачна ромова баба! Отуди твого кузена Брусі! І тебе теж туди!

Обминаючи стіл, він кинувся до нас (простір позад нього тепер був цілком порожній, вільний і нагадував салон кінопавільйону після мордобою. Звісившись одним кінцем з протилежного боку столу, моя відкрита парасолька все ще лежала на столі, й метрдотель зачепився за неї стегном. Вона впала йому під ноги, і доки він відбуцував її убік, я поставив Діану на ноги і потяг до дальнього кінця зали. Парадні двері не йшли в рахунок; у будь-якому випадку були занадто далеко, але навіть якщо ми змогли б дістатися туди, вони все ще були запруджені переляканими галасливими людьми. Якби він хотів убити мене, — або нас обох, — йому було б просто наздогнати й пошаткувати нас на капусту.

— Блошиці! Блошиці смердючі!.. Ііііііііііііі!.. Так і треба вашому собаці, ага? Так і треба вашому гавкотливому псові!

— Зупини його! — кричала Діана. — Господи Ісусе, він збирається повбивати нас усіх, зупини його, прошу!

— Згною, мерз-о-о-ота! — Тепер уже ближче. Сумніву немає, що парасолька не могла затримати його на довгий час. — Згною тебе і всіх твоїх давалок!

У маленькому алькові я помітив троє дверей: двоє з них були розташовані рівнолегло і тут же висів телефон-автомат. Чоловічий і жіночий туалети. Не піде. Навіть якщо то окремі туалети із защіпками на дверях, все одно — не годиться. Такий гевал, що позад нас, без клопоту садоне у ті двері так, що тільки тріски полетять, і нам не буде куди подітися.

Я потяг її до дверей і прошмигнув крізь них у світ чистих зелених кахлів, яскравого флуоресцентного світла, сяючого хрому і чманячих пахощів їжі. Запах лосося домінував. Гумбольдгові так і не випала нагода запитати про фірмове блюдо, але мені здавалося, що яким було принаймні одне з них, я вгадав.

Балансуючи завантаженою тацею на долоні однієї руки, там стояв кельнер із роззявленим ротом і широко розплющеними очима. Він нагадував Дурника Гімпеля з оповідання Айзека Зінгера.

— Якого… — почав він, та я штурхонув його вбік. Таця полетіла шкереберть, тарілки, келихи і скляний посуд хряснулися об стіну.

— Гей! — заревів інший. — Хлопець-гора у білому халаті й білому кухарському ковпакові, що скидався на хмару на голові. На шиї у нього була пов’язана червона хустка, а в одній руці він тримав ополоник, із якого скапував коричневий соус. — Гей, ви не можете вриватися сюди отаким-от макаром!

— Нам треба втекти, — захекано кинув я. — Він — божевільний. Він…

Мені спало на думку, як пояснити без пояснення, і я на мить приклав

руку до мокрющої сукні на персах Діани. То був останній раз, коли я торкався до неї інтимно, і не пам’ятаю, чи було те відчуття приємним, чи — ні. Я виставив перед кухарем свою руку, показуючи йому долоню, із якої аж скапувала кров Гумбольдта.

— Господи, помилуй, — сказав він. — Туди. Тамечки ззаду.

У ту ж мить двері, крізь які ми увірвались, відчинилися знову, і крізь них увалився метрдотель, очі дикі, волосся стирчить у всі боки, як голки у їжака, який згорнувся у м’ячик. Він розглянувся навколо, побачив кельнера, не зацікавився, побачив мене і кинувся до мене.

Я знову рвонув, тягнучи за собою Діану, наосліп відштовхуючи величезну м’якочеревну тушу кухаря. Ми проскочили повз нього, перед Діаниної сукні ковзнув по його халату, лишаючи кривавий слід. Я помітив, що він не рушив слідом за нами, замість цього став повертатися до метрдотеля і хотів попередити його, хотів сказати йому, що з його затії нічого доброго не вийде, то була найгірша ідея у світі і, мабуть, була останньою, яка спала йому на думку, але часу бракувало.

— Гей! — крикнув кухар. — Гей, Гаю, ти що твориш? — Він вимовив ім’я метрдотеля так, як це роблять французи, і воно зримувалося з хаю, потім узагалі не проронив ані слова. Почувся глухий удар, що змусив мене пригадати звук, із яким ніж занурився у череп Гумбольдта, і потім кухар закричав. Крик супроводжувався якимось бульканням. За ним щось важке і мокре хляпнулось на підлогу, той звук і зараз часто вчувається мені уві сні. Я не знаю, що то було, та й не хочу знати.

Я смикнув Діану за руку і потягнув її крізь вузький прохід між двома печами, які обдали нас несамовитим жаром. Наприкінці проходу були двері, замкнені двома важкими сталевими штабами. Я дотягнувся до верхньої і почув, як Гай, Метрдотель пекла, із гиком рвонув за нами.

Я хотів відсунути засувку, мені хотілося вірити, що я таки відчиню двері й ми вирвемося назовні, перш ніж він зможе наблизитися до нас на відстань витягнутої липкої руки, але частина мене, — частина, що мала рішучість вижити, — була розсудливішою. Я підштовхнув Діану до дверей, затулив її тим захисним маневром, який ні на крапельку не змінився з часів льодовикового періоду, і став до нього лицем.

Вузьким проходом між печами він нісся на нас із ножем, затиснутим у лівій руці і піднятим над головою. З його вишкіреного, роззявленого рота стирчали брудні чорні пеньки гнилих зубів. Будь-яка надія на допомогу, яку я гіпотетично міг отримати від Дурника Гімпеля, щезла. Він прихилився до стіни біля дверей, що вели до ресторану. Він глибоко застромив усі пальці до рота, що надавало йому ще більшої подібності до сільського пришелепка, ніж раніше.

— Про мене краще ви б не забували! — кричав Гай, його голос відлунювався подібно голосу Йоди з кінострічки «Зоряні війни». — Ваш ненависний собака!.. Ваша гучна музика, настільки негармонійна!.. Ііііііііііііі!.. Як ви тільки могли…

• Предыдущая
• 7/10
• Следующая