Польовий командир - Батурин Сергій - Страница 3

• Предыдущая
• 3/27
• Следующая

Ну що за срака-мотика, бувають же такі невдатні дні: варто йому було до половини наповнити шклянку й піднести її до рота, передчуваючи задоволення першого ковтка, як зчинився алярм телефону спецзв'язку.

— Ну, — кинув у слухавку міністр. Шклянка лишалася в руці, і бурштиновий напій лоскітно дражнив вишуканим ароматом. — І що з того? — роздратовано дорікнув комусь у трубці. — Ви що, не знаєте, що треба робити у таких випадках? Я розумію, що ситуація нестандартна… Так. Який ще міжнародний скандал? Де він? У вас? Добре, я зараз приїду!

Одним махом вихиливши рідину, він зняв іншу слухавку:

— Мою машину до під'їзду!

Прислухатися до смакових відчуттів на язиці часу бракувало.

Колишній командувач військами Зеленоклинської Української республіки міністрові не сподобався з першого погляду: сам сухий, як в'ялена чехоня, голос високий, гостро-пронизливий, очиськами на всі боки зиркає. Одяг — явно з чужого плеча, поголений так-сяк.

Пан Одвірченко побіжно передивися його документи, гмикнув і поцікавився:

— Ви справді пройшли електронний кордон?

— Пєрєтнул, — кивнув головою Шульженко.

— Яким чином?

— Чіном? — не второпав порушник кордону. — Да какіє там в тайґє чіни… Полєвой командір…

Останнє словосполучення неприємно вразило міністра. Цей чолов'яга — міністр чітко відчув це — насправді ночував по куренях, схронах і землянках, влаштовував засідки, мінував мости й залізниці, водив своїх людей лісовими тропами, стріляв з «калалша» по ворогах… Одне слово, був справжнім польовим командиром. Поряд із ним Валерій Георгійович відчував себе самозванцем, і від того почав дратуватися:

— У який спосіб ви обдурили прилади?

— Чьо такое прілади? — повернувся затриманий до начальника головного департаменту охорони кордонів.

— Прібори, — буркнув огрядний генерал.

— Ет кагда кардон пєрєтинал? — уточнив Шульженко. Він уже запам'ятав кілька українських слів і охоче ними користувався.

— То як же? — стимулював його міністр.

— Єщо там, в Зельоном Кліну, научілся. Точно такіє у лівонов стоят.

— Яких ще лівонів? — швидко перепитав генерал.

— Ліц восточной национальності, — сухоребрий затриманий витріщився на прикордонного начальника здивовано, буцімто той неодмінно мусив знати жарґонне скорочення, поширене на Далекому Сході.

— Точно такі означає — українські? — напосів на колишнього командувача Валерій. — Чи лише подібні?

— Ну, нє знаю… — знітився Шульженко.

— Зараз ви розкажете нашому фахівцеві, як ви це робите, потім напишете заяву про надання політичного притулку й чекатимете на офіційну відповідь, — вирішив Валерій. — Ви зрозуміли, що я сказав?

Зеленоклинець встиг кивнути головою, і його вивели з генеральського кабінету.

— Значить так, — вирішив міністр. — Хай розробники й наші технарі витягнуть з нього все про способи, як обійти електронний захист. А потім відправте його на Тузлу — хай ним там займається хто схоче: хоч імміграційні установи, хоч контррозвідка та служба безпеки.

— Так точно, — виказав своє розуміння поставленої задачі генерал.

Валерій потиснув йому руку й стрімко вийшов, а начальник головного департаменту охорони кордонів кілька хвилин недобре дивився йому вслід. Ще позавчора він командував окремою, нікому не підпорядкованою службою, вчора парламент приєднав її до МВС і призначив міністром цього політикана з цивільних. У генерала не було підстав любити Валерія: ті, хто все життя носить погони, хто поступово просувається по щаблях — від маленьких зірочок до великих — завдяки знанням та працездатності, взагалі не люблять начальничків з цивільних. Який з тебе міністр, що ти можеш розуміти про нашу справу, якщо не був жодного дня ані дільничним чи опером, ані, скажімо, начальником застави?

— На Тузлу, — повторив генерал слова Одвірченка. — На Тузлу…

Він похитав головою та гмикнув.

…Ідея облаштуватидля нелегальних мігрантів та біженців з Дружньої Держави фільтраційно-пересильний табір під нейтральною назвою «Пункт тимчасового утримання переміщених осіб» не деінде, а само на Тузлі, народилася в якогось дотепника з міністерства закордонних справ, у Службі безпеки гумор оцінили й задум підтримали, а влада затвердила його відповідним указом — та й по всьому. Ніде правди діти — у «пункті тимчасового тримання» майже нікого надовго не затримували: частину після короткої перевірки депортували назад до Отєчєства, дим якого «переміщеним особам» чомусь геть не видавався, як мало би бути, ані солодким, ані приємним; інших вивозили кудись, звідки жоден на острів не повернувся, для більш детального та конкретного вивчення їхніх біографій, незначну решту маринували місяцями до вирішення питання, і лише поодиноким народженим у сорочці щасливцям одразу надавали дозвіл на проживання.

З Тузли ніхто не тікав: тим, хто накивав п'ятами з Дружньої Держави, просто не було куди тікати. А хто за велінням присяги та за службовим обов'язком змішався із натовпом біженців з метою проникнути на терени «т.з. Неньки» та вивідати всі її секрети, у тих і завдання була — легалізуватися. Щоправда, левова частка цього специфічного контингенту потрапила до числа направлених на конкретизацію до компетентних панів, але то вже інша історія, якою я й сам не цікавлюся, і вам не раджу.

Миколу Шульженка, котрий на своєму віку мав не одну нагоду не лише побачити смаженого вовка, а й потримати його за хвоста, злякати чимось було непросто. Навіть Тузлою. Він уважно роздивлявся мешканців табору й дивувався їхній кількості:

— Рясно вас тут, как хуацяо[2]на Амурє…

А, огледівши табір, видав остаточний вердикт:

— Чісто Піндун[3], йолкі-зєльониє!

Очевидно, польовий командир і головнокомандувач таки народився під щасливої зіркою: пустити коріння в «пункті тимчасового утримання» йому не судилося. Першого ж дня по обіді до нього прибіг комендант і, віддавши честь, чемно запросив «шановного пана Миколу» до свого помешкання. Відтак Микола з табору щез, як дим з комину, жодного разу й не переночувавши на його гостинних нарах, і старожилам геть зовсім не запам'ятався.

Він не знав, що про нього негайно доповіли самому президентові; тому конче не сподобалося рішення міністра, ґарант одразу подзвонив Одвірченкові, але не вичитував і не пробирав, а м'яко дорікнув: випадок, мовляв, особливий, треба ж якось делікатніше.

Незабаром сам президент власноруч, у своїй резиденції на Грушевського, вручив Миколі Шульженку новенького паспорта з тризубом. І не вагався ані хвилини. Тим паче, що служба безпеки, котра, власне, й поінформувала його про появу цієї особи, уже все перевірила й упевнено стверджувала: це — справді само той Микола Шульженко, польовий командир, колишній головнокомандувач військами самопроголошеної Зеленоклинської Української республіки.

А наступного дня в газеті «Патріот» з'явився великий, на цілий розворот, нарис письменниці Теклини Гарасюк «Повернення» з гарним, добряче опрацьованим «Фотошопом» портретом «справжнього українця» Шульженка. Усі провідні часописи вмістили про нього матеріали, телеканали — сюжети, а ТРК «Столиця» запросила на передачу «Година з мером».

«Я порадився з Господом, — заявив київський голова, — і він підказав мені, що вам конче потрібне житло». Після чого достойник урочисто вручив гостеві ордер та ключі, звів очі до стелі студії, тричі перехрестився, привітав новосела й пообіцяв особисто прийти на входини. Помешкання виявилося занедбаною готелькою на Корчуватому[4], зі шпаринами в рамах та пліснявими шпалерами. Квартира аж волала про негайний капітальний ремонт. До її плюсів Микола, ретельно поміркувавши, відніс затоку Дніпра й острови, що їх видно було з вікна кухні. Сам же Славутич втікача з Далекого Сходу не вразив: біля Києва він не ширший за Уссурі в нижній течії, не кажучи вже про ріку його юності — Амур…

• Предыдущая
• 3/27
• Следующая