Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 15
- Предыдущая
- 15/45
- Следующая
Потік думок Штоса увірвався, бо віконце найближчої до нього ґражди раптом спалахнуло яскраво, як остання надія. Цього більше ніхто не помітив — Юля та Геннадій усе ще сперечалися, Влада та, прости Господи, Бобир, треба ж так себе обізвати, повільно брели до лісу, а товстуля і причинна думали кожна про своє. І Павлуша нікому не збирався повідомляти про чудесне світло. Переб’ються, трохи гонору позбудуться, це на користь піде! Час уже декому вхопити гарячого облизня!
До ґражди зі світлом було метрів двадцять, не більше. Павло позадкував, благаючи Господа, у якого не вірив, щоб ніхто не озирнувся, не помітив його відступу. Бог, як то водиться, дав йому по вірі, і в кількох кроках від гостинно відчинених воріт під ногами Штоса голосно чвакнуло болото. Бідний Павлуша завмер і похолов, сам до кінця не усвідомлюючи, чому ж він так не хоче, аби з ним пішов іще хтось. На чвакання озирнулися усі, з Лідою включно.
— Ви куди? — байдуже спитав Геннадій. Павло розгубився. Він чекав здивованих, радісних вигуків, подивіться, мовляв, там хтось є, ждав, що Влада — солодка цукерочка! — і той її Йоржик повернуться, бо також помітять і світло, і загальне пожвавлення, та нічого цього не сталося. І Штос, не встигнувши добре поміркувати, випалив:
— Відлити хочу.
Геник кивнув і відвернувся, Юля та Оксана однаково скривилися — ах, у світі вишуканих паній геть ніхто не дзюрить! — і сховали очі, Ліда затягнула перерване бубоніння. Павло зітхнув і витер спітніле чоло, і, усе ще задкуючи, спиною увійшов до просторого двору, викладеного крупним сірим камінням. Тієї ж миті ворота за ним закрилися із огидним рипінням.
Якби Штос бодай трохи подумав, то неодмінно б здивувався кільком речам. І тому, що ніхто, крім нього, не помітив світла у вікні — бо, помітивши, хтось, так чи інакше, дав би це зрозуміти. І тому, звідки це світло узагалі взялося, адже уздовж вулиці не було жодного електричного стовпа, а для гасової лампи чи каганця сяйво було заяскравим. І тому, яким чином грюкнули за ним важкі дубові ворота, якщо вітер вщух так само зненацька, як і здійнявся. А ще він би добре помізкував, чому світло раз у раз спалахує червоним, і нагадує пекельний вогонь. Однак думати Павлуша відвик і, ставши нарешті до воріт боком, а до вікна передом, обережно постукав у шибку.
Глухо грюкнув ваговитий засув, двері біля вікна відчинилися. Надвір визирнула дівчина, юна, тендітна, з довгою русявою косою, перевитою різнобарвними стрічками, в полотняній спідниці, простій білій сорочці та гуцульському кептарі. Покрутила головою, зупинила погляд на Павлові.
— Хто ви, пане-добродію? — голос соловейка, чистий і солодкий. Штос втягнув живота і випростався.
Оце я вдало зайшов!
— Я… гм… подорожній. Заблукав тут трохи. Чи не пустите переночувати, хазяєчко?
— Чом би й не пустити, як людина добра. А ви добрий чоловік?
Наївне питання загнало Штоса в глухий кут.
— Обдивіться мене та й рішайте, — зрештою мовив він напівжартома, напівсерйозно. — Кривди я вам не вчиню, передихну, та й годі.
— То заходьте, — дівчина запрошенням не скористалася, розглядати Павла не стала, а просто відступила, і він пішов за нею. Потрапив у дуже теплі сіни, де пахло пилом та сушеним зіллям, а на полицях уздовж стіни стояли глечики та полумиски. З обох боків були двері, і Штос завагався, а куди ж заходити. Дівчина застигла посеред сіней і дивилася наче і на гостя, а наче й десь за нього, не змигуючи.
— Нам ліворуч, — прошелестіла вона. Її голос змінився, став нагадувати шурхотіння всохлого осіннього листя. — Інші двері — то комора. Поможіть мені відчинити, я наосліп ніц не бачу, ще ніяк не звикну.
Та вона незряча!
Кров стрімко шугонула до голови, серце зайшлося у шаленім бою. Уся утома від подорожі та публічних принижень розчинилася в гарячій хвилі збудження. Ні, хай там що, а сьогодні його день, його удача! Треба дівку пожаліти, приголубити… ця пручатися не буде, навпаки — іще подякує, не те що ота курва, руда й гонорова, бо пройшла і Крим, і Рим, і міднії труби. А ця — ну чисто тобі горлиця, невинністю аж сяє!
— Ти сама тут, серденько? — аж рвучи на себе товсті двері, запитав Штос.
— Так, пане-добродію. Уже місяць, як сама.
Дивна в неї манера розмовляти, та пусте. Не до бесід їм на печі буде. Павло зайшов до хати, і здригнувся. Зупинився, геть нічого розуміючи. Після парких сіней мав виразне враження, що потрапив до морозилки.
У просторій кімнаті було не просто холодно, і не сказати, щоби зимно. Там було… ну, як певно, буває в Арктиці, коли мінус п’ятдесят, і білі ведмеді пісяють кубиками льоду. Дівчина зайшла за ним, причинила двері, й у Штоса щелепа відвисла. Він побачив, що дівка боса. Стоїть голими ногами на земляній підлозі і посміхається. Божевільна, чи що?
— Люба, ти змерзнеш, застудишся, — вичавив із себе Павло, напружено розмірковуючи, яким це дивом у гуцульській хаті земляна підлога. З етнографії він знав не так, щоби густо, але усе ж досить, аби втямити — деревини в лісах тутешніх не бракує. Підлоги люди роблять добротні, натуральні, городяни аж заздрять. Що ж тоді?
Збудження вихололо разом із носом.
Хазяєчка відкинула косу за спину, виставила руки наперед і рушила до печі, поважної, прикрашеної мальованими керамічними кахлями, тут такі, здається, звуться коминами, недоречно згадав Штос. Намацавши припічок, дівка сіла на нього і лиш тоді відгукнулася:
— Не турбуйтеся, більше не застуджуся. Ніколи.
І неприємно засміялася.
Сказати, що Павлуша почав непокоїтися — значить, не сказати нічого. У голові у нього набатом билася лише одна думка.
Тікай звідси, доки цілий. Утікай. Тікай!!!
Поза сумнівом, він так і вчинив би, та вже надто встидно було повертатися до своїх друзів по нещастю. Давно забуте, а чи правду мовити, незнайоме почуття сорому сколихнулося липким мулом з глибин його душі. Рудименти совісті заворушилися, як те буває зазвичай, у непідхожий час. Ну ось для чого він насправді так шифрувався, йдучи геть, тікав, наче фріц городами, — навіщо? Невже не міг сказати спокійно і твердо: «Я йду, я хочу бути сам?» Ніхто не став би його тримати силоміць, і не попросив би лишитися, це точно, ніхто ніколи не намагався його утримати, будь-де й будь-коли, за винятком хіба кількаразових дівок, та й ті дивилися на нього, як на золотий ріг достатку. А в усіх інших випадках йому легко знаходили заміну. У школі. В інституті. На роботі — на всіх його роботах… то чому? Так кортіло показати, що він хитріший від усіх, тишком-нишком відійде, і комар носа не підточить? Що ж, йому це вдалося. Він показав усе, що міг. Усе, на що був здатний.
— Я, мабуть, піду… — пробелькотів Штос. Дівчина, почувши це, жваво підвелася, і заблагала-заголосила, заломивши руки, як у поганій мелодрамі:
— Зачекайте, прошу пана, зараз мама прийдуть.
Павлові мало би полегшати від наявності мами, хай навіть не в одній із ним геометричній площині, та чомусь стало ще страшніше.
— Ти ж казала ніби, що давно сама.
— Так, але сороковини ще не минули.
Зуби Штоса аж дзвеніли, наче кришталеві. Він уже погано тямив, що йому говорить ця потороча, а бажання розважитися геть зійшло нанівець. Було холодно і лячно, а в пузі свинцевим грузилом застигло неприємне передчуття — так легко йому звідси не вибратися.
А дівчина все стояла, тепер склавши руки на грудях, долоні одна поверх одної, витягнувшись так рівно, наче була у труні, і дивилася на нього прохально, величезними карими очима, дуже гарними та водночас неприємними, тьмяними, ніби вкритими білуватою плівкою, і — дивно знайомими. Він міг заприсягнутись чим завгодно, що вже бачив цей погляд, хоча дівку — ні…
— Ти сліпа від народження? — мовив він, аби не мовчати. Дівчина похитала головою.
— Ви мене не впізнаєте, пане дохтуре?
— Я тебе не знаю!
— Звісно, так, а я й забула! Ви ж на мене навіть не глянули, бодай би одним оком глипнули, та де, нема бабла — нема кохання, так ви тоді сказали колезі вашому? Ну, то ось вам нині і відплатиться, добрий чоловіче!
- Предыдущая
- 15/45
- Следующая
