Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 41

• Предыдущая
• 41/45
• Следующая

— Гаразд, — вагомо мовила вона, і всі очі, включно з мокрими Юліними, обернулися на неї. — Ви пройшли випробування. Ви усі, чим приємно мене здивували. Я цього не очікувала. Тішуся, що можу сповістити — ваші поневіряння майже закінчилися. До речі, мене звуть Мойра. Не тому, що доля. Це ірландське ім’я.

При слові «майже» вуха Юрка обернулися на локатори. Його це насторожило. Він не терпів поняття «майже». На його смак, воно було, як блощиця у подушці втомленого мандрівника. Безглузде визначення, абсолютно позбавлене сенсу. Майже відпочив. Майже наївся. Майже отримав зарплату. Майже закохався. Майже помер.

Чи ледь не помер?

Коротше кажучи, оте «майже» було, як протипіхотна міна на лісовій дорозі; обурливе, несподіване, і таке, що трощило всі досягнення, і ламало ваші плани до такої мами. Юрко хотів висловитися з цього приводу, та не встиг, бо Біла Пані правила далі:

— Перш ніж перейти до останнього іспиту, я хотіла б нагадати, що ви маєте повне право обрати той варіант розвитку подій, який вам більше до вподоби, а також вирішити, чи ви хочете пам’ятати своє минуле, інший вибір та нашу зустріч, чи — ні. Прошу озвучити свої думки з цього приводу.

— Я обираю Ігоря, звісно, — хрипкувато мовила Ліда, не підозрюючи, що її Ігор, в картузі та куртці стоїть біля одвірка, і шкіриться, як жеребець над вівсяним полем. — Ігоря, Ореста і нашу дитину. І я хочу все забути. Усе, як страшний сон.

— Геть усе? — Біла Жінка узяла до рук якийсь папірець на своєму столі і заходилася щось строчити на ньому. Владі від подиву аж мову відняло. Скрізь, куди не кинь, бюрократія.

— Так, Владлено, — Мойра засміялася, зісканувавши думки рудої. — Саме так. Недарма ж то зветься Небесна Канцелярія. Та я все ж воліла б почути від Ліди, з якого моменту стирати їй пам’ять?

— З того, де я з Ігорем зустрілася, — рішуче визначила та. Схоже, вона зовсім цього не боялася, хоча особисто як на неї, на Владу, термін «стерти пам’ять» лякав. — Не бажаю ані знати про свою хворобу, ані щоби Орест згадував п’яного Степана. Це все.

— Зрозуміло. Хто наступний?

Юля сторожко глянула на Геника — той дивився убік, витерла очі і тихо сказала:

— Що оберу я, більш ніж зрозуміло. Але якщо ти захочеш ту родину, Аліну і тих діточок… я не буду тебе звинувачувати.

— Але, Юлю, тоді ваш вибір не спрацює, — нагадала Біла Пані. — Ви подружжя, і мусите зупинитися на чомусь одному.

— Тоді хай Геник обирає. Я не буду його силувати. Не буду примушувати тебе, — повторила Юля, коли чоловік повернувся і важким, як свинцеве свердло, поглядом втупився в дружину. — Ти заслуговуєш на щастя. А я не змогла дати його тобі. Вибач.

Геник помовчав.

— Я обираю тебе, — без жодного ентузіазму сказав він. — То уявні дітлахи, а в нас справжня малеча.

— Тобто ти обрав не мене, а маля?

— Саме так. Проблеми?

— Ні, — Юля похитала головою. — Жодних проблем. Краще так, аніж нічого.

— Геннадію, ті уявні діти можуть стати справжніми. Вашими дітьми.

Мойра говорила улесливо, її вуста стікали медом, як стільники. Юля зненавиділа її за це. Ну навіщо вона? Чого вона лізе? Зараз Геник замислиться про це всерйоз, і хтозна, чим це закінчиться. Утім, хтось та знає. А для неї, для Юлі, це закінчиться смітником.

— Ні. Своїх рішень я не міняю, Мойро…

— Так, гадаю, ваша половина мала незрівнянну нагоду переконатися в цьому особисто, — Біла Пані чарівно усміхнулася. — А як щодо забуття?

— Треба забувати. Усе. І нам обом, — очі Геника нарешті прояснішали. — Ти згодна, Юлю? Може, буде шанс усе почати з чистого листка?..

— Може, й так, — непевно мовила Юля, міркуючи про щось своє. — А чи нам конче дійти згоди в цьому рішенні? Я маю на увазі забуття?

— Ні, — Мойра знизала плечима. — Тут воля ваша.

— Тоді я хотіла б усе пам’ятати.

— Юльцю…

— Генику, а ти забудь, — повернувшись до чоловіка, Юля палко заговорила. — Ну послухайся мене хоча б раз у житті. Ти забудеш усе це…

— Якщо це можливо.

— Геннадію, ви нас ображаєте! — обурилася Біла Жінка. — Ми влаштували усе те, що ви пережили, а тепер ви сумніваєтеся в нашій здатності впоратися із такою дрібничкою, як людська пам’ять? Юлю, продовжуйте, я, здається, розумію, до чого ви хилите…

— Так, це ж очевидно. Я лишуся тою жінкою, яку ти любив, у нас народиться. — виявилося, що це вимовити складніше, аніж усі попередні слова, але Юля впоралася, з другої спроби, — дитина, ти носитимешся з нею, як з писаною торбою, ти це вмієш, я сама бачила — а я буду пам’ятати усе до дрібниць. І смітник, і Ріпака…

— А Ріпак — це що?

— Ріпак — це хто, Генику, і це мій кістяк у шафі. А ще те, як я стояла з валізами та вузлами, чекаючи на таксі, знала, що ти дивишся на мене з вікна, і відчувала, що моє життя розбилося на друзки, наче криве дзеркало, що впало з висоти. Я не хочу забувати це, нічого з цього — аби добре тямити, що значиш для мене ти і твоя любов.

— Не кажи в минулому про мої почуття, — Геннадій потягнувся, щоби обійняти Юлю, а та знову заплакала, сховавши обличчя в нього на грудях. — Дуже тебе прошу. Ти була і лишишся жінкою, котру я кохаю. Я кохав тебе навіть там, і тоді. З іншою дружиною, з тими малюками — я кохав тебе. І кохатиму до останнього поштовху серця.

— От і добре, — незворушна Мойра знов черкнула щось у своїх нотатках. — Хто далі?

— Можна, я? — отримавши згідний кивок, Ксеня заквапилася. — Нехай все буде, як є. Тут Василько живий, троє діток маємо… А там я самотня. Я дітей обираю і його. І теж хочу пам’ятати…

— А чому? Навіщо?

— Та для того, люба пані, аби-м знала, жи можу співати. Троє дітей, семеро — а я маю кебу! І таки співатиму! Ось побачите!

— Сподіваюся, що побачу, — лагідно кивнула Мойра. — І почую, звісно. Ви, Павлушо, щось сказати маєте? Бо соваєтеся на тій лавці, гей би на мурашнику всілися…

— Давайте без фамільярності. Звіть мене Павло, а ще ліпше — й по-батькові, — Штос зверхньо оглядів усіх присутніх. Відчуття власної значущості в Павлуші незнищенне, подумки резюмував Інгольв, уважно дослухаючись до загальної розмови. Поки що без сюрпризів. Кожний вибір цілком прогнозований. Та цікаво, як усе піде, коли вибухне бомба? А, чи, може, диво? І хтось зголоситься сам?

— Я, волію, певна річ, обрати те, що пережив тут, — продовжував Штос. — Де Єленку врятовано, а її мама і я… ну, не має значення. Ви мене зрозуміли. А про те, як ми втратили дівчину…

— Як ти її вбив, — чемно нагадав Юрко.

— Та заткайся ж, шмаркачу!.. Я не хочу згадувати. Цього не було, гаразд? Просто страшний сон…

— Гаразд, — згодилася Мойра. — Я не заперечую. Владо, ваша черга.

— Це також очевидно. Я вчинила вірно, коли втекла від Антона. Волію завершити це розлученням, і не забувати. Те, що я пережила, дуже витвережує. Коли в дурну бабську голову свіжа думка затешеться про те, ніби можна дозволяти чоловіку обертати тебе на ганчірку, я це пригадаю, і мізки провітряться.

— Це розважливо, — піддакнула Біла Пані. — А ви, Юрку?

— Рита мертва. І тут, і там.

— Шкода, але в цьому сенсі вибору не було. Чи, точніше, був, та не від вас залежав.

— Я так і зрозумів. Що ж, тоді в мене все однозначно. Без варіантів. Я надаю перевагу тому, що отримав нині. І, певно, що хочу забути все, побачене і відчуте там.

— Геть усе? — невинним голоском поцікавилася Влада.

— А до тебе, руда, я і там, і тут відчуваю те саме. І цього я ніколи не забуду.

— Отже, всі ви визначилися, я ваші побажання записала — це зайве, звичайно ж, та, як влучно відзначила Владлена, канцелярщина усюди, — Мойра демонстративно зашаруділа паперами, як досвідчений бюрократ, що таким чином уникає небажаних відвідувачів. — Прийшов час останньої перевірки. І, що б ви там не думали, мені прикро казати це. Дуже прикро, проте я, на відміну від вас, вибору не маю. Інгольве, прошу, продовжуй…

Почувши це ім’я, Ліда стрепенулася і вирячилася на водія. Той відповів їй кривою посмішкою, і рипучим, як солдатський чобіт, голосом сповістив:

• Предыдущая
• 41/45
• Следующая