Малиновий Клин - Білий Дмитро - Страница 22

• Предыдущая
• 22/28
• Следующая

Десятки тисяч кубанців розсіялися по всьому світу. У 20-30-х рр. найбільш організовані громади кубанців опинилися у Сербії і Чехословаччині.

У Сербії, де містилася тоді військова канцелярія, козаки об'єдналися у 87 організацій, де зберігали військові історичні традиції. Найбільш відомими були козацькі товариства імені кошового отамана Чепіги, імені кошового отамана Калнишевського і імені кошового отамана Білого.

Чехословаччина стала справжнім культурно-просвітницьким центром кубанських українців-емігрантів. За короткий час українці Кубані заснували у Празі видавництво "Громади кубанців у Чехословаччині", що розпочало у великій кількості друкувати українською мовою просвітницьку й наукову літературу. Крім того, почали виходити часописи й газети. Виникали науково-просвітницькі об'єднання — "Товариство кубанців-українців імені Кухаренка", "Союз кубанців", "Кубанське земляцтво студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах", "Союз козаків, закінчивших вищу освіту", "Товариство студій козацтва" та ін.

Тут були свої талановиті публіцисти й дослідники. Але друга світова війна, німецька окупація Чехословаччини завдали страшного нищівного удару по розвитку кубанських осередків в еміграції, розпорошивши кубанських козаків по всьому світу.

Швидкий процес українського національного відродження на Кубані, який знайшов підтримку у Кубанській Краєвій Раді, досяг найбільшого розвитку у 20-ті роки, коли було взято напрям на забезпечення національно-культурних потреб (насамперед тоді така ситуація була в Україні).

Починаючи з 1923 р. в Україні запроваджувалась політика "коренізації" або "українізації", яка повинна була надати змогу українцям вчитись рідною мовою, а також перевести державні установи на українську мову — і не тільки в межах України, а й в інших районах з компактними групами проживання українського населення — Кубані, Воронежчині, Донеччині, Сибіру, Казахстані. Головними провідниками цієї політики були наркоми просвіти України — Олександр Якович Шумський, Григорій Федорович Гринько і Микола Олексійович Скрипник.

Микола Олексійович Скрипник визначив загальну кількість українців за межами України в 7 млн. чоловік, у тому числі на Кубанщині — 2 млн. 273 тисячі чоловік.

Згідно з переписом 1926 р. серед населення Кубанського округу українці становили 66,58 %, тобто 850 тисяч 985 чоловік. А якщо врахувати українців, котрі проживали в інших районах колишнього Кубанського краю, що з травня 1924 р. втратив адміністративну самостійність і ввійшов до складу Північно-Кавказького краю з центром у Ростові-на-Дону, то кількість їх становила 1 млн. 412 тисяч 276 чоловік. На терені всього Північного Кавказу проживало З млн. 107 тисяч українців.

У той час зростання національної свідомості українців Кубані досягло досить високого рівня. У станицях швидко зростала кількість українських шкіл, аматорських і просвітницьких гуртків.

У 1924 р. на Кубані вже існувало 148 українських шкіл. Жителі станиць і колишніх чорноморських районів, у яких українці становили від 75 до 95 %, майже всі виступали за переведення освіти на рідну мову:

"Ст. Полтавська. На засіданні Станради в біжучих справах було поставлено питання про те, на якій мові вчити дітей в школі. Це питання поставив робітник, котрий недавно прибув до ст. Полтавської. Він указав, що однієї російської школи мало, що треба відкривати ще одну. В станиці 95 % складають українці. Населення — хлібороби заявили, що наші діти вчились по-українськи, то й нехай вчаться. На сцену виліз тоді вчитель, котрий почав доказувати станичникам "превосходство русского языка над украинским". Тільки хлібороби припинили "гарячу" промову і попрохали його зійти зі сцени".

У 1926 р. наркомат просвіти РСФСР звернувся до нарком просвіти УРСР з проханням забезпечити українські школи Кубані українськими підручниками.

15 травня 1926 р. відбувся з'їзд українських вчителів Північного Кавказу, де було поставлено питання про забезпечення української освіти. На цьому з'їзді були підбиті підсумки щодо проведення українізації на Кубані. До того ж, роком раніше, у 1925 р., пройшла вчительська українська конференція у станиці Слов'янській та окружний з'їзд українських вчителів у Катеринодарі.

"В Краснодаре 1-го апреля 1925 г. открылся окружком украинских учителей. Этот сьезд за все время существования не только советской власти на Кубани, но и вообше в жизни украинской школы проводится впервые. Доклады с мест ярко обрисовывают картинки быта украинцев-хлеборобов. Заведующий педтехникумом в ст. Палтавской, член партии с 1917 года, рассказывает, что за ведение работы на украинском языке, за выступления среди масс, в течении года он получил восемь выговоров и два раза подвергался исключению из партии. Были такие случаи, рассказывает член РОКОМ, когда учителя, выступающего с докладом, масса просит говорить по-украински, а "начальство" приказывает говорить по-русски, говоря, что "надо бросить собачий язык".

Але при цілковитій підтримці населення українізація на Кубані все ж відбувалася надзвичайно швидко.

У своїх листах до газети "Радянський станичник" кубанці писали: "Газета "Радянський станичник" — наша газета, якої ми ждали довго. Не слід її знищувати, бо в ній потреба дуже велика серед хліборобів. Мова, якою вона написана, - мова наша. Ми її розуміємо добре, хоч од деяких слів одвикли, але привикнем, бо вони є наші, утворені нами і нашими батьками". (Хлібороб З.Діброва).

"Признаємось, що перший раз в житті пишемо в газету — та треба... Нахрап і несправедливість статті, котра була поміщена в "Красному знамени" проти нашої мови та "Радянського станичника", глибоко образила нас, кубанців. Може й правда, що ми не дуже "бойко" читаєм, а що до того, що ми не розуміємо своєї мови, то на це ми заявляємо, що ті брешуть та ще й здорово. Ми, хлібороби ст. Абинської, дуже раді, що "маєм честь" бачить і читать свою рідну газету не тільки по духу, а й по мові... Нам, іногороднім і козакам-кубанцям легше вивчити півсотні не понятннх нам зараз політичних українських термінів, чим вивчити всю російську мову". (Козак Симоненко).

Місцева преса тих часів подає цікаву картину подій на Кубані:

"За останній рік дуже багато писалося в газетах, говорилось на різних зборах про українізацію Кубані. А деякі установи виносили палкі резолюції про те, щоб українізувати в станицях не тільки школи та хати-читальні, а й радянський апарат (станраду, суд і т.п.). Одначе від цього нікому не легше. Постанови залишаються на папері... Станична рада станиці Уманської Кубанської округи ще в лютому місяці прийняла постанову про українізацію. Рада хутора Козаче Мальованого Коронованого району на Кубані і вивіску зняла з ради і написала українською мовою. А українізація так і не проводиться! Районні виконкоми стоять збоку і чекають, що воно з того вийде. Досить розказувати "теплі" слова про українізацію! Треба взятися за практичну роботу".

У вересні 1926 р. з Ростова в Єйський та Старомінський райони виїжджала спеціальна комісія для вивчення питань українізації.

"Старомінський район має 84475 душ переважно українського (80 %) населення, поділяється на козаків (519566) та іногородніх (26905), але і ті і другі розмовляють українською мовою. Те ж і в Єйському районі. Наприклад, станиця Довжанська мас 10942 душі населення. Козаки — бувші запорожці, іногородні — переселенці з Чернігівщини, Київщини та Полтавщини. Російська мова тут "не в моді". Комісія скрізь скликала збори станактиву, обговорювала питання з місцевими партосередками, з шкільними радами, з профактивом робітників освіти, і скрізь, за малим винятком, зустрічала прихильне ставлення до питань українізації... В ст. Старомінській вже мається 5 українських шкіл, українські лікнепи, українізована хата-читальня".

• Предыдущая
• 22/28
• Следующая